Ніщо не злякає праведника
Ця подія була воістину знаковою. Для багатьох вона асоціюється з вираженням недовіри тодішньому митрополиту Філарету (Денисенку) та його зміщенням з Київської кафедри, а також посади Предстоятеля Української Православної Церкви.
Найважливіше значення Харківського собору полягає в тому, що він остаточно скинув з Церкви кайдани тоталітаризму, а також «декомунізував» Її сьогодення та майбутнє.
Внутрішня «декомунізація» відбулася завдяки внесенню правок до Статуту УПЦ. Вони нівелювали низку положень, що надають Предстоятелю фактично необмежену владу. Тим самим єпископи не лише відкинули можливість кар'єризму та політиканства в Церкві, а й зробили Її управління більш демократичним – на принципах соборного розуму і соборного прийняття рішень.
Зовнішня «декомунізація» полягала у відкритому запереченні правомочності практики державних структур у диктаторському стилі керувати релігійною сферою країни, роблячи її заручником швидкоплинних політичних, ідеологічних або електоральних інтересів. Учасники Харківського собору знайшли в собі мужність протистояти неприкритому адміністративному тиску та не допустити нехтування волі переважної більшості віруючих Української Православної Церкви на догоду амбіціям деяких політиків, а також людини, яка не зуміла пережити свою поразку на виборах Предстоятеля РПЦ.
Не дивно, що така позиція викликала у ті часи справжню бурю переслідувань та гонінь. Зокрема, у УПЦ були відібрані Володимирський собор та резиденція Київських митрополитів на вулиці Пушкінській. У регіонах під удар радикалів потрапили багато єпархіальних управлінь. Масово захоплювались і наші храми.
Однак Церква вистояла. І не просто вистояла, а й показала якісне і кількісне зростання. Так, з 1992 по 2014 роки кількість парафій зросла з 5,5 тисяч до 12,5 тисяч; число монастирів зросло з 32 до 228; кількість духовних шкіл – з 4 до 17.
Все це свідчить лише про одне – гоніння не здатні знищити справжню Церкву. Адже як сказав свт. Іоанн Златоуст: «Ні гнів царя, ні підступність воїнів, ні заздрість ворогів, ні полон, ні пустеля, ні вогонь, ні піч, ні тисячі лих – ніщо не може перемогти або налякати праведника».
Митрополит Антоній, керуючий справами Української Православної Церкви
Читайте також
Вода – пам'ять світу про Рай: чому ми завжди відчуваємо спрагу
Ми звикли вважати воду просто ресурсом, але в християнстві це «космічний слух» і свідок створення світу. Про те, чому склянка води на столі – це символ надії, і як навчитися пити молитву.
Пустеля мегаполісу: як знайти Бога в шумі новин і галасі думок
Про те, чому Бог не живе в онлайні і як створити тишу всередині себе, навіть якщо ви в метро.
Пророчества о воде: зачем Иордан потек вспять и почему огонь сошел на воду
У Хрещенський святвечір ми читаємо про те, як пустеля стає садом, а гірка вода – солодкою. Чому ці давні тексти є ключем до розуміння головної таїни свята?
Бог під ножем: Чому Церква святкує перший біль Христа
Ми часто ховаємо це свято за пам'яттю Василія Великого, соромлячись його фізіологічності. Але Бог довів, що Він – не голограма, а реальна людина.
Коли тебе списали: Святитель Нектарій про життя після втрати статусу
Ти втратив роботу, дім і повагу суспільства? Тобі здається, життя закінчене? Розмова з митрополитом, який став чорноробом, але переміг у Вічності.
Втеча до Єгипту: інструкція з виживання в часи Ірода
Бог біжить у країну зла, щоб врятуватися. Чому мовчання сьогодні голосніше за крик, а незнання новин – акт мужності? Вчимося у Святого сімейства мистецтву внутрішньої еміграції.