На що натякає Патріарх Варфоломій

Патріарх Константинопольський Варфоломій I

Саме про це сказав Вселенський Патріарх у своїй заяві від 1-го липня, яку багато хто прийняв за декларацію про намір дарувати Петру Порошенку Томос про ЄПЦ (Єдину Православну Церкву): «До того ж, давайте не забувати, що Константинополь ніколи не передавав територію України  будь-кому будь-яким Актом, окрім права хіротонії Київського [митрополита] у Москві…». Тобто Предстоятеля УПЦ, виявляється, потрібно хіротонісати не в Києві, а в Москві! Тоді все буде за правилами. Смішно? Не смішніше, ніж всі інші посилання Фанару на документи, пов'язані з передачею Київської митрополії, а також на аргументи про відновлення «історичної справедливості». Має сенс розібрати, що ж насправді сказав Патріарх Варфоломій і кому це все було адресовано.

«Логічно, що ми як Матір-Церква бажаємо відновлення розділеного в Україні Церковного Тіла, десятків мільйонів віруючих, хрещених та просвічених з безпосереднього піклування та місіонерської праці Вселенського престолу».

Те, що Константинопольська Православна Церква є в історичному сенсі Церквою-Матір'ю для УПЦ, як і для всього руського Православ'я, не заперечується ніким. Але тільки в історичному сенсі.

Стосовно «відновлення розділеного в Україні Церковного Тіла», як і «розділеного Церковного Тіла» в будь-якій іншій країні, необхідно зауважити наступне. Церковне Тіло – це не що інше, як Тіло Христове: «… Його дав найвище за все за Голову Церкви, а вона Його тіло, повня Того, що все всім наповняє» (Еф. 1, 22-23). Чи може Тіло Христове перебувати в розділеному вигляді? Очевидно, що ні. Тому всі єретики і розкольники за визначенням не є частиною Тіла Церковного і мова може йти не про «возз'єднання Церковного Тіла», а про «возз'єднання З Церковним Тілом» усіх, хто раніше відпав від нього.

А от слова про «десятки мільйонів віруючих, хрещених та просвічених з безпосереднього піклування та місіонерської праці Вселенського престолу» викликають щонайменше здивування. Яке «безпосереднє піклування та місіонерська праця», якщо останнім митрополитом на Русі – греком за національністю був сумнозвісний Ісидор, який у 1439 році на Ферраро-Флорентійському Соборі зрадив Православ'я разом з більшістю грецьких ієрархів? Кого з нині живих громадян України греки «безпосередньо» хрестили і наставили у вірі?

«Крім того, і в минулому Церква Константинополя здійснювала свої канонічні права та своє пастирське піклування, трудилася й вирішувала складні та заплутані церковні питання, завжди маючи на увазі користь для народу Божого та збереження Всеправославної єдності. Досить згадати недавню участь і допомогу Вселенського Патріархату в проблемах, на які нарікали Церкви Єрусалима, Кіпру, Албанії і т. д. В цьому дусі, Свята Христова Велика Церква Константинополя, яка вчиняла по правді в любові, і сьогодні бореться за рішуче врегулювання церковних справ в Україні».

Ох, якби «Церква Константинополя» завжди «трудилася й вирішувала складні та заплутані церковні питання» винятково «маючи на увазі користь для народу Божого та збереження Всеправославної єдності»! Але, на жаль! Далеко не завжди Фанар керувався саме цим. Досить згадати Флорентійську унію, відлучення від Церкви цілих народів, сучасний екуменізм (з католиками) та втручання в справи інших Помісних Церков. Досить часто константинопольські ієрархи діяли не в інтересах «народу Божого», а в догоду турецьким султанам, британським монархам або американським президентам. Історія Константинопольської Церкви, на жаль, рясніє подібними фактами.

