Томос про залежність: куди зганяють православних українців

У Томосі для ПЦУ патріарх Варфоломій прописав повну залежність від своєї Церкви

5 і 6 січня 2019 року під крики «Слава Україні – Героям слава!» був завершений проект Петра Порошенка і Фанару зі створення в Україні нової Церкви.

7 січня в Софії Київській відбулася перша літургія ПЦУ, на якій відбулася презентація Томосу. Це богослужіння проводилося для вузького елітного кола осіб: політиків, урядовців, керівників націоналістів-радикалів.

Для звичайних громадян Томос після богослужіння був виставлений в Малій Софії. Люди стояли на морозі в черзі по годині-півтори, щоб поклонитися документу, якого, за словами Президента, українці чекали тисячі років.

Петро Порошенко: які тисячі років чекали цієї події!

Парафіянка ПЦУ: тисячу років чекали, довго дуже!

І головна теза, яка зараз просувається в народ: що українці позбулися рабства, отримали духовну незалежність. Але не всі. Є правильні українці, які перебувають у ПЦУ…

Петро Порошенко: Зараз наша Церква є канонічною!

А є неправильні – у яких навіть Томос неправильний, підписаний Сталіним.

Петро Порошенко: А де їх Томос? Сталіним підписаний?

Світове православ'я вважає, що розкольники з Київського патріархату, помінявши назву на ПЦУ, так і залишилися розкольниками.

Архієпископ Люблінський і Холмський Авель: Православна Церква ніяк не може схвалити цих розкольників, які, нібито, знайшлися в канонічному спілкуванні. Без покаяння розкол не може бути приєднаний до Помісних Церков Всесвітнього православ'я.

Тому Президент основний наголос робить на автокефальності, тобто незалежності нової структури.

Петро Порошенко: Томос як Грамоту про визнання самостійності нашої української Церкви. Самостійності!

І всіляко протиставляє її УПЦ, яка нібито залежна від Москви. Але чи дійсно УПЦ підпорядкована Москві, а ПЦУ вільна від Константинополя?

Петро Порошенко: хто хоче в цьому переконатися, буде мати можливість прочитати це.

І дійсно, прочитаймо і порівняймо.

Чи дійсно УПЦ підпорядкована Москві, а ПЦУ незалежна від Константинополя?

У Грамоті про автономію Української Православної Церкви від 1990 року, яку цілком можна назвати Томосом, йдеться: «благословляємо через дану Грамоту нашу силою Всесвятого і Животворящого Духа бути віднині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні».
 

Те ж саме говориться і в Статуті УПЦ: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої».

У Статуті Руської Церкви записано: «керівний центр УПЦ знаходиться в Києві».

Але це все в теорії. А що ж на практиці?

Українська Православна Церква існує вже більше чверті століття. Може, були якісь спроби з боку Москви не слідувати документам, а спробувати якось впливати, обмежувати самостійність УПЦ? Ні, нічого подібного не відбувалося.

У Томосі ПЦУ, яку називають повністю автокефальною і незалежною, чітко написано: «Автокефальна Церква в Україні визнає главою Святійший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол»!

У православ'ї Помісні Церкви абсолютно рівноправні. Чи може одна церква визнавати своєю главою іншу церкву"? Очевидно може. Але тоді вона не є ні автокефальною, ні незалежною.

Текст Томоса говорить: «для вирішення важливих питань церковного, догматичного і канонічного порядку слід Блаженнішому Митрополиту Київському від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського Престолу».

Обрання Предстоятеля. УПЦ vs СЦУ

В Статуті Української Православної Церкви написано, що предстоятель УПЦ обирається її єпископатом і благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі.

Але це в теорії. А що ж на практиці?

