Є віруючі люди, це – Церква. А стіни з'являться.
Копитів, Рівненська область. Фото: Facebook
Фейсбук мені про це нагадує. Лише рік пройшов, а як багато подій вже відбулося з того часу.
Тим не менше, люди продовжують молитися в хатах. В окремих випадках вже добудовують нові храми, як у селі Раків Ліс, що біля Ковеля.
Це до речі і фотофакти для тих міжнародних інституцій, які «не помічають» порушень прав віруючих УПЦ чи стверджують, що УПЦ не змогла доказати ці факти.
Тим не менше, надіятися нам на них, на їхній захист - марна справа. На Бога надіємося.
Найважливіше, що є віруючі люди, це - Церква. А стіни з'являться.
Читайте также
В одну мить ми стаємо "московськими попами". "агентами кремля", "ворогами"
Знаходиться сто "законних" приводів засудити, вислати в московію, вигнати з рідної землі, з рідного храму...
Про вишиванку — без пафосу, але з любов’ю
Я люблю вишиванку. Не тому, що так треба. Не заради фото у стрічці. А тому що вона — частина мого життя, мого роду, мого серця.
Я, наверное, не то Евангелие читаю…
Потому что когда слышу, как о Церкви сегодня говорят некоторые люди, которые считают себя православными, — ловлю себя на мысли, что, наверное, у меня другое Евангелие.
Як можна увірватися в Храм, де звершувалася Літургія?
Як можна прийти із натовпом, із криком і злом — туди, де Священник виносив Святе Причастя? Туди, де сходив Дух Святий?
«Вот такой у нас Бог, понимаете? Вот такой!!!»
Каждый раз в Великую Пятницу я задаюсь таким вот вопросом: А зачем Он по Воскресении снова пошел к апостолам? Зачем? Почему Он не пошел к другим?