Критський собор: десять років єдності, якої немає

Від дати Критського Собору минуло 10 років. Фото: СПЖ

5–8 жовтня 2026 року у французькому Шантійї відбулася міжнародна конференція до 10-річчя Критського Собору «Святий і Великий Собор Православної Церкви (2016–2026): оцінка та перспективи». Її організував Константинопольський Патріархат. Окрім архієреїв і богословів із різних Помісних Православних Церков, на зустрічі були присутні представники католиків, англікан і Всесвітньої ради церков. Конференцію відкрив Патріарх Варфоломій, а заключну дискусію очолив митрополит Халкидонський Еммануїл. Особливою подією стала участь у конференції представників тих Помісних Церков, яких не було на Критському соборі: Антіохійської, Болгарської та Грузинської. Були відсутні в Шантійї лише представники Московського Патріархату, Польської Церкви та Церкви Чеських земель і Словаччини.

В одному з послань Собору 2016 року сказано: «Головним пріоритетом Святого і Великого Собору було проголошення єдності Православної Церкви». Але, як не парадоксально, саме після Собору поділ між Церквами лише поглибився. Через десять років привід для ювілею, звісно, є, але підстав для урочистостей замало.

Собор, на який чекали пів століття

Безпосередня підготовка Собору почалася 1961 року на острові Родос. Спочатку передбачалося обговорити широке коло питань міжцерковних відносин і церковного життя, однак під час підготовчих зустрічей порядок денний поступово скорочувався та спустошувався. Простіше кажучи, з нього прибирали питання, щодо яких у Церков були розбіжності, хоча саме вони й були життєво важливими. Наприклад, до обговорення найважливішої теми – порядку надання автокефалії – на Криті справа так і не дійшла.

Усі рішення Собору 2016 року були погоджені заздалегідь, хоча на самому Соборі в деяких деталях і коригувалися. На запитання критиків, який тоді сенс усім збиратися, лунала розпливчаста відповідь: мовляв, головне – зустрітися на такому високому рівні, продемонструвати єдність, а там, дивись, і до нагальних проблем справа дійде.

Проте в рішеннях Критського Собору були два моменти, які якщо й не стали головною причиною його скликання, то, в усякому разі, мали для організаторів дуже велике значення. Це ствердження особливої ролі Константинопольського Патріархату в Православ'ї та відкриття можливостей для широкого екуменічного діалогу, зокрема з католиками.

У червні 2016 року на Крит приїхали делегації десяти з чотирнадцяти загальновизнаних тоді автокефальних Церков. Антіохійська, Руська, Болгарська та Грузинська Церкви брати участь відмовилися. Причини були різними: незгода з деякими проєктами документів і порядком роботи, а також конфлікт Антіохії з Єрусалимом через церковну юрисдикцію в Катарі. Попри це Собор заявив про себе як про «всеправославний» і ухвалив шість документів – про діаспору, автономію, піст, шлюб, стосунки з інославними та місію Церкви, – а також два послання. Учасники також запропонували зробити такі собори регулярно діючим інститутом, чого, принаймні поки що, не сталося.

Що обговорювали на ювілейній конференції

Усі десять років Константинопольський Патріархат наполягає на «всеправославному» статусі Критського собору та обов'язковості прийнятих на ньому документів навіть для тих Помісних Церков, які в його роботі не брали участі. Виступаючи в Шантійї, Патріарх Варфоломій знову заявив, що відмова чотирьох Церков їхати на Крит була продиктована «позацерковними критеріями», а перенесення Собору означало б його остаточне скасування.

Обговорювали переважно шість документів Критського собору: що вони дали церковному життю, які питання розв'язали, а де залишили суперечності. Суперечностей не приховували, причому критичні оцінки лунали, зокрема, і від представників самого Константинопольського Патріархату.

Наприклад, митрополит Пісідійський Іов (Геча) критично висловився щодо позиції Собору з таких питань, як церковний статус іновірних, богослов'я людської особи та співвідношення канонічної суворості й ікономії.

«Собор, на жаль, не зміг висловитися щодо церковності християн, які перебувають за його канонічними межами», – зазначив Геча. На його думку, формула про визнання «історичної назви» інших церков і конфесій стала компромісом, який не розв'язав богословського спору. Він також критикував рішення залишити регулювання змішаних шлюбів у віданні синодів окремих Церков і схоластичний підхід до розмежування канонічної суворості та ікономії.

Архієпископ Албанський Іоанн у своїй доповіді нагадав, що єдність потрібно не лише сповідувати, а й виявляти у відносинах між Церквами. Одною з перешкод на цьому шляху він назвав крайнощі націоналізму.

Екуменізм і першість Константинополя

У рішеннях Критського собору чітко виділяються два напрями, які досі викликають суперечки: схвалення екуменічного діалогу та визначення особливої ролі Константинополя.

Екуменізм, звичайно, виник не у 2016 році. Але документ Критського собору «Відносини Православної Церкви з рештою християнського світу» підтвердив, що участь православних в екуменічному русі оцінюється позитивно.

