Чи потрібен Церкві патріотизм?

Поєднання тризуба і хреста над входом у храм Київського патріархату

При розгляді цього питання стає явним один суттєвий парадокс, який зачіпає і віровчення Церкви, і її історичне буття. Полягає він у наступному. Якщо суб'єктом Старого Завіту був народ Ізраїльський, то суб'єктом Нового Завіту є кожна людина, кожна окрема людська особистість. Бог говорить не з англійцями, німцями, греками і так далі, а безпосередньо з Джоном, Гансом чи Діонісієм. Але, незважаючи на це, богообраність окремих етносів простежується і в новозавітний час. Наприклад, ніхто не може заперечувати внесок грецького народу у становлення Церкви. Майже все богослужіння, богослов'я, святоотецькі настанови і так далі мають грецьке походження.

Дуже часто в історії ми бачимо приклади того, як кордони релігії збігаються з кордонами народів. Ще до недавнього часу належність людини до певного народу була тотожною її приналежності до певної релігії. Наприклад, в Османській імперії турецьке населення було винятково мусульманським, а грецьке – виключно православним. Причому цей релігійний поділ тягнув за собою і певні політичні наслідки. Вселенський Патріарх в Османській імперії був не тільки духовним лідером православних, але й представляв грецьке населення імперії у внутрішньополітичних взаєминах з султаном та керівництвом Порти.

Ще одним моментом, який свідчить про те, що народ, нація чи держава все ж являють собою певну релігійну спільність, є те, що організація життя Церкви часто відбувається саме в рамках народу або держави у формі автокефальної чи автономної Церкви. Більшість нині існуючих Помісних Православних Церков територіально та/або етнічно пов'язані з певною державою і народом. Та й їхні назви свідчать саме про це: Албанська, Грузинська, Румунська, Болгарська і так далі.

З цього всього виникають дві крайності. Перша полягає в абсолютизації слів Священного Писання про те, що «… нема ані Геллена, ані Юдея, обрізання та необрізання, варвара, Скита, раба, вільного, але все та в усьому – Христос» (Кол. 3, 11). Прихильники цієї крайності говорять про те, що Церква має виключно вселенський характер і в ній повністю стираються міжетнічні відмінності. Відповідно втрачають своє значення такі поняття, як патріотизм, любов до своєї Вітчизни і так далі. Незважаючи на те, що така думка начебто підтверджується цитатами Святого Письма, вона призводить до того ж результату, до якого прагнуть привести світ глобалісти.

Можна навіть сказати інакше: прикриваючись цитатами з Біблії, християнам намагаються вселити ту ж думку, що й решті світу: час націй та держав минає, а на зміну йому йде якась всепланетарна спільність з єдиною ідеологією, єдиними цінностями та єдиними правилами життя в новому світі. У цьому новому світі вже немає місця для прихильності людини до своїх національних традицій, коріння, релігії і так далі. Західні засоби масової інформації постійно вселяють думку про те, що таке явище, як патріотизм, якщо поки ще не підлягає осуду, то вже у всякому разі не вітається в західному «цивілізованому» суспільстві.

Яскравим прикладом насадження теорії космополітизму під виглядом так званого «чистого християнства» є позиція з цього питання відлученого від Церкви письменника Льва Толстого. Зокрема він писав: «Мені кілька разів вже доводилося писати про патріотизм, про повну несумісність його з ученням не тільки Христа, в його ідеальному сенсі, але й з найнижчими вимогами моральності християнської спільноти…»

Сама ідеологія космополітизму зводиться до того, що інтереси людства повинні ставитися вище від інтересів окремих держав і народів. І начебто все виглядає правильно, дійсно інтереси всього людства важливіше, але лукавство полягає в тому, що немає адекватного механізму виявлення і формулювання цих інтересів усього людства. У цьому випадку інтересами людства і його засадничими цінностями оголошується те, що формулюють так звані глобальні еліти: політичні, фінансові та інші, які через підконтрольні їм ЗМІ можуть донести до свідомості людини, що саме ось «це», а не «оце» є інтересом людства. І не важливо, у чому насправді полягають інтереси людства.

