Успіння треба заслужити. Любов’ю
Днями, гуляючи з донькою алеями серпневого парку нашого невеличкого містечка, ми підійшли до храму. Йому вже п'ять століть, а моїй Женьці – п'ять років. Допитлива і цікава дитина, порою вона задає мені питання, на які не має відповіді ані моя вища освіта, ані який-не-який життєвий досвід, ані книги чи довідники. От і зараз, коли з воріт собору виходила похоронна процесія, я, перехопивши погляд Євгенії, зрозуміла, що без запитань не обійдеться.
Я не знала, кого ховають. Очевидно, що це була молода жінка. Мою здогадку підтверджувала і велика кількість молодих людей серед тих, хто прийшов віддати спочилій “останнє цілування”, і напівпритомний чоловік поруч із катафалком, і двійко діточок-близнят шкільного віку, котрих він тримав за руки. Потім я побачила її портрет. Невідома жінка була красунею. Зі знімка на мене дивився серйозні блакитні очі, чорняві кучері гармонійно обрамлювали миловидне лице. Коли помирають люди – байдуже, знайомі, чи ні – завжди шкода. Тим більший жаль бере за душу, коли у світ кращий відходять такі молоді.
Поринувши у свої думки, я випустила руку Жені, але вона нікуди не поспішала – мовчки уважно спостерігала за тим, що відбувалося на наших очах.
– Мамо, – якось невпевнено почала вона, – а... а цю тьотю теж покликав Боженька?
Тут треба додати, що я вже розповідала доньці про те, куди “діваються” люди. Та й сама вона не тільки з розповідей знає, що у житті кожного приходить час, коли треба переходити з одного світу в інший, як знає й те, що часто це відбувається раптово, і ця несподіванка не буває приємною. Рік тому не стало Жениного дідуся – людини, яка була для неї Всім. Зізнаюся, дуже непросто мені було пояснити дитині, чому її “Ді”, як називала вона Сергія Івановича (Царство йому Небесне), ще увечері розмальовував асфальт біля будинку різнокольоровими крейдами і гасав на велосипеді з онучкою, а вранці раптом «пішов до Боженьки». Мені здається, що ще й досі вона тримає десь у глибині душі образу на Небо, бо інколи вечорами, побачивши першу зірку, несподівано заходиться гірким плачем, і на наші стривожені питання відповідає, що просто скучила за своїм Ді.
– Так, доню, ця тьотя теж померла.
– Як дідусь?
– Так, моя хороша, як дідусь.
– Бідна тьотя, – похнюпила носика Женька, а за хвилину знову повернулася до мене. В її великих зелених оченятах був жах. Чесно – я злякалась.
– Мамо, а ти теж помреш? – затинаючись, спитала вона.
Я не знала, що відповісти дитині. Я не знала, як пояснити їй, що смерть – це не кінець, і що це – тільки початок. І що це не крапка в існуванні людини, і що є життя безконечне, і що буде Суд, коли Господь знову прийде, і що ті, хто опиниться одесну від Нього, сподобляться радості, яка триватиме вічність, і що смерть – це тільки пауза перед загальним воскресінням.
Я дивилася в донеччині оченята, і не знала, як сказати їй, що мене теж це чекає. І тата, і бабусю, і подружку Лізу. І її саму. Колись. Я боялася зізнатися собі, що це справді колись станеться. Отака з мене погана християнка...
...Колись у мережі зустрілась мені проповідь про Успіння Богородиці одного відомого священика, майстра слова, і звідти я запам'ятала ключову фразу: “Кончина християнина – це його свято, якщо, звісно, він встиг достойно підготуватися”. Досі пам'ятаю свій шок тоді, на початку свідомого воцерковлення. Я ніяк не могла зрозуміти, як смерть може бути радістю! Це було в суботу напередодні Успіння, і вже вранці я ридала на сповіді перед духівником про те, що боюся смерті і що не хочу до неї готуватися. Мій добрий отець Іоанн якось зміг стримати сміх і просто гладив мене по голові, а я витирала сльози. “До смерті треба готуватися своїм життям”, – сказав він мені тоді з-поміж іншого. З часом ці мої накручування самої себе минулися, я багато чого переосмислила, але й до сьогодні не можу сказати, що похорон чи смерть асоціюються в мене з радістю.
