Народное богословие. Подслушано в храме.
Как православные относятся к созданию ПЦУ
Заходит сегодня человек в наш храм, разговорился с прихожанкой и спрашивает: какая разница в какую церковь ходить, ведь Бог один. Наша простая прихожанка, бабушка без богословского образования, отвечает – представьте, что я ваша жена и сегодня я с вами, завтра пойду переночую у соседа, а послезавтра у знакомого - какая разница? Так же и вы поступаете, когда ходите по разным церквям, вы определитесь - где Истина, а где ложь, и держитесь истинной Церкви.
Затем разговор зашел о Филарете, мол, его уже Вселенский (!) признал… Прихожанка ему отвечает - представьте, что я оскорбила свою свекровь - вашу мать, совесть меня замучила, и я пошла просить прощения у соседки. Соседка увещает – пойди попроси прощения у свекрови, я говорю: нет, я у тебя попрошу прощения, и по моей неотступности соседка простит меня вместо свекрови. Это прощение будет действительным, оно поможет как-то мне?
Спасибо, говорит захожанин, вы мне все так просто и доступно объяснили.
Это к слову о восприятии церковным народом вчерашнего события.
Читайте також
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.
Коли святиню перетворили на попіл
Храм підірвали, щоб стерти сліди грабежу. Німці знали час підриву — і зняли все на плівку. Через десятиліття хроніка знову спливла — щоб сказати правду за тих, кого намагалися змусити мовчати.