Ніщо не злякає праведника
Ця подія була воістину знаковою. Для багатьох вона асоціюється з вираженням недовіри тодішньому митрополиту Філарету (Денисенку) та його зміщенням з Київської кафедри, а також посади Предстоятеля Української Православної Церкви.
Найважливіше значення Харківського собору полягає в тому, що він остаточно скинув з Церкви кайдани тоталітаризму, а також «декомунізував» Її сьогодення та майбутнє.
Внутрішня «декомунізація» відбулася завдяки внесенню правок до Статуту УПЦ. Вони нівелювали низку положень, що надають Предстоятелю фактично необмежену владу. Тим самим єпископи не лише відкинули можливість кар'єризму та політиканства в Церкві, а й зробили Її управління більш демократичним – на принципах соборного розуму і соборного прийняття рішень.
Зовнішня «декомунізація» полягала у відкритому запереченні правомочності практики державних структур у диктаторському стилі керувати релігійною сферою країни, роблячи її заручником швидкоплинних політичних, ідеологічних або електоральних інтересів. Учасники Харківського собору знайшли в собі мужність протистояти неприкритому адміністративному тиску та не допустити нехтування волі переважної більшості віруючих Української Православної Церкви на догоду амбіціям деяких політиків, а також людини, яка не зуміла пережити свою поразку на виборах Предстоятеля РПЦ.
Не дивно, що така позиція викликала у ті часи справжню бурю переслідувань та гонінь. Зокрема, у УПЦ були відібрані Володимирський собор та резиденція Київських митрополитів на вулиці Пушкінській. У регіонах під удар радикалів потрапили багато єпархіальних управлінь. Масово захоплювались і наші храми.
Однак Церква вистояла. І не просто вистояла, а й показала якісне і кількісне зростання. Так, з 1992 по 2014 роки кількість парафій зросла з 5,5 тисяч до 12,5 тисяч; число монастирів зросло з 32 до 228; кількість духовних шкіл – з 4 до 17.
Все це свідчить лише про одне – гоніння не здатні знищити справжню Церкву. Адже як сказав свт. Іоанн Златоуст: «Ні гнів царя, ні підступність воїнів, ні заздрість ворогів, ні полон, ні пустеля, ні вогонь, ні піч, ні тисячі лих – ніщо не може перемогти або налякати праведника».
Митрополит Антоній, керуючий справами Української Православної Церкви
Читайте також
Свічковий огарок і чиста совість: історія пономаря Саші
Маленька спокуса у великому світі війни. Про те, як звичайний згорток використаних свічок став для юного вівтарника мірилом чесності та шляхом до перемоги над самим собою.
Жінка, яка перемогла гріх
Перше читання Покаянного канону завершується. І святий Андрій Критський розкриває образ героїні церковної історії, яку Бог спіймав на живця.
Репетиція вічності: Великий піст як вихід з диктатури шуму
Великий піст – це не просто дієта чи відмова від розваг. Це добровільний вхід у «коридор тиші», де людина знімає маски і зустрічається зі своїм справжнім «я».
Покаяння царя і червоний плащ Урії
Третя частина покаянного канону – це не урок моралі. Це анатомія і дзеркало зради.
Синдром дружини Лота: чому покаяння не терпить ностальгії
Христос промовив про неї три слова. Але саме вони – одне з найгостріших попереджень у всьому Євангелії.
Весна духовна: чому ми вітаємо один одного з початком Великого посту
Зі сторони це схоже на колективне помутніння розсудку. Але за цим привітанням – одна з найглибших таємниць християнського життя.