«Помісна Церква»: на якому слові ставити акцент

У життєвому досвіді кожної людини знайдуться приклади, коли, намагаючись пояснити комусь складні речі, він натикається на зневажливі та глузливі заперечення. Будь-яку, навіть найосвіченішу людину, можна виставити повним дурнем, використовуючи примітивні спрощення та маніпуляції. Цей прийом називається профанація.

У випадку з Київським патріархатом – та сама історія. Складно апелювати до історичних документів, фактів, складної системи причин та наслідків, серйозних богословських концепцій, коли у відповідь чуєш примітивні слогани і меми: «московські попи», «продали за соболя», «агенти ФСБ» і т. д.

Звичайно, тією чи іншою мірою спрощення використовують усі, але це виправдано, якщо існує і серйозний рівень аргументації, який потрібно зробити доступним. Але коли все зводиться до однієї лише «гри на пониження», це вказує на повну відсутність бажання чи здатності домовлятись.

Риторика УПЦ КП складається з набору маніпуляцій, розрахованих на внутрішню аудиторію, але абсолютно не придатних для презентації себе світовому Православ'ю. Приміром, «історико-канонічна декларація» Київського патріархату, розіслана всім Помісним Церквам, являє собою примітивний у богословському плані документ ультимативного характеру.

Не можна ж серйозно сприймати вимогу визнати розкольниками... УПЦ, а себе – українською Помісною Церквою. Хоча б тому, що рецепція усією Церквою рішень Харківського Собору вже відбулася, і ніхто їх переглядати не збирається.

Аналогічно сприймаються і «богословські» одкровення лояльних до Київського патріархату релігієзнавців. Вони міркують про «створення Помісної Церкви», 34-е апостольське правило, автокефалію і т. д., ігноруючи православне розуміння цих понять і тез та накладаючи політичну логіку на церковну.

Особливо хочеться зупинитись на понятті «Помісної Церкви» і спробувати проаналізувати його богословський зміст з точки зору саме Церкви, а не націоналістичної ідеології.

Один з найвідоміших православних богословів сучасності, митрополит Пергамський Іоанн Зізіулас, пише у своїй книзі «Буття як спілкування»: «Термін "Помісна Церква", охоплює два аспекти, які відповідають словам цього терміна, жоден з яких не має розглядатись у відриві від іншого. Перший аспект – це аспект "локальності", інший – "церковності". Якщо ці два аспекти розглядати разом, то питання, яке постійно має виникати, носить наступний, двосторонній характер: що робить Церкву "локальною, помісною" і що робить локальну організацію "Церквою"? Бо не всяке зібрання християн автоматично є Церквою, і не всяка Церква за необхідності є "локальною", помісною».

На думку Зізіуласа, «Церква є помісною, якщо подія Христового Спасіння закорінюється в конкретній місцевій ситуації з усіма своїми природними, соціальними, культурними та іншими характеристиками, які складають життя та мислення людей, що живуть у відповідному місці».

Грецький богослов порівнює таку поведінку Церкви з Євхаристією, «коли люди приносять Богові як Тіло Христове все, що є "Його власністю" (плоди землі разом із продуктами власної повсякденної праці)», «те ж саме повинно мати місце і в житті Церкви, якщо вона є справді помісною: воно має вбирати в себе й використовувати всі характеристики даної місцевої ситуації і не нав’язувати їй чужої культури».

Помилка Київського патріархату полягає в тому, що він на цьому і зупиняється. Зациклюючись на понятті «помісності», ігнорує вимогу бути «Церквою».

Однак, продовжує Зізіулас, «така асиміляція і використання місцевої культури може зробити Церкву помісною, проте не обов’язково Церквою. Адже подія Спасіння Христового є не тільки й непросто утвердженням людської культури, вона є водночас і чимось критичним до неї .<...> Усі культури так чи інакше поділяють долю цього грішного та розщепленого світу, тому всі вони несуть у собі елементи, за межі яких треба вийти. Якщо Церква у своїй локалізації не здатна в цьому сенсі постати в образі Царства, то це не є Церква».

