Чи стане УПЦ народною Церквою?

На перший погляд, це питання звучить досить риторично, бо термін «народний», стосовно до релігійної сфери, буквально означає – «язичницький». Звичайно, Православна Церква, за своєю природою, не може бути церквою язичницькою (церквою будь-якого одного народу чи нації), оскільки вона є Церквою Вселенською, Тілом Христовим, приєднуючись до Якого, всі без винятку люди можуть отримати можливість спасіння у вічності.

У цьому сенсі християнство рівно відноситься до всіх людей, народів та націй, бо, як говорить ап.Павло: «...нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос» (Кол. 3:11). (1)

Видатний православний богослов паризької школи прот. М.Афанасьєв так коментував ці слова апостола: «Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте (Мк. 16:15). Покайтеся, і нехай же охриститься кожен із вас у Ім'я Іісуса Христа на відпущення ваших гріхів, і дара Духа Святого ви приймете (Діян. 2:38). Християнська проповідь звернена до всіх мов. Після деякого вагання щодо способу прийому язичників до Церкви християнська місія набула універсального характеру. Подолавши національно-релігійний момент древнього іудейства, християнство стало наднаціональним явищем. Як на самому початку, так і протягом усієї історії християнської Церкви, не існує питання щодо національності при прийомі в Церкву. «Бо нема різниці поміж юдеєм та гелленом, бо той же Господь є Господом усіх... (Рим. 10:12). В Церкві немає ні елліна, ні іудея, ні варвара, ні скіфа. Ідея народу Божого не містить у собі емпіричного національного моменту. Звільняючись від ветхої людини, християни в Церкві звільняються і від своєї ветхої національності. «Християни, – йдеться в Посланні до Діогнета, – не відрізняються від інших людей ні країною, ні мовою, ні життєвими звичаями. Вони не населяють десь особливих міст, не вживають якогось незвичайного наріччя і ведуть життя, що нічим не відрізняється від інших... Для них всяка чужа країна є вітчизна і всяка вітчизна – чужа країна... Вони у плоті, але живуть не по плоті. Перебувають на землі, але суть громадяни небесні». Ця особливість життя християн є результатом особливої напруженості Церкви, яка, перебуваючи у світі, не належить йому. В силу цього приналежність до народу Божого є не зреченням від національності, але подоланням її в Церкві заради вищої цінності «горнього звання», одержуваного при вступі до Церкви. Народ Божий побудований не за етнічним принципом, а за принципом приналежності до Бога...»

Маніпуляції ЗМІ

І все ж, сьогодні в Україні не вщухають дискусії про те, яка Церква є народною. Щосили на статус «народної Української Церкви» претендують розкольники з так званого «Київського патріархату», що явно симпатизують праворадикальним ідеям. Для того щоб переконати в цьому українських громадян, вони не соромляться маніпулювати цифрами різного роду соцопитувань, які, на їхню думку, «правдиво» показують співвідношення парафіян у канонічної Української Православної Церкви та УПЦ КП.

Проте: «Недавнє соціологічне опитування, проведене компанією «Юкрейніан соціолоджі сервіс», розвінчало ряд міфів про релігійну статистику в Україні. Результати опитування каменя на камені не залишили від аргументів представників УПЦ КП та прихильників «єдиної помісної церкви». Зазначимо, що керівником вказаної соціологічної фірми є завідувач відділенням інституту соціології НАН України Олександр Вишняк.

Представники Київського патріархату у своїх виступах постійно стверджують, що саме УПЦ КП є найбільшою конфесією в Україні. Речник Київського патріархату – Євстратій Зоря – під час свого візиту в Канаду навіть заявив, що кількість віруючих Київського патріархату вдвічі перевищує чисельність віруючих Української Православної Церкви.

Такі заяви можна було б прийняти за анекдот, але ж прибічники Філарета посилаються на результати соцопитувань, проведених Центром ім. Разумкова, які нібито вказують на те, що більшість громадян України відносять себе до Київського патріархату. Однак згадані дослідження досить маніпулятивні і навряд чи можуть слугувати взірцем чесної і наукової соціології» (2).

