Абсолютно бездумні та безпринципні провокатори
Одна из провокаторш на ул. Грушевского во время крестного хода УПЦ
Технологія провокацій на хресній ході
Нажаль, будь-які справді масові заходи Української Православної Церкви майже завжди супроводжуються провокаціями штучного характеру. Так само трапилось і цього разу, коли 27 липня відбулась масштабна хресна хода Української Православної Церкви.
Йдеться про жіночок середнього та літнього віку, які йшли з портретами царя та Патріарха Кирила, а потім почали розгортати прапори, серед яких був і російський. Їх було близько 20 чоловік і вони були разом у групі. Діяли організовано і абсолютно типово для людей, які саме за 200-300 грн беруть участь у різноманітних політичних мітингах.
Те, що вони були кимось зорганізовані, я навіть не сумніваюсь. Роблю цей висновок з того, що: а) вони не йшли у хресній ході від початку до кінця, фактично вклинюючись у натовп лише для вдалого кадру; б) портретів царя і предстоятеля РПЦ в кожної з них було по декілька штук в руках, а це значить, що комусь це треба було підготувати. На одному з фото вони стоять настільки типово для звичних оку «активістів», що якщо забрати з їхніх рук портрети і впихнути туди якісь «гасла», вийде знайома усім картина. Зверніть увагу! Одна і та ж дамочка тримає на одному з фото портрет царя, а на іншому – Паріарха Кирила.
В тому, що вони мають опосередковане відношення до Церкви або не мають його взагалі, теж не сумніваюсь. Для цього варто лише порівняти їх та інших жіночок/дівчат, які брали участь у хресній ході. Абсолютна більшість з них мала на головах платки, які є особливою відзнакою православної жінки. Ця ж група платків на головах не мала взагалі. І це не прості балачки. Покажіть мені хоча б одну віруючу дівчину чи жінку, яка не одягає на голову хустку під час молитви. Знаєте таких?
Далі. Метою учасників хресної ходи, які приїхали з усіх куточків України, було пройти шлях від Володимирської гірки до Києво-Печерської лаври, взявши участь у всьому, що відбуватиметься від початку до кінця. Ці «активістки» не ставили нічого подібного за ціль для себе. Саме тому вони почали вклинюватись у хід в районі стадіону ім. Валерія Лобановського і так само вийшли з нього десь між Маріїнським та «Арсенальною».
Вони не пройшли від початку і до кінця, заради чого брали участь у хресній ході інші люди. Вони і не збирались цього робити. Їхньою метою була демонстрація. Безглузда, дешева та підготовлена нашвидкоруч. В їхніх руках можна було побачити асоціації, які потім вдало розтиражували такі нещасні ЗМІ, як «Прямий» та інші.
Хто вони? На мою думку – провокатори. Абсолютно бездумні та безпринципні. Вони, хоч і жалюгідно, однак спрацювали для «картинки», яку вже другий день поспіль інформаційно розганяють скрізь і всюди.
І останнє. Дійсно, хтось комусь роздавав якісь там гроші біля станції метро «Арсенальна». Я не берусь казати на 100%, хоча на 99,9% впевнений, що це або така ж вистава, або вище згадані отримували заробітню плату за свої послуги. Наші люди йшли, не зупиняючись.
Читайте також
Різдво чи день програміста: про віру, вибір і відповідальність
7 січня для багатьох — не просто дата в календарі, а питання віри й особистого вибору. Спроба надати цьому дню новий зміст змушує замислитися, без чого людині справді важко жити.
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.