Нерозкаяний гріх

У гучному храмі я стояв серед людей, які готуються до сповіді. Їх було небагато, чоловік п'ять-шість.

Попереду мене виявилася ставна жінка, у чорному вовняному платті, у білій газовій косинці на фарбованому жовтому волоссі. Косинку вона раз у раз поправляла, і я мимоволі бачив її тонкі пальці з перснем з червоного чеського скла.

У аналоя стояв весь як лунь сивий батюшка, з блідим обличчям, з втомленими мудрими очима, – я знав, що він тільки-тільки виписався з лікарні після важкої операції. І парафіяни це знали, і тому, як мені здавалося, кожен повинен був сповідатися якомога коротше, назвавши головні свої гріхи. Я вже вирішив, що сьогодні скажу, і думав, що кожен вчинить так само.

Жінка у чорному платті зробила кілька кроків до аналою, де на неї чекав священик, і раптом різко зупинилася, притиснувши руки до грудей.

Ніби побачила щось, що раптово вразило її.

Батюшка випростався, вичікувально дивлячись на жінку.

Вона продовжувала стояти нерухомо.

Через хвилину-другу різко повернулася та швидко пішла до виходу з храму, майже побігла.

Я встиг побачити заплакане обличчя, глибокі сірі западини під очима, чітко видні, тому що все обличчя, бліде та ще припудрене, виглядало особливо білим.

Священик покликав мене до себе та тихенько сказав:

– Підіть дізнайтеся, що з нею.

Я вийшов з храму, озирнувся. У глибині двору, під в'язами, стояла лавка, там і сиділа жінка в чорній сукні, продовжуючи плакати та витирати обличчя хусткою.

Жінку цю я дізнався, побачивши близько її обличчя, – кілька разів зустрічав на службах, у свята. І вона впізнала мене.

Витираючи розмазала підводку очей, дивлячись на себе в люстерко, вона поступово заспокоювалася.

– Батюшка просив дізнатися, що з вами – чи не потрібна допомога.

Вона швидко подивилася на мене – зараз, без фарби, очі її очистилися не тільки зовні, але і зсередини – в них з'явилося світло печалі, світло страждання.

– Не знаю, чи повірите. Втім, вам можна розповісти – ви ж письменник.

– Вам щось привиділося?

– Чи не здалося, а я ясно побачила! – очі її стали ще більш світлими, ніби хтось ще яскравіше підсвітив їх зсередини. – Вони стояли поруч, двоє, такі хороші! Господи, я їх чітко бачила, як оце вас зараз!

– Та кого ви бачили?

– Вони такі молоді – ну да, одному шістнадцять, інший трохи менше, так-так, чотирнадцять, я ж добре пам'ятаю, – вона дивилася на мене та не на мене, кудись у простір, у цей свіжий літній ранок, у цю чисту голубінь, та немов знову дивилася на тих, кого побачила в храмі, перед аналоєм.

– Господи, та як же це! Господи!

Вона закрила обличчя руками та знову заридала.

– Це були ваші близькі? – зважився запитати я.

– Так! Мої сини!

Вона знову підняла на мене свої очі – в сльозах, вони зараз блищали горем, якого я ще не зустрічав.

– Вони загинули? Чому ви не підійшли до батюшки? Чому не попросили його помолитися? Пробачити вас, якщо ви винні перед своїми дітьми. Адже ви ж віруюча! Прийшли до сповіді! І раптом бігли!

– Так! Бігла! Ви праві! Праві! Господи!

– Заспокойтеся, прошу вас. Ви просто багато думали про своїх синів. Ось вони і постали перед вашим внутрішнім поглядом. Це психологія, нічого тут надприродного немає. Ви зберіться, подумайте як слід. Ви ж добре знаєте нашого батюшку. Та й не йому, а Господу ви сповідуєте свій гріх. Він же незримо стоїть біля аналоя, ви ж знаєте.

Вона знову витерла сльози – хустка вже вся промокла. Я дав їй свою.

– Дякую. Я піду на сповідь. Але не зараз.

– Чому? Якщо так сильно ваше переживання, як раз зараз варто і покаятися.

– Так? Ви думаєте?

Вона опустила голову, розмірковуючи.

– Ні, не зможу.

– Такий тяжкий ваш гріх? Ваші сини живуть в нашому місті? Може, зустрітися з ними? Немає таких конфліктів, які не можна було б залагодити матері зі своїми дітьми.

Вона подивилася мені прямо в очі:

– Я вбила їх обох.

Напевно, я з жахом подивився на неї, тому що лице її спотворила гримаса.

Вона знову дивилася мені в очі:

– Вони ж не народилися. А могли б... могли б... бути такими... як я їх зараз побачила!

– Ви ... придумали ...

– Ні! Я побачила їх ... побачила! Живими! Господи! Немає мені прощення!

– Заспокойтеся. Перестаньте, та перестаньте ж! Це тільки ваші фантазії. От і все.

Обличчя її змінилося – стало холодним, сухим.

– Вибачте, що стурбувала вас, – вона встала. – Прощайте.

– До побачення. І ви мене вибачте. Може, я не те сказав ... І не так.

– Нічого. Я вас розумію.

Вона йшла до воріт церкви – у чорній сукні, у білій газовій косинці на жовтому фарбованому волоссі. Йшла зі своїм горем, яке, як я зрозумів, так жахнуло її, стало таким непоправним, що викликало це бачення, про яке вона розповіла мені.

В її розповідь я повірив, як тільки залишився один – на цій лавці під старими в'язами, свіжим літнім ранком, під поглядом Богородиці, Яка дивилася на мене зі стіни храму, над його вхідними дверима.

Читайте також