Така позиція розкольників зрозуміла і легко пояснювана, адже, спотворюючи цифри соцопитувань, вони намагаються переконати українське суспільство і Вселенську повноту православ'я в тому, що саме КП є найбільшою «Українською Православною Церквою» і тому, як їм здається, може розраховувати на визнання Вселенським Православ'ям і, отже, на канонічний статус. От тільки роблять вони це так грубо, що для будь-якого неупередженого дослідника не складе серйозних труднощів побачити неправдивість, а краще сказати – анекдотичність, пропонованої нам статистичної «картини».

Причому такі «статистичні анекдоти» почали з'являтися в ефірі українських телеканалів задовго до Майдану. Так, наприклад, ще у 2012 році, на одній з передач Савіка Шустера (3) була озвучена чисельність прихильників УПЦ КП, яка становила на той момент нібито 14 млн осіб. Разом з тим зазначалося, що прихильників канонічної Української Православної Церкви втричі більше, з чим, до речі, погодився і голова розкольників, що був присутній на цій передачі. А тепер спробуйте підрахувати шляхом простих арифметичних дій загальну кількість віруючих обох українських Церков. У вас вийде цифра 56 млн осіб (14 млн прихильників «Київського патріархату» і 42 млн – канонічної Церкви). На жаль, але чомусь ніхто з присутніх на цій передачі не звернув уваги на той факт, що ця цифра перевищує загальну кількість громадян України (а треба ще врахувати атеїстів, мусульман, протестантів, римо-католиків, язичників, уніатів тощо).

Однак це були ще квіточки: сьогодні, як це вже було показано вище, в УПЦ КП, без тіні збентеження, говорять про те, що загальна кількість віруючих Київського патріархату вдвічі перевищує число прихильників канонічного православ'я. Якщо враховувати той факт, що з часу виходу в ефір згаданої нами телепередачі кількість парафій УПЦ збільшилася до 12 тис. (що дійсно втричі більше кількості розкольницьких парафій), а отже, зросла і кількість священнослужителів, монахів та парафіян, то загальна чисельність віруючих двох Церков перевищить 100 млн осіб (тобто як мінімум 42 млн віруючих канонічної Церкви і «вдвічі більша» кількість віруючих «Київського патріархату»).

Все це, як то кажуть, було б смішно, якби не було так сумно: вже на передачі Савіка Шустера у деяких присутніх виникли сумніви щодо того, що велика частина громадян нашої країни не лише не є православними, але й взагалі віруючими в Бога людьми. І дійсно, якщо ми живемо в християнській країні, то як можна пояснити той факт, що наша країна посідає перші місця в світі за рівнем корупції, кількістю  розлучень та абортів, розривом у рівні життя між багатими та бідними, за рейтингом інших негативних явищ соціального життя?

Насправді численні об'єктивні соціальні опитування, які періодично проводилися протягом всієї нашої новітньої історії, неодноразово показували, що загальна кількість людей церковних, тобто які свідомо сповідують християнство, становить близько 5% від загального населення України.

Саме тому сьогодні в нас немає ніяких підстав говорити про те, що православне християнство є народною релігією, тобто такою релігією, за заповідями якої намагалася б жити більшість українського населення.

Антинародний-антиязичницький характер християнства?

Як не дивно, але Церква ніколи не прагнула стати народною:

«...уважно читаючи Новий Завіт, ми бачимо, що багато вчинків Спасителя можна було б з упевненістю назвати антинародними. І дійсно: іудеї чекають від Христа «дієвого» месіанства – що Він стане царем Ізраїлю і звільнить їх від ярма римських завойовників. І ось Христос в'їжджає в Єрусалим як цар, а що далі? Він іде до храму, виганяє звідти торговців і йде з Єрусалиму. Більше того, перед стратою він заявляє Пилату: «Царство Моє не із світу цього...» (Ів. 18:36). Але ж іудеї чекали Месію, який піднесе їхнє царство саме у цьому світі, тобто вони чекали царства Ізраїлю «зі світу цього». І це не єдині приклади того, як Христос не йшов на поводі у народних лжемесіанських сподівань іудеїв;

– досліджуючи історію ранньохристиянської Церкви, ми не помітимо ознак її народності: по-перше, тому що в перші три століття Церква була гнана, а по-друге, перед виданням Міланського едикту, що зрівняв у правах християнство з іншими релігіями, християн у Римській імперії налічувалося приблизно 10%. Тож християнство ніколи не прагнуло у що б то не було стати релігією державною, релігією більшості.

