Нерозкаяний гріх

У гучному храмі я стояв серед людей, які готуються до сповіді. Їх було небагато, чоловік п'ять-шість.

Попереду мене виявилася ставна жінка, у чорному вовняному платті, у білій газовій косинці на фарбованому жовтому волоссі. Косинку вона раз у раз поправляла, і я мимоволі бачив її тонкі пальці з перснем з червоного чеського скла.

У аналоя стояв весь як лунь сивий батюшка, з блідим обличчям, з втомленими мудрими очима, – я знав, що він тільки-тільки виписався з лікарні після важкої операції. І парафіяни це знали, і тому, як мені здавалося, кожен повинен був сповідатися якомога коротше, назвавши головні свої гріхи. Я вже вирішив, що сьогодні скажу, і думав, що кожен вчинить так само.

Жінка у чорному платті зробила кілька кроків до аналою, де на неї чекав священик, і раптом різко зупинилася, притиснувши руки до грудей.

Ніби побачила щось, що раптово вразило її.

Батюшка випростався, вичікувально дивлячись на жінку.

Вона продовжувала стояти нерухомо.

Через хвилину-другу різко повернулася та швидко пішла до виходу з храму, майже побігла.

Я встиг побачити заплакане обличчя, глибокі сірі западини під очима, чітко видні, тому що все обличчя, бліде та ще припудрене, виглядало особливо білим.

Священик покликав мене до себе та тихенько сказав:

– Підіть дізнайтеся, що з нею.

Я вийшов з храму, озирнувся. У глибині двору, під в'язами, стояла лавка, там і сиділа жінка в чорній сукні, продовжуючи плакати та витирати обличчя хусткою.

Жінку цю я дізнався, побачивши близько її обличчя, – кілька разів зустрічав на службах, у свята. І вона впізнала мене.

Витираючи розмазала підводку очей, дивлячись на себе в люстерко, вона поступово заспокоювалася.

– Батюшка просив дізнатися, що з вами – чи не потрібна допомога.

Вона швидко подивилася на мене – зараз, без фарби, очі її очистилися не тільки зовні, але і зсередини – в них з'явилося світло печалі, світло страждання.

– Не знаю, чи повірите. Втім, вам можна розповісти – ви ж письменник.

– Вам щось привиділося?

– Чи не здалося, а я ясно побачила! – очі її стали ще більш світлими, ніби хтось ще яскравіше підсвітив їх зсередини. – Вони стояли поруч, двоє, такі хороші! Господи, я їх чітко бачила, як оце вас зараз!

– Та кого ви бачили?

– Вони такі молоді – ну да, одному шістнадцять, інший трохи менше, так-так, чотирнадцять, я ж добре пам'ятаю, – вона дивилася на мене та не на мене, кудись у простір, у цей свіжий літній ранок, у цю чисту голубінь, та немов знову дивилася на тих, кого побачила в храмі, перед аналоєм.

– Господи, та як же це! Господи!

Вона закрила обличчя руками та знову заридала.

– Це були ваші близькі? – зважився запитати я.

– Так! Мої сини!

Вона знову підняла на мене свої очі – в сльозах, вони зараз блищали горем, якого я ще не зустрічав.

– Вони загинули? Чому ви не підійшли до батюшки? Чому не попросили його помолитися? Пробачити вас, якщо ви винні перед своїми дітьми. Адже ви ж віруюча! Прийшли до сповіді! І раптом бігли!

– Так! Бігла! Ви праві! Праві! Господи!

– Заспокойтеся, прошу вас. Ви просто багато думали про своїх синів. Ось вони і постали перед вашим внутрішнім поглядом. Це психологія, нічого тут надприродного немає. Ви зберіться, подумайте як слід. Ви ж добре знаєте нашого батюшку. Та й не йому, а Господу ви сповідуєте свій гріх. Він же незримо стоїть біля аналоя, ви ж знаєте.

Вона знову витерла сльози – хустка вже вся промокла. Я дав їй свою.

– Дякую. Я піду на сповідь. Але не зараз.

– Чому? Якщо так сильно ваше переживання, як раз зараз варто і покаятися.

– Так? Ви думаєте?

Вона опустила голову, розмірковуючи.

– Ні, не зможу.

– Такий тяжкий ваш гріх? Ваші сини живуть в нашому місті? Може, зустрітися з ними? Немає таких конфліктів, які не можна було б залагодити матері зі своїми дітьми.

Вона подивилася мені прямо в очі:

– Я вбила їх обох.

Напевно, я з жахом подивився на неї, тому що лице її спотворила гримаса.

Вона знову дивилася мені в очі:

– Вони ж не народилися. А могли б... могли б... бути такими... як я їх зараз побачила!

– Ви ... придумали ...

– Ні! Я побачила їх ... побачила! Живими! Господи! Немає мені прощення!

– Заспокойтеся. Перестаньте, та перестаньте ж! Це тільки ваші фантазії. От і все.

Обличчя її змінилося – стало холодним, сухим.

– Вибачте, що стурбувала вас, – вона встала. – Прощайте.

– До побачення. І ви мене вибачте. Може, я не те сказав ... І не так.

– Нічого. Я вас розумію.

Вона йшла до воріт церкви – у чорній сукні, у білій газовій косинці на жовтому фарбованому волоссі. Йшла зі своїм горем, яке, як я зрозумів, так жахнуло її, стало таким непоправним, що викликало це бачення, про яке вона розповіла мені.

В її розповідь я повірив, як тільки залишився один – на цій лавці під старими в'язами, свіжим літнім ранком, під поглядом Богородиці, Яка дивилася на мене зі стіни храму, над його вхідними дверима.

Читайте також

Коли святі не могли пробачити один одному: Історія трьох учителів Церкви

Ікона показує їх разом, але життя розвело нарізно. Про те, як дружба розбилася об церковну політику, а єдність довелося вигадувати через сімсот років.

«Якщо залишуся живим, піду в Почаївську лавру!»: історія старця-подвижника

Він пройшов Другу світову, пережив радянські в'язниці і гоніння на Церкву, але не зламався. Спогади про схиархімандрита Сергія (Соломку) – легендарного економа і молитвеника.

Сп'яніння Богом: чому Ісаак Сирин молився за демонів, не вірячи у вічне пекло

Церква згадує святого, чиє богослов'я – це радикальний протест проти сухих законів релігії. Про те, чому Бог не є справедливим, а пекло – це школа любові.

Що буде з християнством, коли воно перестане бути оплотом цивілізації?

Західні демократії люблять згадувати про свободу віросповідання… коли їм вигідно. Коли ні – прекрасно дружать з переслідувачами християнства.

Скальпель і хрест: Розмова з хірургом, який обрав Бога в розпал терору

Ташкент, 1921 рік. Професор хірургії одягає рясу і йде в операційну. Я питаю: навіщо? Він відповідає, але не так, як я очікував.

Бог, Який біжить назустріч

​Ми іноді думаємо про Бога як про суворого суддю з папкою компромату. Але притча про блудного сина ламає цей стереотип.