Навіщо Константинополю верховенство над усім Православ'ям
Українські політичні діячі теж полюбили їздити та випрошувати визнання для розкольницьких конфесій саме на Фанарі – у невеликому квартальчику колишнього Константинополя, а нинішнього Стамбула.
Намагання стати своєрідним «главою» православного світу є очевидними, але що саме змушує Фанар домагатися абсолютно невластивого Православ'ю чільного становища?
Після взяття Константинополя турками у 1453 році Константинопольський патріархат опинився знову в імперії, тільки вже не в Римській, а в Османській. А імперія, як форма держави, характеризується тим, що до її складу входять різні народи з різною релігією. Турки відразу ж зрозуміли, що керувати грецьким населенням імперії найзручніше, оголосивши саме Константинопольського патріарха політичним главою «рум міллет», тобто грецького і решти православного населення Османської імперії.
У різні періоди до Імперії входили, повністю або частково, такі православні країни, як Греція, Молдова, Румунія, Сербія, Болгарія та інші. Життя цих народів під владою мусульман було важким. Вони були обмежені в правах і обтяжені важкими податками, найстрашніший з яких – девширме, податок кров'ю. З християнських родин забирали кожного п'ятого хлопчика, з яких потім формувалися найжорстокіші та віддані султану війська, яничари. Константинопольський патріарх стояв на чолі цих православних народів, будучи при цьому і їхнім духовним лідером. І в якомусь сенсі його древній титул Вселенського був виправданий.
Але в 1923 році був зафіксований остаточний розпад Османської імперії та утворена Турецька республіка, в значно менших межах, на чолі з «батьком усіх турок» Кемалем Ататюрком. Було взято курс на побудову моноетнічної та монорелігійної держави. Був проведений примусовий обмін населенням: православних греків виселили в Грецію, а мусульман – у зворотному напрямку. Всі мешканці Турецької республіки були оголошені етнічними турками. І це при тому, що курдів в країні було 20%. Всі мови, окрім турецької, були заборонені. Вся система освіти базувалася на вихованні духу турецької національної єдності.
Ататюрк послідовно будував моноетнічну державу, силою насаджуючи турецьку ідентичність і піддаючи дискримінації тих, хто намагався відстоювати свою самобутність. Була розпочата кампанія з насадження турецької мови у побуті національних меншин під гаслом: «Громадянин, розмовляй турецькою!». Турецький уряд створив розкольницьку, але національну Турецьку православну Церкву, яка стала насильно захоплювати храми, а Вселенську патріархію зажадав виселити на Афон.
Вам це все, до речі, нічого не нагадує?
Константинопольський патріархат у Туреччині залишився практично без парафіян, і його стосунки з владою дуже ускладнилися. Але це ще півбіди. Саме існування патріархії стало критично залежати від зовнішніх суб'єктів світової геополітики. Спробі виселити Вселенську патріархію на Афон у 1923 році перешкодили США, Великобританія і Франція. У подальшій історії саме США стали своєрідними гарантами перебування Константинопольських патріархів у Стамбулі та головними їхніми захисниками перед урядом Туреччини.
А захищати було та є від чого. Турецька влада постійно займалась втручанням у вибори патріарха, не визнавала його «вселенський» титул, відмовляла в реєстрації патріархії як юридичної особи, закрила богословську школу на острові Халкі, періодично проводила конфіскації церковного майна і так далі. Але розплачуватися за цей «захист» доводилося, як і в часи Римської імперії, поступками західним покровителям в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики, кадрової політики, екуменічною активністю тощо.
Саме США в 1949 році домоглися того, щоб Константинопольським патріархом став Афінагор, який був до того архієпископом Американським. На своє патріаршество він прибув до Стамбулу на борту літака президента США Гаррі Трумена. Будучи запеклим антикомуністом і масоном, членом «Великої ложі Греції», патріарх Афінагор сповна виправдав перед американськими покровителями своє призначення. Саме він зняв анафему 1054 року з латинян, саме він у 1952 році оголосив про скликання «Всеправославного Великого і Святого собору», об який зараз так багато ламається списів і який загрожує розколом усьому Православ'ю. Саме він, всупереч канонам, прагнув поширити свій вплив на всі православні діаспори. До історії він увійшов як один з головних екуменістів XX століття: «Я не бачу їх (єресі) ніде! Я бачу лише істини, часткові, урізані, що опинилися іноді не на місці та домагаються того, щоб вловити та укласти в собі невичерпну тайну». Наприкінці 1960-х років турецька влада намагалася вигнати його з країни, але знову заступилися американці.