Протоієрей Миколай Данилевич, замголови відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ стверджує: «Будь-хто, хто буде вибраний, буде затверджений Москвою. Не може бути таке, що ми виберемо одного Предстоятеля, а Москва скаже: "ні, нам це не подобається, вибирайте іншого". Такого не може бути. Тому Москва автоматично затверджує наш вибір, кого б ми не вибрали. У цьому плані є абсолютна автономія і незалежність».

Коли в 2014 році на пост Предстоятеля обирався Блаженніший Онуфрій, ніхто єпископам УПЦ з Москви жодних вказівок і навіть темників не давав, вибір архієреїв був повністю самостійним. А благословення Блаженнішого Онуфрія Патріархом РПЦ було не більше, ніж братнім напуттям.

У Томосі ПЦУ окремо про вибір предстоятеля нічого не вказано, але сказано, що з важливих церковних питань ПЦУ зобов'язана звертатися до Константинополя. І вже важливіше питання, ніж вибір глави Церкви, знайти складно.

І це тільки документ, теорія. А що ж буде на практиці?

Предстоятель ПЦУ був затверджений на Фанарі. Але, можливо наступні, якщо вони будуть, обійдуться без контролю Константинополя? Навряд.

20 років тому, в 1998 році Томос від Фанару отримала Церква Чеських земель і Словаччини.
Там нема пунктів про те, що ця Церква визнає своїм главою Константинополь і зобов'язана туди звертатися, щоб вирішувати важливі церковні питання.

Тим не менш, коли в 2014 році єпископат Церкви Чеських земель і Словаччини обрав свого предстоятеля, митрополита Ростислава, то Фанар цей вибір не визнав і зажадав вибрати того, кого він вважав за потрібне.

У листі до секретаріату Церкви Чеських земель і Словаччини патріарх Варфоломій в 2015 році пише: «невідкладно вимагаємо від Священного Синоду скликання зборів духовних осіб і мирян... щоб вони в цілому переглянули питання у світлі анулювання обрання вищезазначеного митрополита Ростислава на пост Предстоятеля цієї Церкви, і приступили б до обрання нового Предстоятеля».

Протоієрей Миколай Данилевич стверджує: «Патріарх Варфоломій навіть написав листи до Чеської держави, щоб вони не визнавали Митрополита Ростислава, оскільки це обрання нібито є неканонічним. І почалася проблема».

Константинополь Митрополита Ростислава все ж визнав, але тільки тому, що патріарху Варфоломію в 2016 році для проведення Критського Собору треба була присутність всіх Церков, щоб Собор мав статус і видимість легітимності.

І потрібно сказати, що в тексті Томосу для Чеської Церкви немає пунктів, які б дозволяли контролювати обрання глави цієї Церкви Фанаром, тих самих пунктів про підпорядкування Константинополю, які прописані в українському Томосі для ПЦУ.

Чи може одна Церква приймати вказівки про обрання свого Предстоятеля від іншої Церкви? Очевидно, може. Але тоді вона не є ні автокефальною, ні незалежною.

Протоієрей Миколай Данилевич заявляє: «У справи автокефальної Церкви не може втручатися жодна інша Православна Церква, якщо сама ця перша автокефальна Церква її про те не попросить. Практично ми стоїмо перед фактом іншого розуміння Церкви, перед фактом іншого розуміння еклезіології, перед фактом вивищення Константинопольського патріархату над іншими Церквами».

Спілкування із зовнішнім світом

Української Православної Церкви немає в диптиху, проте вона визнана всіма Помісними Церквами.

Протоієрей Миколай Данилевич: «Наші зовнішні зв'язки є абсолютно незалежними. Українська Православна Церква практично стала суб'єктом у міжцерковних православних відносинах. І хоча ми не є автокефальною Церквою, ми є майже автокефальною, "без п'яти хвилин", авторитет УПЦ за ці роки піднявся і розширився».

На інтронізацію Блаженнішого Онуфрія в 2014 році приїхали для привітання і Братського напуття представники дванадцяти з п'ятнадцяти Помісних Церков. Ті, хто не зміг приїхати, надіслали свої вітання.