Християни приймали і державу, і суспільство, але лише тією мірою, в якій вони не обмежували Панування Христа і не заглушали сповідання Царства. Займаючись місіонерством серед язичників, вони зовсім не хотіли сваритися з язичницькими властями, про чиє навернення молилися. І все ж: «Християни усюди усвідомлюють себе новим народом, зібраним із усіх народів, але від усіх відмінним...» (4).

Усвідомлюючи себе Царством «не із світу цього», Церква завжди дбала про те, щоб не допустити у будь-яких своїх проявах змішання язичницької (тобто народної, що цілком належить цьому падшему світу) та християнської віри. Християнські мученики воліли йти на смерть, ніж прийняти вимоги народу та принести жертви язичницьким ідолам. І все тому, що християни вважали блюзнірством змішання своєї ІСТИННОЇ віри з віруваннями язичників, що складали більшість у Римській імперії: «...Християнство опинилося лицем до лиця з Римською імперією. Його монотеїзм, який не мав нічого спільного з синкретизмом та не зводився, подібно до іудаїзму, до однієї етнічної групи, претендував, як і римська релігія, на поширення в межах усього населеного світу. Але як затвердитися у державі, в якій місце вже зайнято державною релігією?.. Ухилення від участі в її обрядах розцінювалося як відсутність патріотизму, нелояльне ставлення до держави... Зіткнення християнства з Римською державою ставало тим більше неминучим, що дії імперських властей були спрямовані на політичну уніфікацію та адміністративну централізацію ... Труднощі свого становища християнин відчував щодня, почуваючи себе на периферії суспільства або внутрішнім емігрантом... Тертуліан виразно змалював труднощі, з якими стикався християнин, що бажав жити одним життям зі співгромадянами... Тим більше що Римська імперія не приймала та не допускала проявів внутрішньої свободи, розмежування в ім'я Бога особистих переконань людини і державних постанов... Утиски  християн, а потім і гоніння на них посилювалися по мірі того, як Римська імперія усвідомлювала загрозу самим своїм засадам, своєму непорушному порядку... Християни ж не збиралися захищати цінності світу язичників, вони не ототожнювали себе з Римською імперією, не могли і не хотіли вважати її історію своєю історією, вважаючи, що покликані виконати місію більш важливу і неминущу, ніж імперії та цивілізації (і нації, – прим. автора), які виникають та гинуть» (5).

Погодьтеся, описана вище ситуація дуже нагадує те, що відбувається сьогодні в Україні, де православних християн постійно звинувачують у відсутності патріотизму і мало не в створенні загрози українській державності? Причому і тоді, на зорі християнства, і зараз, у незалежній Україні, до християн дуже часто пред'являються більш ніж абсурдні звинувачення. Так, наприклад:

«У 177 р. почалося страшне гоніння на християн в Ліоні; імператор-філософ Марк Аврелій наказав катувати християн до смерті, і не було такого виду тортур, який був би забутий ревними виконавцями імперського указу. У цьому гонінні, акти якого збереглися (так звані “Акти ліонських мучениківˮ), загинули єпископ Ліонський Пофим, діва Бландіна та безліч інших християн. Натовп завжди був готовий повірити, що катастрофи й нещастя на кшталт повеней, вивержень вулканів, неврожаїв або варварських набігів були результатом невдоволення богів через зневагу, що виявлялася до них під впливом християнського “атеїзмуˮ. Тертуліан саркастично зауважував: “Якщо Тібр підніметься надто високо або Ніл опускається дуже низько, натовп кричить одне: християн до лева! Всіх до одного-єдиного лева?ˮ» (6).