Зокрема, там сказано: «Православна Церква визнає історичну назву інших, що не перебувають у спілкуванні з нею, іновірних християнських церков і конфесій». Тобто їх також можна називати церквами. Ця формула викликала побоювання, що відмінність між Православною Церквою та іновірними спільнотами почне розмиватися. Водночас документ відкидає ідею «рівності конфесій» та єдності через міжконфесійний компроміс.

Проте критики Собору вбачили тут богословську поступку. Так, митрополит Каврітський Амвросій (Елладська Церква) звинуватив організаторів у тому, що вони «широко відчинили двері екуменізму».

Друге питання – межі першості Константинопольського Патріархату. Документи Критського собору закріпили за ним такі координаційні повноваження:

1. Головування на єпископських зібраннях діаспори. Їх мають очолювати архієреї Константинопольського Патріархату. 2. Розгляд загальноцерковних питань. Питання, що потребують загальноправославного вирішення, скеровуються Константинопольському Патріарху для подальшого розгляду. 3. Врегулювання суперечок щодо автономії. Якщо між двома Помісними Церквами виникає конфлікт стосовно автономії якоїсь церковної території, сторони звертаються до Вселенського Патріарха для пошуку канонічного рішення. 4. Погодження автономії в діаспорі. Заснування автономних Церков у діаспорі допускається лише за загальноправославної згоди, яку забезпечує Вселенський патріарх.

Ці повноваження тлумачать по-різному: одні вбачають у них лише координацію, інші – вже претензію на владу. У Шантійї ця суперечка отримала продовження – звісно, у дипломатичних формулюваннях. Так, архідиякон Іоанн Хрисавгіс (Константинопольський Патріархат) заявив: «Соборність не означає відсутності керівництва. Консенсус не означає паралічу». Дещо іншу точку зору висловив Кароль Саба, представник Асамблеї православних єпископів Франції: «Звичайно, без Вселенського патріархату нічого не можна зробити. Але й сам Вселенський патріархат не зможе зробити нічого суттєвого без спільної роботи Константинополя з іншими автокефальними Православними Церквами».

Де межа між координацією та владою над іншими Церквами? Критський собор на це питання не відповів, а подальші події зробили його ще гострішим.

Десять років потому: єдність, якої не вийшло

Критський Собор не надавав Константинопольському Патріархату універсального права приймати апеляції клириків з інших Помісних Церков. Проте Константинополь прямо заявив про таке право, розглянувши апеляції Філарета Денисенка та Макарія Малетича.

11 жовтня 2018 року Константинопольський Синод «відновив» їх разом із послідовниками в церковному спілкуванні та скасував свою Синодальну грамоту 1686 року про передачу Київської митрополії в юрисдикцію Руської Церкви. А в січні 2019 року Патріарх Варфоломій підписав і вручив Томос про автокефалію ПЦУ.

Очевидно, що такі дії виходять далеко за межі «координації». Константинополь представив ці кроки як подолання українського розколу, але розкол лише поглибився, причому вже не тільки український. УПЦ і РПЦ припинили євхаристійне спілкування з Константинопольським патріархатом.

Потім настав африканський конфлікт. Олександрійський патріарх Феодор визнав ПЦУ в листопаді 2019 року, а в грудні 2021 року Руська Церква створила Патріарший екзархат Африки і прийняла до нього на початку 102 клириків Олександрійського Патріархату з восьми країн. Олександрія назвала це вторгненням у свою юрисдикцію, Москва – відповіддю на прохання клириків, не згодних із визнанням ПЦУ.

Нікуди не поділася й суперечка Антіохії з Єрусалимом щодо Катару. Правда, у жовтні 2023 року Церкви відновили євхаристійне спілкування, але територіальне питання так остаточно й не розв'язане.

Звісно, немає підстав стверджувати, що всі ці поділи спровокував Критський собор. Але не можна заперечувати й того, що після Собору 2016 року, покликаного утвердити єдність, цієї єдності стало набагато менше.

Висновок

Як же досягти єдності або хоча б зрушити в цьому напрямку? Одна з необхідних умов – реальне втілення принципу соборності в житті Церкви. Митрополит Іов (Геча) у своїй промові в Шантійї заявив: «Після проведення Святого і Великого Собору на Криті панувало піднесення. Ми сподівалися, що він відкриє нову епоху соборності в Православній Церкві та покладе початок регулярному скликанню подібних соборів кожні сім чи десять років. На жаль, криза, яку переживає Православна Церква, не дозволила здійснити це благочестиве побажання».

Але тут Геча якраз плутає причину та наслідок: не криза заважає проводити собори, а відсутність соборів багато в чому й породжує кризу. Константинопольський Патріархат чомусь вважає, що лише він має право скликати всеправославні собори чи подібні зустрічі. Патріарха Варфоломія неодноразово закликали скликати такий собор для вирішення української церковної проблеми та інших питань, але предстоятель Фанара уперто відмовляється. Він стверджує, що вже «вирішив» проблему — одноосібно, своїм Томосом, – і причин скликати будь-який собор немає. І доки Фанар дотримується такої позиції, єдність Помісних Церков так і залишиться лише «благочестивим побажанням».

Читайте також