ПЦУ внесена Фанаром в диптих і згідно з Томосом «зобов'язана брати участь у міжправославних нарадах».

Проте, ці зобов'язання досі не привели до визнання ПЦУ ні від однієї Помісної Церкви. Руська, Сербська і Польська Церкви офіційно не визнали цю структуру. Митрополит Польський Сава повідомив, що не вважає Епіфанія навіть священнослужителем.

Архієпископ Авель стверджує: «І таку позицію заявив Блаженніший Предстоятель нашої Церкви, Блаженніший Сава, митрополит Варшавський і всієї Польщі від імені повноти нашої Церкви».

Глава Кіпрської Церкви архієпископ Хризостом заявив, що не поминає Епіфанія, і робити цього не збирається. А Патріарх Антіохійський Іоанн Х у листі до глави Фанару написав, що створення ПЦУ – загроза єдності всього Православного світу!

Патріарх Кирил: так молитися чи не молитися?

Молитва – це розмова християнина з Богом. На ній будується все життя Церкви. Христос говорить нам, що ми повинні любити всіх, в тому числі і тих, кого вважаємо ворогами. Церква молиться за всіх – хороших і поганих, праведників і злочинців. Представляти як досягнення те, що твоя Церква не буде за когось молитися – це дуже і дуже дивно і з християнством навряд чи має щось спільне.

Однією з перемог Петра Порошенка у створенні ПЦУ було те, що в ній, як в Українській Церкві, не поминатиметься ненависний йому Патріарх Кирил.

На мітингу після «об'єднавчого Собору» Петро Порошенко говорив про новостворену структуру: "що це за Церква? Це Церква бєз Кіріла»! А на мітингу 14 жовтня: «Та хіба можуть храми, в яких звучить молитва за Патріарха, який молиться за російське військо, називатися українськими?»

Тим не менш, поминати Патріарха Кирила все ж довелося.

Єпіфаній на богослужінні 7 січня виголосив: «... російського Кирила, сербського Іринея…»

З точки зору християнства молитва за кожну людину – це правильно. Але ж непоминання «ворожого» Патріарха –  одна із заявлених перемог нової незалежної Церкви. Тому, знову-таки, – де ж незалежність?

Раптово розтовстіла Церква-Мати

У 1686 році, коли Константинополь передав свою Київську митрополію Руській Церкві, її площа займала не більше третини території сучасної України. Тобто більша її частина ніякого відношення до Константинополя не мала взагалі.

Зараз Фанар за фактом підпорядкував собі набагато більшу територію, ніж мав 330 років тому. У нинішньому Томосі прописано, що «права Вселенського Престолу на екзархат в Україні і священні ставропігії зберігаються незмінними».

3 листопада 2018 року Президент підписав з главою Фанару документ, зміст якого досі тримається в таємниці. ЗМІ говорять про десятки храмів і монастирів, які будуть передані під пряме управління Фанару. У тому числі і ті, що належать УПЦ.

Очевидно, сам Петро Порошенко вже розуміє, що назвати ПЦУ автокефальною Церквою неможливо, тому він говорить про неї, як про митрополію Фанару. Однак тут же обмовляється: ті, хто не згоден, що митрополія уособлює автокефалію і незалежність, – чи не агенти Москви: «...і вишукують, що митрополія – це не самостійність. Неправда. І не слухайте ваших інструкцій з Москви».

Не так давно Філарет заявляв, що не хоче підкорятися ні Москві, ні Константинополю, що його мета – абсолютна незалежність: «якби ми хотіли бути просто визнаними, то ми просто залишилися б у Московському Патріархаті. Яка нам різниця – підпорядковуватися Москві чи підпорядковуватися Константинополю? А нам потрібна незалежна Церква, яка була б незалежною від будь-яких церковних центрів. А була б сама центром».

За текстом Томосу цілком очевидно, що Церква, створена для українських розкольників, автокефальна і незалежна тільки на папері. В реальності – це підлегла Фанару структура.