Яку конкретну форму має прийняти Помісна Церква, щоб бути і «помісною», і «Церквою»?

Митрополит Іоанн зазначає кілька аспектів: «Якщо в конкретній місцевості існує більш ніж один культурний елемент, – як, наприклад, у багатьох наших сучасних плюралістичних суспільствах, – Церкві слід докладати зусиль, щоб її місіонерська активність досягала цих елементів, шляхом повного їх використання у проповідуванні Євангелія».

Іншими словами, Церква не може ототожнювати себе виключно з «титульною нацією» та брати участь в асиміляції національних меншин.

Крім цього, потрібно «шукати досвід Церкви лише в зібраннях, де зустрічаються люди будь-якого віку, статі, професії, культури тощо, бо це є те, що, за євангельською обітницею, є Царством Божим: місцем, де долаються всі природні та культурні розшарування».

Зізіулас робить висновок, що «Такого роду підхід до проблеми церковності Помісної Церкви надає географічному аспекту локальності більшого значення порівняно з іншими її аспектами, такими як культура або професія. Бо географічне місце може слугувати спільною основою для зустрічі різних культур та інших елементів "епі то авто" "в єдиному місці"  – вираз, що так значуще використовувався щодо Церкви і Євхаристії в Новому Завіті як вираз географічної локальності. За такого підходу географічний аспект локальності , мабуть, виступає як необхідний елемент у концепції  локальної, Помісної Церкви».

Тут можна передбачити заперечення у вигляді посилання на 34-е апостольське правило. Окрім того, що грецького богослова звинувачують у надмірному захопленні філософією екзистенціалізму з її протиставленням «природи» і «особистості».

Ґрунтовний розбір дискусії навколо 34-го апостольського правила здійснив священик Вадим Суворов. Саме правило говорить: «Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу не чинити без погодження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ) що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух».

Існує два підходи до тлумачення цього правила – топографічне та етнографічне. Прихильники обох підходів ламають списи, з'ясовуючи, хто з них правий.

Використовуючи лінгвістичний аналіз, представник етнографічного тлумачення М. Заозерський прийшов до висновку, що християнський народ, ἔθνος, про який йдеться у 34-му правилі, і є «Помісна національна Церква». «За точним змістом 34-го Апостольського правила, – пише М. Заозерський, – вся Церква Христова представляє собою духовний союз або федерацію національних, самоврядних Церков». В основу церковного устрою тут покладається національність – це виразно позначається терміном ἔθνος – народ, нація, мова.

Такий висновок небезпечний розвтіленням Єдиної Церкви. Онтологічно реальними стають виключно національні Церкви, в той час як Церква перетворюється на абстракцію і не більше ніж благочестивий вираз.

Вадим Суворов зазначає: «Найбільш уразливим в позиції М. Заозерського є зроблений ним загальний висновок про те, що національність є основою церковного самоврядування. Критиками національного пояснення 34-го Апостольського правила справедливо вказувалось, що церковне розділення за національною ознакою вступає в очевидну суперечність з новозавітним принципом, згідно з яким у Христі нема ані геллена, ані юдея, ані варвара, ані скита (пор.: Кол. 3, 11).  Не випадково в руській канонічній традиції у підсумку взяв гору територіальний, "топографічний" підхід у трактуванні 34-го Апостольського правила. "Етнографічна" інтерпретація правила, виражена принципом "кожна народна Церква – автокефальна", багаторазово використовувалась та продовжує використовуватись церковними сепаратистами у боротьбі за проголошення національних автокефалій. Тому Константинопольський Собор 1872 року справедливо засудив етнофілетизм як замах на канонічний церковний устрій».

Прихильники топографічного тлумачення 34-го апостольського правила, відчуваючи загрозу з боку «націоналістів», намагались надати терміну «етнос» розширеного географічного значення. Проте, як зауважує ієрей Вадим Суворов, лінгвістичний аналіз все ж на боці «етнографічного» тлумачення. Тож що, Зізіулас та інші неправі, коли говорять про переваги географічного аспекту над культурним?

