Церква вважає людей за людей

Публікується зі скороченнями.

Перше належить єпископату Української Православної Церкви, у нещодавньому зверненні якого, зокрема, йдеться:

«Наші особливі слова сьогодні звернені до тих чад Української Православної Церкви, які проживають на Донбасі і страждають від бойових дій:

Брати і сестри! Ви не одинокі у ваших випробуваннях. Вся наша Церква нині молиться, співпереживає, допомагає і буде продовжувати молитися, співпереживати та допомагати вам. Ваші страждання і ваша біль відгукується болем у наших серцях. За словами апостола Павла, «страждає один член, з ним страждають усі члени» тіла, тобто Церкви Христової (1 Кор. 12:26). Висловлюємо вдячність архіпастирям, пастирям, чернецтву і всім мирянам тієї частини Донбасу, де палахкотить полум’я війни, за вашу мужність, за перебування зі своєю паствою, за терпляче несення випробувань, котрі випали на вашу долю. Молимося Всемилостивому Богу і віримо, що війна скоро закінчиться і Бог кожну сльозу з очей ваших зітре (Одкр. 21: 4)».

Українська Церква, в умовах, коли політично їй це зовсім невигідно, коли це накликає на неї потоки ненависті і наклепу, вважає за необхідне висловити співчуття жителям Донбасу, назвати їх братами, розділити скорботу. Церква переступає через політичну доцільність – в ім'я братської любові.

Вона наголошує, що бачить людей – і більше того, своїх чад – по обидві сторони лінії фронту.

Водночас ми бачимо приклади того, як люди теж поступають політично недоцільно – але вже в ім'я безглуздої ненависті.

Секретар РНБО України Олександр Турчинов заявив у відповідь на пропозицію провести на Донбасі референдум, що «проводити референдум на окупованих територіях Криму і Донбасу – це все одно, що читати лекцію колорадським жукам про необхідність збереження врожаю».

Це висловлювання вельми примітне.

Є речі, які політик – особливо політик, що веде війну, – може думати, але не може промовляти вголос. Він не може дозволити собі назвати населення спірних територій шкідливими комахами – особливо, коли мовний бар'єр відсутній, інтернет є в кожному телефоні і це населення його відмінно чує.

Навпаки, пропаганда, звернена до населення територій, які намагаються завоювати, зазвичай сповнена дуже теплих почуттів та щедрих обіцянок. Населення всіляко запевняють, що воюють в жодному разі не з ним, а з його негідною владою, «не з народом, а з диктатором», обіцяють, що їх перемога принесе мир та процвітання, і взагалі говорять дуже багато теплих слів. Це робиться завжди – я пам'ятаю плакат часів Другої світової війни, на якому великодушний німецький воїн люб'язно посміхається в оточенні веселих французьких дітей та написано: «Кинуте населення! Довіртеся німецькому солдату!»

Цілком незалежно від реальної (або планованої) політики стосовно населення, його всіляко запевняють у добрій волі відповідної сторони. Така пропаганда – важлива частина військових зусиль, вона має послабити ворожість населення та його волю до опору. Справді, навіщо ж стояти на смерть проти таких люб'язних і щирих неприятелів, які хочуть нам лише добра?

Тим більше в картині, коли спірні території розглядаються як окупована частина своєї країни, населена своїми ж громадянами. Тут військова доцільність вимагала б всіляко переконувати їх у своєму гарячому співчутті – та бажанні звільнити їх від біди, у яку вони потрапили з волі іноземних ворогів.

У чому полягає найглибша, найбільш принципова розбіжність між Українською Православною Церквою і тими, хто люто нападає на неї й намагається всіма силами її знищити? Церква вважає всіх людей за людей. Її противники вважають людей за шкідливих комах.

Завжди ж можна знайти інший спосіб заперечити – мовляв, неможливо забезпечити вільне волевиявлення чи ще щось Обзивати населення колорадскими жуками зовсім не обов'язково, тим більше, що це усталений і вже сильно навантажений образ – згадайте «смажених колорадів» в Одесі або плакати СБУ із закликом доносити на «побутових сепаратистів» із зображеннями тих же колорадських жуків.

Що спонукає Олександра Турчинова учиняти настільки контрпродуктивно – загадка. Цілком можливо, що він просто не ставить собі метою повернення Донбасу, а ставить метою продовження війни як такої. Можливо, це просто звичайна людська дурість, за якою взагалі не стоїть якихось цілей і планів, а стоїть просто від надлишку серця ненависть та презирство до людей.

Одне ясно – хто руйнує та хто будує Україну, або, принаймні, хто намагається протидіяти її руйнуванню. Хто сіє ненависть і розбрат та завдає країні тяжкі, можливо, невиліковні рани – а хто намагається залікувати ці рани.

Як зрозуміло й те, у чому полягає найглибша, найбільш принципова розбіжність між Українською Православною Церквою і тими, хто люто нападає на неї й намагається всіма силами її знищити. Церква вважає всіх людей за людей. Її противники вважають людей за шкідливих комах.

Це не політична, це моральна, релігійна, метафізична розбіжність. І ми знаємо, на чиєму боці істина і хто, зрештою, переможе – не у військовому чи політичному, а в остаточному, есхатологічному сенсі, коли звершиться останній Суд і явиться правда Божа.

Джерело

Читайте також