Петро Порошенко основним досягненням ПЦУ називає зняття московського ярма: «Ніхто не здатний зупинити Україну і українців, які знімають ярмо московської Церкви».

Але в Української Православної Церкви його немає і не було, а вже у Київського патріархату – тим більше. Тоді про яке ярмо взагалі може йти мова?

Відміна Фанаром своєї Грамоти від 1686року. Чи є привід радіти?

Сам факт відміни документа, якому більше 300 років і правомочність якого всі ці роки визнавалася всіма, і в першу чергу – Фанаром, не може не шокувати. Адже за ці роки кордони і світських держав, і Помісних Церков змінилися до невпізнання. Світ став абсолютно іншим. І подібне скасування неминуче ставить питання: якщо щодо України можна скасовувати цей документ, то значить можна скасовувати і будь-які інші? Але чи піде така практика нам, українцям, на користь? Взяти, наприклад, возз'єднання з землями Західної України, яке відбулося в 1939 році в результаті змови Молотова-Рібентропа. Пакт сумнівний? Ще й як. Можливо, навіть злочинний. Але чи захочемо ми його скасовувати?

Ігуменя Серафима, настоятелька Одеського Свято-Архангело-Михайлівського монастиря про вчинок Фанару сказала так: «Давайте ми тоді скасуємо злочинний пакт Молотова-Ріббентропа. Адже його створили два найбільших тирани ХХ століття. За кожним з них десятки мільйонів загублених життів». І таких історичних прикладів можна наводить дуже багато в історії кожної країни.

В результаті дій Константинополя ніхто з Помісних Церков не може відчувати себе в безпеці, адже амбіції Фанару такі великі, що якщо він вирішив по своєму бажанню скасувати власний документ по Україні, то може легко втрутитися в справи будь-якої іншої Церкви.

Протоієрей Миколай Данилевич: «І зараз інші Церкви дуже занепокоєні тим, що до них можуть у будь-який момент прийти і також втрутитися в будь-які їхні справи».

Сам факт скасування Патріаршої Грамоти 1686 року, як і торішнє скасування екзархату Руських парафій Фанару в Європі, говорить про те, що Константинополь скасовує свої томоси так само легко, як і дає. У тексті Томосу ПЦУ сказано, що Фанар проголошує ПЦУ «на всіх цих умовах». Тобто, якщо умови будуть порушені, то цілком можливе і скасування Томосу.

Схоже, що під крики про незалежність, Президент разом із Фанаром вдягли на шию українським розкольникам реальне ярмо. Канонічність вони так і не здобули, а свою незалежність втратили. А крім того, Київський патріархат втратив ще й десятки парафій за межами України: в Америці, Європі, Росії і так далі. Адже згідно з Томосом всі вони тепер переходять Константинополю.

Тим не менш, Президент своєї мети досяг – перед виборами він отримав потужний козир для своєї виборчої кампанії і зараз використовує його на всі 100 відсотків. Але чого досягли люди, які створили ПЦУ?

Підсумки

Церква – тіло Христове. Якщо її будують на ненависті до сусіда – це не Церква. Якщо її будують на сльозах вірян, у яких відбирають храми – це не Церква. Якщо вона – фон для виборчої кампанії політиків – це не Церква.

Тим не менш, творці ПЦУ не бояться порушувати ні закони держави, ні закони моралі, ні закони Божі.

Ну, а чи повинні чогось боятися ми, члени істинної Церкви? Тієї самої, яку зараз женуть і переслідують? Повинні. Зараз для нас благодатний час, і нам потрібно боятися не витратити його даремно. Час, коли ми повинні вчитися не засуджувати своїх заблукалих братів. Час, коли ми можемо утвердитися в любові до Бога і Церкви. І час, коли відокремлюються вівці від козлищ. І ми не повинні помилитися з вибором.

Читайте також