Святе Письмо і Священне Передання - джерела Богопізнання

Основа цієї одвічної суперечки полягає в тому, що представники різного роду протестантських течій не визнають Священного Передання, як одного з законополагаючих елементів християнського життя. Натомість Святе Письмо (в окремих релігійних течіях взагалі сприймаються навіть не всі біблійні книги) є таким, на Яке потрібно спиратись в питаннях християнського віровчення і благочестя. Відтак, протестанти ставлять православним в провину те, що більшість церковних обрядів у них не мають жодного відображення в Святому Письмі.

Чим же є Священне Передання для православного християнина? Як говорить в своєму «Катехизисі» святитель Філарет (Дроздов): «Під ім’ям Священного Передання ми розуміємо те, коли істино віруючі в Бога, словом і прикладом передають одне одному, і пращури нащадкам, вчення віри, закон Божий, Таїнства і обряди».

Іншими словами, Священне Передання, це не записане Слово Боже. Апостол Павло в першому Посланні до Тимофія, після викладених ним повчань, каже: «О, Тимофію! Бережи передане тобі…» (1 Тим. 6:20), закликаючи свого учня зберігати і поширювати поміж християн все почуте від вчителя. Зауважмо, що те, що викладене в цих апостольських заповітах не є наслідком аналізу книг Святого Письма Нового Завіту, оскільки вони тоді навіть не були написані.

Апостол Павло передає все те, що почув від безпосередніх учнів Христових та те, що було відкрито йому Святим Духом. Записане слово Боже, в свою чергу, з’явилось набагато пізніше. Тим самим варто заперечити вчення багатьох релігійних течій, які вчать, що християни в питанні богопізнання можуть спиратись лише на Святе Письмо. Так само, в другому Посланні до Фесалонікійців, той же апостол зауважує: «Отже, браття, стійте і держіть передання, яким ви навчились чи словом, чи посланням нашим», даючи читачам зрозуміти, що основні істини християнського віровчення передавались із вуст в вуста.

Дійсно, багато з того, що ми можемо побачити в Таїнствах і обрядах, і не лише Православної Церкви, немає жодних підтверджень в Євангелії. Відтак, з впевненістю можна сказати, що не лише Святе Письмо є єдиним джерелом Божественного одкровення. І справді, звідки християни взяли інформацію про те, що під час Таїнства Хрещення, особу, яка приймає на себе Благодать Божу, потрібно занурювати у воду тричі і повністю? Або ж про те, що новопросвічений повинен бути одягнений в білий одяг? Є ще безліч прикладів, які доводять теорію про те, що книги Старого і Нового Завітів не є єдиним джерелом Богопізнання.

Древнім і першопочатковим способом розповсюдження Божественного одкровення є саме Священне Передання. Звернімо увагу на те, що від Адама до Мойсея не було священних книг. А сама Книга Буття, - перша в Старому Завіті, - була написана пророком і боговидцем задовго після описуваних ним подій. Логічно припустити, що все, описане Мойсеєм, було занотовано саме завдяки переданню, народній пам’яті та тому, що відкрив пророку Господь.

Говорячи про Священне Писання Нового Завіту, задаймося запитанням, - хіба євангелісти занотовували всі події з життя Христового безпосередньо на місці, де вони відбувались? Або, хіба можливо щоб хтось з невчених рибалок, якими були апостоли Христові, записували усі проповіді свого Божественного Вчителя? Звичайно ж, що ні! Отже, зрозуміло одне, - все, що учні Христові бачили і чули, вони передавали, розповідаючи і ділячись почутим зі своїми слухачами.

Виходячи з усього вищесказаного, стає зрозумілим, що Священне Передання має такий же авторитет, як і Святе Письмо, оскільки останнє було написане саме завдяки першому. Православна Церква, в Свою чергу, визнає і записане і незаписане Слово Боже, двома складовими розповсюдження Божественного одкровення.

Підсумувати все зазначене варто було би словами святителя Іринея Ліонського: «Не потрібно в інших шукати істину, яку легко взяти в Церкві. Бо в Неї, немов в багату скарбницю, апостоли вмістили все те, що належить істині, так що кожен бажаючий може прийняти від Неї життєвий напій».

Читайте також