Церква закликає до єднання всіх людей у Христі, а глобалісти – до єднання на основі якихось загальнолюдських цінностей. І можна сказати з упевненістю, що Христос до списку цих загальнолюдських цінностей не входить. Таким чином відбувається підміна понять у світогляді людини: патріотизм та любов до Батьківщини замінюються не любов'ю до Небесної Вітчизни, а повним знеособленням у глобальному світоустрою.

Інша крайність полягає в тому, що Церква і релігія розглядається як елемент самоідентифікації народу і як «скріпа» держави. Тобто ми православні не тому, що Православ'я – це єдина істинна релігія на землі, а тому що наш народ споконвіку був православним. У цьому разі релігія зводиться до традиції, до зовнішнього атрибуту нації. Людина, що розглядає православ'я в такій якості, як правило, не вникає в його суть. Їй досить бути лише зовні православною, дотримуватися якогось ритуалу, демонструючи, таким чином, свою національну ідентичність. При цьому вірність релігії батьків часто супроводжується почуттям національної гордості та переваги над іншими, неправославними народами.

Ще гірша справа, коли Церква зводиться до своєрідного державного інституту, покликаного в першу чергу служити інтересам держави. У цьому випадку поточні політичні чи інші інтереси держави можуть бути оголошені достатньою причиною, щоб примусити Церкву пожертвувати своїм вченням задля вирішення нагальних завдань. Так само і питання статусу Церкви: автокефалія, автономія чи ще якась інша форма організації вирішуються слідом за політичними змінами. Набуває народ свою державність – з'являється автокефалія. Втрачає державність – зникає і автокефалія. Таких прикладів достатньо в історії, і вони однозначно свідчать про те, що все це не приносить користі Церкві.

Основи соціальної концепції РПЦ у розділі «Церква і нація» формулюють церковний погляд на вирішення вище означеної проблеми. Церква та нація не протиставляються одне одному.  Патріотизм не оголошується несумісним з християнством, а християнство не стирає етнічні відмінності між людьми вже в цьому земному житті. Але між цими двома дуже важливими для людини цінностями визначається правильне взаємовідношення. Вибудовується правильна ієрархія цінностей.

«Спокутний подвиг Христа Спасителя поклав початок буттю Церкви як нового людства – духовного потомства праотця Авраама. Своєю Кров'ю Христос «викупив людей Богові з усякого племени, і язика, і народу, і люду» (Откр. 5. 9). Церква за самою своєю природою має вселенський і, отже, наднаціональний характер» (П. 2.1. Основ). Ось саме це нове людство викуплених у Христі людей і становить ту спільність, інтереси якої і мають домінувати над інтересами кожного окремого народу. І інтереси ці цілком конкретні: досягнення Царства Небесного, нашої спільної вічної Вітчизни. Якщо в часи Старого Завіту існувало протиставлення народу Ізраїльського усім іншим язичеським народам, то з пришестям у світ Спасителя, навпаки, всі народи призиваються стати єдиним народом Божим.

«Будучи за природою вселенською, Церква водночас є єдиним організмом, тілом (1 Кор. 12. 12). Вона – громада чад Божих, «вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої... колись ненарод, а тепер народ Божий» (1 Пет. 2. 9-10). Єдність цього нового народу забезпечується не національною, культурною чи мовною спільністю, але вірою у Христа і Хрещенням. Новий народ Божий «постійного міста не має тут, але шукає майбутнього» (Євр. 13. 14). Духовна батьківщина всіх християн – не земний, але «вишній» Єрусалим (Гал. 4. 26). Євангеліє Христове проповідується не на священній мові, доступній для народу, але на всіх мовах (Діян. 2. 3-11). Євангеліє проповідується не для того, щоб один обраний народ зберіг істинну віру, але щоб «перед Іісусовим Ім'ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних, і щоб кожен язик визнавав: Іісус Христос то Господь, на славу Бога Отця» (Фил. 2. 10-11). (П. 2.1. Основ).

Підкресливши вселенський, універсальний характер Церкви та приділивши достатньо уваги зіставленню Церкви Старого і Нового Завітів, «Основи соціальної концепції» далі переходять до питання про патріотизм та його місце в християнському світогляді.