Наступний патріарх, Димитрій, продовжив політику свого попередника. У 1979 році він разом із папою Іоанном Павлом II оголосив про створення Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між католицькою та православною Церквами. Також при ньому велася активна підготовка до Всеправославного Собору – у 1976, 1982 та 1986 рр. відбулися передсоборні всеправославні наради.
Нинішній патріарх Варфоломій основну богословську освіту здобув у католицьких навчальних закладах. З 1963 по 1968 рік він проходив навчання у Папському східному інституті в Римі, в Швейцарії та Мюнхенському університеті. Був лектором у Папському Григоріанському університеті, має ступінь доктора богослов'я Папського східного інституту.
Його активна екуменічна діяльність – зустрічі з главою католицької Церкви, іудейськими лідерами, спільні молитви – викликають негативну реакцію у православному світі, в тому числі на Святій Горі Афон. Його постійні юрисдикційні спори з іншими помісними Церквами та втручання в їхні внутрішні справи призвели до того, що навіть неофіційний рупор турецького уряду, газета «Джимхурієт», опублікувала у 2008 році статтю, в якій йдеться, що втручання патріарха Варфоломія у внутрішні справи інших країн «від Кіпру до Естонії, від Єрусалиму до України» – створює зовнішньополітичні проблеми Турецькій державі. Його претензії на роль «православного папи» та намагання нав'язати усім Критський собор, який просто за фактом не був всеправославним, загрожують розколом вселенському Православ'ю.
Справедливості заради треба визнати, що в питанні українського розколу патріарх Варфоломій зайняв досить чітку позицію визнання виключно канонічної Української Православної Церкви. А його переговори з розкольниками і владою України поки що не виходять за рамки дипломатичних реверансів.
Але нещодавні політичні події додають тривоги Константинопольським ієрархам за долю своєї Церкви. З одного боку, влада Туреччини все більше вбачає в США супротивника, а не партнера. Президент Туреччини Реджеп Ердоган звинуватив американську адміністрацію в організації недавнього невдалого державного перевороту, а буквально днями було оголошено про постачання американської зброї курдам, яких Туреччина вважає ворогом номер один для своєї державності. Цей процес охолодження відносин з США значно звужує можливості заокеанської допомоги Константинопольському патріархату.
З іншого боку, нещодавній референдум про розширення повноважень турецького президента відкриває дорогу його давнім планам відродження колишньої величі Османської імперії. Світові ЗМІ вже відкрито називають його політику «неоосманізмом» та «неоісламізмом». Можна припустити відновлення спроб турецької влади виселити патріархію з Фанару у Стамбулі на Афон чи ще кудись: навіщо ісламістам ще один релігійний центр у своїй країні?
І в цьому випадку взагалі відпадуть об'єктивні підстави для існування самого Константинопольського патріархату. У нього просто не буде пастви. У греків є Елладська Православна Церква, у греків-кіпріотів – Кіпрська. В Америці – автокефальна Американська Православна Церква, до якої цілком логічно можуть увійти єпархії, які перебувають зараз під омофором Константинопольського патріарха, і так далі.
І тоді єдиною основою існування Константинопольського патріархату може стати його верховенство у православному світі. Те, що це суперечить одвічному організаційному устрою Церкви Христової, що такого ніколи не було в історії, що ці спроби приречені на провал, і безліч інших аргументів – все це відкладається на другий план.
Але ось у чому питання: чи не використовують сьогоднішні покровителі Константинопольського патріархату цю його діяльність саме для розколу Вселенського Православ'я? Може, недарма одному з головних американських ідеологів Збігневу Бжезинському приписують фразу про те, що «після розпаду Радянського Союзу головний ворог США – Православна Церква»?
Читайте також
Новомученики XX століття: священномученик Олександр Харківський
Він прийняв священний сан досить пізно, у 49 років, а його святительське служіння проходило у непрості 1930-ті роки. Але всього цього могло й не бути...
Розум у пеклі, а серце в Раю
Практичне богослов'я. Роздуми над формулою спасіння, даною Христом старцю Силуану.
Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський
Єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик) був розстріляний у 1937 р. За життя перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського), проте канонізований Церквою.
Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці
Апостольське читання цього дня дивовижно і на перший погляд не логічно. Воно ніби зовсім не відноситься до сенсу свята. Втім, розкриваючи нам таємниці богослов'я.
Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде
Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?