Думаю, наведених вище прикладів достатньо для того, щоб зрозуміти одну просту річ: подобається це комусь чи ні, але в основі своїй християнська Церква – явище наднаціональне, космополітичне. Безумовно, Церква освячує, приймає в себе все найкраще, що є в національному переданні, що не суперечить її вченню, але все ж Христос прийшов на цю грішну землю не задля того, щоб піднести та освятити ту чи іншу націю чи народ, чого, власне, від Нього чекали іудеї, а зараз хочуть наші розкольники та радикальні націоналісти. Він явився для того, щоб спасти кожну людину незалежно від її національної приналежності. Ось чому Церква не може служити нічому тимчасовому, тлінному, минущому. Справа Церкви – спасати всяку людину во Христі, а не відстоювати (освячувати) інтереси тієї чи іншої нації або держави.

Намагання зробити християнство «релігією» однієї конкретної нації, одного народу знищує сотеріологічний аспект Церкви, примітивізує її Вселенське призначення і призводить до того, що Церква перестає бути християнською.

І все ж Православна Церква в Україні може стати народною! Але відбудеться це тільки в тому випадку, коли більшість нашого обмирщеного, розцерковленого населення, що легко піддається пропаганді гедоністичного та націоналістичного світогляду, орієнтованого на отримання чуттєвих, плотських задоволень, в якості основи для свого життя прийме ЗАПОВІДІ ЄВАНГЕЛІЯ. Лише тоді можна буде говорити про християнство як про релігію українського народу, а про канонічну Православну Церкву – як про народну Церкву. Власне, на це і спрямовані сьогодні всі зусилля канонічної Православної Церкви в Україні, яка всіма доступними для неї способами прагне донести до людей вічні, непорушні євангельські істини, на основі яких можна буде побудувати в нашій країні не руський і не український світ, а світ Божий, мир Христовий!

У цьому контексті слушно прозвучали слова Блаженнішого Митрополита Онуфрія про те, що Церква – це «душа» народу. Однак, поки мільйони людей в нашій країні, формально називаючи себе православними християнами, в принципі не збираються жити по-християнськи, за заповідями Євангелія, більше того, навіть не хочуть взяти Біблію до рук і хоча б раз її прочитати, говорити про те, що ми (чи будь-яка інша християнська конфесія) є Церквою народною, як мінімум передчасно. Більш того, якщо наше суспільство й надалі ігноруватиме загальнолюдські християнські цінності, заповіді Євангелія, «тіло» народу (тобто його державність) продовжить вмирати, що в підсумку може призвести до ситуації, коли «душа» назавжди покине «тіло», і повернути її назад не допоможуть вже жодні  соціологічні опитування.

Закінчити цю статтю мені б хотілося наступною цитатою відомого філософа: «Народність, – писав Вл. Соловйов, – не є вища ідея, якій ми повинні служити, а є жива сила, природна і історична, яка сама повинна служити вищій ідеї і цим служінням осмислювати та виправдовувати своє існування (Т. 5. С. 25)... Для того, щоб народ був гідним предметом віри і служіння, він – народ, сам повинен вірити і служити чому-небудь вищому і безумовному: інакше вірити в народ, служити народу означало б вірити в натовп людей, служити натовпу людей, а це противно не тільки релігії, але й простому почуттю людської гідності... Гідним предметом нашої віри і служіння може бути тільки те, що причетне до нескінченної досконалості. Не принижуючи і не обманюючи себе, ми можемо вірити і служити лише Божеству. Божество як дійсність дано нам у християнстві, і це вище за народність Отримавши це вище, ми можемо преклонятись перед своїм народом лише в тому випадку, якщо сам народ є служителем релігійної істини... Отже, те саме благо, що одушевляє справжній патріотизм як істинну любов до свого народу, є християнське створення життя для Христа і у Христі, чому і держава, і народність, і все інше повинні служити і в цьому служінні мати свій сенс та мету...» (6).

Посилання:

1. Чи може Православна Церква бути національною?
2. Шах і мат «Київському патріархату» від соціологів
3. Передача С. Шустера від 04.05.2012 р. // Ел. Ресурс https://www.youtube.com/watch?v=3CCeoADlDCs
4. Олександр Дворкін. Нариси з історії Вселенської Православної Церкви // Ел. ресурс: http://www.sedmitza.ru/lib/text/434661/
5. Адальбер-Гюстав Аман. Повсякденне життя перших християн. М.: Молода гвардія, 2003. С. 110-125.
6. Там само.
7. Богословська конференція «Єдність Церкви». М.: ПСТБИ, 1996. С. 9-11.

Читайте також