«Досить згадати недавню участь і допомогу Вселенського Патріархату в проблемах, на які нарікали Церкви Єрусалима, Кіпру, Албанії і т. д.» Невже Константинополь оголосить себе Церквою-Матір'ю по відношенню до цих Помісних Церков? Єрусалимська Церква заснована в День П'ятидесятниці, Кіпрська – у 47 році апостолом Варнавою, Албанська – у X столітті, як митрополія Охрідської (Болгарської) архієпископії (незалежної на той момент від Константинополя). Але це питання не таке просте, як здається. Справа в тому, що в часи Османської імперії, які закінчилися, за історичними мірками, зовсім недавно, в 1922 році Константинопольський Патріархат проводив політику еллінізації в усіх турецьких володіннях. А ці володіння в різні історичні періоди включали в себе і Палестину разом з Єрусалимом, і Північну Африку разом з Александрією, і Балкани, і Румунію, і Болгарію і ще дуже багато країн та народів. І практично скрізь Фанар намагався поставити своїх єпископів-греків на чолі місцевих єпархій. Сьогоднішнім наслідком цього є те, що значна частина єпископату стародавніх східних патріархатів: Єрусалимського, Александрійського та інших – греки за національністю, так чи інакше пов'язані з Константинопольським Патріархатом. І в цьому сенсі Константинополь цілком може говорити про себе як про Церкву-Матір, навіть для цих найдавніших Церков.

«В цьому дусі, Свята Христова Велика Церква Константинополя, яка вчиняла по правді в любові, і сьогодні бореться за рішуче врегулювання церковних справ в Україні».

Якщо під словами «рішуче врегулювання церковних справ» мати на увазі возз'єднання з Церквою всіх раніше від неї відпалих, то це можна тільки вітати. Але от питання: з ким Константинополь за це бореться? За логікою, має боротися з усіма, хто підтримує розкол.

«До того ж, давайте не забувати, що Константинополь ніколи не передавав територію України  будь-кому будь-яким Актом, окрім права хіротонії Київського [митрополита] у Москві на умовах його обрання соборно в Києві на місцевому Соборі та з поминанням Вселенського Патріарха».

«Константинополь ніколи не передавав територію України…». Зовсім не складно знайти карту України того часу, яка тоді була зовсім не Україною, а найчастіше називалася «Гетьманщина» або «Військо Запорозьке», а то й зовсім «Земля козаків».

Як бачимо, територія, яку «Константинополь ніколи не передавав…», значно менша за всю територію сьогоднішньої України. Як бути з рештою?

Про «право хіротонії Київського [митрополита] у Москві» вже сказано на початку статті. Тобто Київський митрополит повинен обиратися собором українських архієреїв, а потім їхати поставлятися в Москву! А сама УПЦ (Київська митрополія, в термінології Вселенського Патріарха) повинна мати значно менше самостійності у порівнянні з сьогоднішнім станом справ.

«Послухайте, що, зокрема, йдеться в Томосі про автокефалію, який  Матір-Церква дарувала Польській Церкві: “Написано, що відділення від Нашого Престолу Київської митрополії й залежних від неї Православних Церков Литви і Польщі та їх приєднання до Святої Московської Церкви ніяк не було здійснено у відповідності з нормативними канонічними порядками, і не були дотримані обумовлені в них же [права] широкої церковної самостійності Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу"».

Тобто в 1924 році в Томосі про автокефалію Польської Православної Церкви тодішній Константинопольський Патріарх Григорій VII нарікав на те, що передача Київської митрополії Руській Православній Церкві від Константинопольської була неканонічною. Ще б йому не нарікати! Адже саме він визнавав обновленський «синод» в СРСР (щоправда, двічі міняв свою точку зору), а Святішого Патріарха Тихона, святителя та сповідника, закликав піти у відставку. Однак, незважаючи на ці нарікання, Фанар ніколи не ставив питання про визнання передачі Київської митрополії до складу РПЦ недійсною.

І Патріарх Варфоломій може на це тільки понарікати, бо якщо поставити питання в юридичній площині і скасувати нібито неканонічну передачу Київської митрополії, то доведеться скасовувати і все, що за цим послідувало. Навряд чи хтось серйозно займатиметься подібним абсурдом. Та й до якого року слід відновлювати «історичну справедливість»? До 1686 року, коли Київська митрополія входила до складу Константинопольського Патріархату, чи до 1448 року, коли туди входила вся Руська Церква? А може, до 381 року, коли сама Константинопольська Церква була єпархією Іраклійської митрополії?

