«Топор в гроб, чтобы дом себе там построил»...
Мы как-то очень быстро поверили советскому пафосу «мы на небо залезем, разгоним всех богов».
Кажется, отбросить христианство, и «заживём», сразу станем просвещенными, отбросим мешающие жить предрассудки.
И только сейчас становится ясно, что альтернатива христианству в «широких массах» совсем не атеизм. Что христианство защищало нас, было барьером между многотысячелетним «бессознательным» религиозным опытом предков.
И так-то на протяжении веков «оттуда» из-за барьера всякое пролезало. А в советскую эпоху барьер истончился и полезло сильнее.
«Бог в душе» - это только одно из проявлений порабощения человека миру духов. Почтить предков тем, что они любили: выпить, закусить, песни погорланить, подраться. Освящение воды, культовой трапезы, веток, урожая. И вершина всего - погребальные обряды, где у самых нерелигиозных граждан будут «соблюдены» все неописанные обычаи и традиции с самыми нелепыми объяснениями и комментариями (в крайностях: «топор в гроб, чтобы дом себе там построил», «блины с лица покойника батюшке скормить» и тд и тп.
Читайте також
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.
Коли святиню перетворили на попіл
Храм підірвали, щоб стерти сліди грабежу. Німці знали час підриву — і зняли все на плівку. Через десятиліття хроніка знову спливла — щоб сказати правду за тих, кого намагалися змусити мовчати.