Причетні до української автокефалії вважають себе творцями історії
Президент Петро Порошенко і глави УАПЦ і УПЦ КП
Таке відчуття, що люди, причетні до автокефального процесу, всі, що – просять, дають, пишуть, говорять, навколо цього галасують – усі без винятку, вважають себе творцями історії. У всіх закутках Фейсбуку тільки і пишуть, що про історичність моменту, епохальність події і значимість для історії тих, «у кого вийшло».
І кожен, вочевидь, сподівається, що вдячні нащадки, згадуючи всує і не всує автокефалію, помісність і Томос, поряд з глобальними і самозваними патріархами, раз на рік церковними депутатами, журналістами, які марять автокефалією, президентами, які причащаються в уніатів, з-під поли канонічними попами і стамбульськими котами, пом'януть і його серед творців єдинопомісной. Та й як інакше, адже в нас на очах твориться історія!
Ось не знаю, як щодо історії, але, дивлячись на те, що діється, можу припустити, що якщо нащадки і згадають авторів автокефалії, то не інакше, як саркастично. Тобто без патетики і пафосу, дивлячись на сьогоднішню дійсність і її творців зовсім з іншого, можливо, несподіваного ракурсу.
Читайте також
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.
Коли святиню перетворили на попіл
Храм підірвали, щоб стерти сліди грабежу. Німці знали час підриву — і зняли все на плівку. Через десятиліття хроніка знову спливла — щоб сказати правду за тих, кого намагалися змусити мовчати.