Загалом, заява Святішого Патріарха Варфоломія справляє враження якоїсь відірваності від реалій сьогодення. І виникає питання: чому поважний ієрарх висловлюється саме в такому тоні? Існує дві причини, що пояснюють це.

По-перше, це послідовна політика Фанару, протягом, принаймні, останнього століття, із затвердження винятковості становища Константинопольського Патріарха в Православному Світі. Такий собі «папізм» в усіченому вигляді. Нібито Константинополь може втручатися в справи інших Церков, вирішувати їхні проблеми, визнавати чи не визнавати розколи, дарувати автокефалії і так далі.

Проводить таку політику Константинополь не від хорошого життя. Вселенська Патріархія гостро потребує виправдання свого власного існування. Константинополь вже півтисячоліття як Стамбул, канонічна територія – мікрорайон Фанар, а паства на території Туреччини не набагато перевищує кількість співробітників самої Патріархії.

Усі єпархії Константинополя в Америці, Європі, Австралії та інших частинах світу, згідно історичної логіки, в найближчому майбутньому стануть самостійними. Та вже й зараз Фанар від них залежить більше, ніж вони від нього. Велика кількість греків серед єпископату давніх Східних Церков поступово сходить нанівець. Антіохійська Церква за останні сто років боротьби за свою національну самобутність практично їх позбулась. На черзі Єрусалимська, де вимоги пастви заміщати вакантні кафедри архієреями-арабами лунають все більш наполегливо.

От і доводиться Константинопольським Патріархам згадувати славне історичне минуле та намагатися затвердити свій авторитет у сьогоднішньому Православному Світі. І тут для Константинополя відкривається своєрідне вікно можливостей. Авторитет Константинополя може бути затверджений лише (!) у разі, якщо його діяльність буде дійсно приносити всім Помісним Православним Церквам користь, мир та злагоду. Якщо Константинополь зможе запропонувати дійсно правильні і канонічно бездоганні варіанти вирішення реально існуючих проблем у Православному Світі. З цієї точки зору дарування Томосу про ЄПЦ для авторитету Константинополя буде просто вбивчим.

По-друге, вже неодноразово говорилося про те, що на Патріарха Варфоломія та його єпископат чиниться безпрецедентний тиск з різних боків. І прихильники, і противники Томосу використовують всі можливості для того, щоб схилити Фанар на свою сторону. І якщо представники Помісних Православних Церков у переговорах з Константинополем апелюють до церковних канонів, «користі для народу Божого» та «Всеправославної єдності», то політичні сили використовують весь свій непривабливий арсенал для тиску на Фанар. Тому Патріарху Варфоломію й доводиться промовляти слова, які різні сили можуть інтерпретувати в зручному для себе сенсі. Але треба віддати належне Святішому Патріарху, робить це він у кращих традиціях візантійської дипломатії. І незважаючи на те, що прихильники ЄПЦ кричать «ура» з приводу заяви Патріарха Варфоломія від 1-го липня, потрібно визнати, що в цій заяві відсутні навіть натяки на наступне:

Немає жодних вказівок на те, що Константинополь все-таки видасть Петру Порошенку Томос про ЄПЦ.

Тим більше, немає жодних вказівок на те, що він зробить це до 1030-річчя Хрещення Русі.

Немає жодних натяків на визнання українських розкольників.

Немає жодних моментів, які б прямо суперечили тому, що заявляли представники Фанару і УПЦ після переговорів 23 червня.

А що є, так це бажання Константинополя взяти участь у вирішенні проблеми розколу в Україні, але знову-таки, це має бути саме вирішення проблеми, а не її посилення. Тож можна припускати, що Вселенський Патріархат або запропонує такий варіант подолання українського розколу, який буде схвалений всім Православним Світом, або ж затягне вирішення питання, допоки зміна і церковної, і політичної ситуації не підкаже такого варіанту.

Читайте також