«Вселенський характер Церкви, однак, не означає того, щоб християни не мали права на національну самобутність, національне самовираження. Навпаки, Церква поєднує в собі вселенське начало з національним. <…> Культурні відмінності окремих народів знаходять своє вираження в літургійній та іншій церковній творчості, в особливостях християнського життєустрою. Все це створює національну християнську культуру». (П. 2.2. Основ).

Заклик до християн любити свою Батьківщину виражається в документі словами святого праведного Іоанна Кронштадтського: «Люби вітчизну земну… вона тебе виховала, відзначила, вшанувала, всім постачає; але особливо люби вітчизну небесну… та вітчизна незрівнянно дорожче за цю, бо вона свята і праведна, нетлінна. Ця вітчизна заслужена тобі безцінною кров'ю Сина Божого. Але щоб бути членами тієї вітчизни, поважай і люби (її) закони, як ти зобов'язаний поважати і поважаєш закони земної вітчизни» (П. 2.2. Основ).

Патріотизм розглядається як виконання заповіді Божої про любов до ближнього, яка, як відомо, є другою за важливістю після заповіді про любов до Бога. «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе» (Мф. 22, 37-39)

«Православний християнин покликаний любити свою вітчизну, що має територіальний вимір, і своїх братів по крові, які живуть по всьому світу. Така любов є одним із способів виконання заповіді Божої про любов до ближнього, що включає любов до своєї родини, одноплемінників та співгромадян. Патріотизм православного християнина повинен бути дієвим. Він проявляється в захисті вітчизни від неприятеля, праці на благо вітчизни, турботі про устрій народного життя, в тому числі шляхом участі в справах державного управління. Християнин покликаний зберігати і розвивати національну культуру, народну самосвідомість». (П. 2.3. Основ).

Таким чином «Основи соціальної концепції» вибудовують чітку ієрархію цінностей: на першому місці стоїть любов до Бога, а потім любов до Батьківщини, яка є нічим іншим як логічним розвитком любові до ближнього. Ці цінності не повинні входити в протиріччя або взаємно виключати одне одного. «Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив» (1Ів. 4, 20-21). І такої суперечності не виникає, доки не порушується ця ієрархія цінностей. Але у свідомості людей, які живуть «за стихіями світу, а не за Христом…» (Кол. 2, 8), ця ієрархія може спотворюватись. Тоді наступають досить негативні наслідки, про які прямо говорить наступний параграф «Основ соціальної концепції».

«Водночас національні почуття можуть стати причиною гріховних явищ, таких як агресивний націоналізм, ксенофобія, національна винятковість, міжетнічна ворожнеча. У своєму крайньому вираженні ці явища нерідко призводять до обмеження прав особистостей і народів, воєн та інших проявів насильства.

Православній етиці суперечить поділ народів на кращі і гірші, приниження будь-якої етнічної чи громадянської нації. Тим більше незгодні з Православ'ям вчення, які ставлять націю на місце Бога або зводять віру до одного з аспектів національної самосвідомості» (П. 2.4. Основ).

На превеликий жаль, у документі майже не міститься відповіді на питання: як осмислити ситуації, коли два православних народа воюють один з одним. Коли і з того, і з іншого боку люди йдуть у бій під прапором Хреста, відслуживши молебень про перемогу своєї зброї. «Основи соціальної концепції» говорять про це дуже скупо. Лише один абзац. «Протистоячи таким гріховним явищам, Православна Церква здійснює місію примирення між залученими у ворожнечу націями та їх представниками. Так, в ході міжетнічних конфліктів вона не виступає на чийомусь боці, за винятком випадків явної агресії або несправедливості, що проявляється однією із сторін» (П. 2.4. Основ).

Втім, на це питання, напевно, і не може бути однозначної відповіді. Занадто трагічні ці ситуації міжправославної ворожнечі. Можливо, відповідь буде отримано вже за межами нашого земного буття. Одне тільки ясно: будь-якій віруючій людині хотілося б, щоб такої ворожнечі не було.

Наступний же розділ «Основ соціальної концепції Руської Православної Церкви» присвячений питанню взаємин Церкви і держави. Його планується розглянути у наступних публікаціях.

Читайте також