Завтра – Успіння Божої Матері, свято, яке називають Богородичною Пасхою, радісне і світле. Вже сотні книг, статей і роздумів написані про цей православний парадокс віри – радість від того, що Мати Спасителя світу, Та, Яку слова молитви трепетно називають “Царице моя преблагая”, спочила.
Згадаймо чин відспівування у наших храмах:
«Плачу и рыдаю, егда помышляю смерть, и вижду во гробех лежащую, по образу Божию созданную нашу красоту, безобразну, безславну, не имущую вида. О, чудесе! Что сие еже о нас бысть таинство? Како предахомся тлению? Како сопрягохомся смерти? Воистину Бога повелением, якоже писано есть, подающаго преставльшемуся упокоение», – співається у погребальній стихирі. Спробуйте в цей момент, коли ще так болить, коли хочеться кричати про свою біду на увесь світ, сказати тому, хто прощається з найріднішим: “Радуйся!”. Сказати дружині, яка ховає чоловіка через місяць після весілля. Сказати дитині, яка втратила маму. Сказати ще щось про те, що це – не кінець, і буде воскресіння. Впевнена, що тільки в одному з сотні випадків, вам вдасться не почути у відповідь... ви самі знаєте, що. Надто свіжа рана, надто мало у нас віри. Надто невчасно…
А тут – Богородиця заснула. Її Син із сонмом святих і небесних чинів зійшов і забрав Її до Себе. В осяяній світлом Його слави світлиці залишилося тільки тіло Чеснішої від херувимів і Славнішої від серафимів, та ще перелякані і знічені апостоли. Вони з почестями поховали Матір свого Господа, завалили вхід до погребальної печери каменем і пішли. Фома повернувся в Єрусалим аж на третій день після похорону. Він не міг пробачити собі, що не встиг попрощатися із Богородицею, Яка Своєю материнською любов'ю покривала усіх апостолів і всіх, хто знав Її. Йому допомогли відвалити камінь від входу в печеру. Передання каже нам, що учні знову злякалися: тіла в печері не було – райські пахощі линули звідусіль, а в ніші лежали тільки похоронні пелени. Розгубленість апостолів розвіяла сама Богородиця, коли явилась їм під час вечірньої трапези: «Радійте! Бо Я з вами в усі дні».
…Свято Успіння дихає любов'ю. Любов'ю Господа до Своєї Пречистої Матері, любов'ю Її до Сина і любов'ю Їх Обох до цього грішного світу і тих, хто жив, живе і житиме в ньому.
В рождестве девство сохранила еси, во успении мира не оставила еси, Богородице, преставилася еси к животу, Мати сущи Живота, и молитвами Твоими избавляеши от смерти души наша, – наповнений цим теплим почуттям і тропар Успіння, що вже сьогодні увечері звучатиме в усіх православних храмах.
Саме зараз ми маємо можливість згадати, що саме любов – це те почуття, що може врятувати людину від тяжкого каменю розпачу, страху і смерті, що вона сама звалила на плечі власними вчинками. За словами апостола Павла, саме любов «довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Любов ніколи не перестає» (1 Кор. 13).
І почуття це розумом осягнути складно, його треба відчувати серцем. А ще – вірити. Вірити, що все наше життя – в надійних люблячих Руках. Довіряти Богу. Страху смерті уникнути, мабуть, не можливо. Рано чи пізно вона потойбічним холодом ні-ні – та й дихне в потилицю тому, хто женеться в безглуздих перегонах щоденних турбот, морозом окутає душу. Це було і з великими святими, що вже казати нам, грішним людям. Але в свято Успіння – Богородичну Пасху – від великої любові Богородиці цей страх відступає. Залишається тепло, неясна радість на душі й віра, що во успении мира не оставила еси, Богородице!
– Мамо, мамо! – вивів мене з виру думок голос Жені. – Мамо, послухай! Ти не так кажеш! – дивлячись десь у самісіньку душу, переможно видала вона. – Я знаю: ти не помреш, ти будеш завжди! Тільки це треба заслужити! – поважно констатувала моя дівчинка і побігла слідом за відблиском промінця уже по-осінньому згасаючого сонця.
Я задумалась. І справді: цю впевненість у житті вічному, властиву дітям, ми губимо з кожним роком життя, з кожним прожитим днем, із кожним гріхом. Завтрашнє свято доводить нам, що життя вічне.
І смерть може бути успінням.
Тільки це треба заслужити.
Любов’ю.Читайте також
«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»
Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.
Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема
Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?