Ніщо не злякає праведника

27 травня Українська Православна Церква відзначила 25-річчя проведення Архієрейського Собору в Харкові.
 
Ця подія була воістину знаковою. Для багатьох вона асоціюється з вираженням недовіри тодішньому митрополиту Філарету (Денисенку) та його зміщенням з Київської кафедри, а також посади Предстоятеля Української Православної Церкви.
 
Найважливіше значення Харківського собору полягає в тому, що він остаточно скинув з Церкви кайдани тоталітаризму, а також «декомунізував» Її сьогодення та майбутнє.
 
Внутрішня «декомунізація» відбулася завдяки внесенню правок до Статуту УПЦ. Вони нівелювали низку положень, що надають Предстоятелю фактично необмежену владу. Тим самим єпископи не лише відкинули можливість кар'єризму та політиканства в Церкві, а й зробили Її управління більш демократичним – на принципах соборного розуму і соборного прийняття рішень.
 
Зовнішня «декомунізація» полягала у відкритому запереченні правомочності практики державних структур у диктаторському стилі керувати релігійною сферою країни, роблячи її заручником швидкоплинних політичних, ідеологічних або електоральних інтересів. Учасники Харківського собору знайшли в собі мужність протистояти неприкритому адміністративному тиску та не допустити нехтування волі переважної більшості віруючих Української Православної Церкви на догоду амбіціям деяких політиків, а також людини, яка не зуміла пережити свою поразку на виборах Предстоятеля РПЦ.
 
Не дивно, що така позиція викликала у ті часи справжню бурю переслідувань та гонінь. Зокрема, у УПЦ були відібрані Володимирський собор та резиденція Київських митрополитів на вулиці Пушкінській. У регіонах під удар радикалів потрапили багато єпархіальних управлінь. Масово захоплювались і наші храми.
 
Однак Церква вистояла. І не просто вистояла, а й показала якісне і кількісне зростання. Так, з 1992 по 2014 роки кількість парафій зросла з 5,5 тисяч до 12,5 тисяч; число монастирів зросло з 32 до 228; кількість духовних шкіл – з 4 до 17.
 
Все це свідчить лише про одне – гоніння не здатні знищити справжню Церкву. Адже як сказав свт. Іоанн Златоуст: «Ні гнів царя, ні підступність воїнів, ні заздрість ворогів, ні полон, ні пустеля, ні вогонь, ні піч, ні тисячі лих – ніщо не може перемогти або налякати праведника».

  Митрополит Антоній, керуючий справами Української Православної Церкви

АіФ

Читайте також

Коли святі не могли пробачити один одному: Історія трьох учителів Церкви

Ікона показує їх разом, але життя розвело нарізно. Про те, як дружба розбилася об церковну політику, а єдність довелося вигадувати через сімсот років.

«Якщо залишуся живим, піду в Почаївську лавру!»: історія старця-подвижника

Він пройшов Другу світову, пережив радянські в'язниці і гоніння на Церкву, але не зламався. Спогади про схиархімандрита Сергія (Соломку) – легендарного економа і молитвеника.

Сп'яніння Богом: чому Ісаак Сирин молився за демонів, не вірячи у вічне пекло

Церква згадує святого, чиє богослов'я – це радикальний протест проти сухих законів релігії. Про те, чому Бог не є справедливим, а пекло – це школа любові.

Що буде з християнством, коли воно перестане бути оплотом цивілізації?

Західні демократії люблять згадувати про свободу віросповідання… коли їм вигідно. Коли ні – прекрасно дружать з переслідувачами християнства.

Скальпель і хрест: Розмова з хірургом, який обрав Бога в розпал терору

Ташкент, 1921 рік. Професор хірургії одягає рясу і йде в операційну. Я питаю: навіщо? Він відповідає, але не так, як я очікував.

Бог, Який біжить назустріч

​Ми іноді думаємо про Бога як про суворого суддю з папкою компромату. Але притча про блудного сина ламає цей стереотип.