На наш погляд, у протиставленні етнографічного та топографічного підходів закладена певна логічна пастка. Щоб її уникнути, потрібно поставити питання про мотивації укладачів цього правила. Навіщо потрібно було пов'язувати адміністративну взаємодію єпископів з кордонами різних етносів? Бо народи та їхня культура – це щось сакральне, що відноситься до вічності? Бо укладачі правила були «патріотами»?

Враховуючи весь контекст православного богослов'я та вчення Церкви, звісно ж, ні.

Відповідь проста – 34-е апостольське правило складено виключно заради імперативу однодумності та зручності церковної місії. Церква ніколи не випускає з уваги свою головну мету – спасіння людей. Без урахування культурних особливостей важко досягти взаєморозуміння та ефективної комунікації єпископів і вірних. Таким чином, апеляція до культурного контексту в укладачів канонів має виключно утилітарний характер – що корисно, те доцільно.

Це правило не про «дільбу» території чи патріотизм. Це правило про те, як краще спасати людей і забезпечувати взаємодію духовенства. Крім цього, використовуючи лише лінгвістичний аналіз, неможливо із зазначеного правила вивести конкретну форму церковного устрою для кожного окремого народу чи державного утворення. Це може бути як автокефалія, так і автономія або екзархат.

До того ж, укладачі правила бачили перед собою приклад територіального поділу Римської імперії, проте не могли знати, яких форм набудуть міжнаціональні відносини у майбутньому. Народи, які в минулому були єдині, розпались на окремі нації, а США взагалі не є етносом у звичному розумінні цього слова. Є навіть спеціальний термін – суперетнос.

Тут, до речі, можливо побачити приклад, які труднощі може викликати застосування 34-го апостольського правила. Юрисдикційний плюралізм, існуючий в Америці, призвів до ситуації, коли в одних і тих самих місцях одночасно діють різні Помісні Церкви, окормляючи свої національні діаспори. Саме тому Критський Собор 2016 року ухвалив документ, в якому наголошується, що строгий канонічний порядок Церкви передбачає перебування лише одного єпископа в одному місці. А існуючий «юрисдикційний плюралізм» розглядається лише як тимчасовий і вимушений стан справ до «більш відповідного часу, коли дозріють умови для застосування канонічної акривії».

Зрештою не можна не погодитися з висновком Вадима Суворова: «за змістом 34-го Апостольського і 9-го Антіохійського правил об'єктом церковної місії є конкретні люди, а не та чи інша "територія" або "національність". Люди ж можуть належати до тих чи інших народів, що мають свою мову, свої особливості, і проживати на тих чи інших територіях, що знаходяться в різних зовнішніх умовах. Саме ці особливості і враховують обидва канони з точки зору практичної доцільності для своїх історичних епох».

Кожна Помісна Церква служить не абстрактній нації, а конкретним людям, які проживають в межах тієї чи іншої держави.

Якщо взяти конкретний приклад України, то, з точки зору Київського патріархату, вона являє собою не об'єднання реальних громадян, що її населяють, а якусь платонічну (абстрактну) ідею, з якою їх слід порівнювати. І якщо якийсь українець не відповідає цьому політичному зразку, в УПЦ КП його називають «неправильним» українцем, якого потрібно «виховувати».

Церква діє не так – вона приймає людину такою, якою вона є, незалежно від того, якою мовою вона розмовляє, якої вона національності, кольору шкіри чи політичних поглядів. Єдине, з чим порівнює Церква людину, – це Божий Закон і Заповіді. В Українській Православній Церкві збалансовані обидва аспекти, про які говорив Іоанн Зізіулас. Вона є помісною – бо враховує КУЛЬТУРНІ особливості громадян України, і Церквою – бо враховує соціо-культурні особливості УСІХ громадян України.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Читайте також