Привид нової унії: що Фанар і Ватикан готують православним українцям

Святослав Шевчук, патріарх Варфоломій і Епіфаній Думенко

Не встигли висохнути чорнила фанарських ієрархів на Томосі, не встиг відгриміти по Україні Томос-тур, як прозвучали заяви, які проливають світло на подальший розвиток подій навколо так званої Православної Церкви України. Що ж може чекати в недалекому майбутньому цю релігійну організацію і як це вплине на православний світ в цілому?

Держдеп, Росія і лаври святого князя Володимира

У чому виявився абсолютно правий Петро Порошенко: ще кілька місяців тому ніхто не міг повірити, що Фанар все-таки дасть Томос українським розкольникам. Всі гадали, як фанаріоти викручуватимуться із ситуації, коли вони пообіцяли Порошенку Томос, а дати його не можуть з об'єктивних причин. Ніхто не міг уявити, що Константинопольський патріархат зважиться створити те беззаконня, на яке він пішов в Україні.

Одним розчерком пера Фанар оголосив Київську митрополію поверненою в лоно «Матері-Церкви», прихопивши заодно і ті українські єпархії, які в цю «Матір-Церкву» ніколи не входили. А це вдвічі більша територія. Одним розчерком пера розкольники, яких чверть століття не пускали навіть на поріг канонічних Церков у всьому світі, виявилися «воз'єднаними» з Церквою. Одним розчерком пера УПЦ разом зі своїм предстоятелем Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм, яку всі Помісні Церкви, включаючи Константинополь, визнавали єдиною канонічною Церквою в Україні, перетворилася (з точки зору Фанару) в розкольників (принаймні, в ослушників «Матері-Церкви»).

Уявити, що патріарх Варфоломій зі своїми архієреями зважиться на подібний абсурд і беззаконня, дійсно не міг ніхто. А якщо ще врахувати, що своїми діями Фанар підставив 12 000 православних громад УПЦ під удар держави з її спецслужбами і радикалами з нацистськими симпатіями, то це взагалі в голові не вкладається. Але сталося те, що сталося.

Як і в будь-яких подіях подібного масштабу, у випадку з ПЦУ в одній точці зійшлися інтереси багатьох гравців: і геополітичних, і містечкових. Основним ініціатором операції «Томос» і основним переговірником був американський політичний істеблішмент. І це аж ніяк не голослівні конспірологічні теорії. Досить зіставити хронологію поїздок в Київ і на Фанар високопоставлених чиновників американської адміністрації і подій, які відбувалися відразу ж після цього.

Інтерес США в цій грі зрозумілий – завдати шкоди Росії. Прямої, непрямої, матеріальної, іміджевої – якої завгодно, аби шкоди. В офіційній зовнішньополітичній доктрині США Росія названа одним з основних ворогів Америки. Для боротьби з Росією США використовують всі можливості, в тому числі і в релігійній сфері. Можна сказати, що в цьому дійсно глобальному протистоянні і Константинопольському патріархату, і українським релігійним організаціям УПЦ КП та УАПЦ, які створили ПЦУ, відведена роль інструменту, витратного матеріалу, яким користуються для досягнення своїх цілей.

Своїми діями Фанар підставив 12 000 православних громад УПЦ під удар держави з її спецслужбами і радикалами з нацистськими симпатіями.

У цьому прагненні США завдати якомога більшої шкоди Росії Фанар побачив раптом слушну нагоду реалізувати свої папістські амбіції, які він вирощує вже близько ста років. Все XX століття Константинополь намагався нав'язати всім Помісним Православним Церквам своє нове вчення про власну винятковість. Це теж не секрет. Фанар намагається змусити всі Помісні Церкви визнати себе «Церквою-Матір'ю», яка має право втручатися у внутрішні справи інших. Фанар хоче закріпити за собою право судити всіх, але в той же час не бути підсудним нікому. Фанар стверджує, що тільки він має право скликати Вселенські Собори, дарувати автокефалію, вести діалог з католиками та іншими конфесіями від імені всього православного світу. Якщо сьогодні Помісні Православні Церкви визнають рішення Константинополя по Україні, це означатиме, що вони прийняли і нове вчення про Церкву, яке просуває Фанар.

У цьому сукупному інтересі США і Фанару Президент України побачив свій інтерес – спробувати виграти президентські вибори шляхом «перемоги» в релігійній сфері, в той час як у всіх інших – економічній, фінансовій, соціальній – він зазнав повного фіаско. Підсумком п'ятирічного правління нинішнього гаранта Конституції стало те, що Міжнародний валютний фонд визнав Україну найбіднішою державою Європи (звіт за 2018 р.). І тут – така шикарна можливість оголосити себе історичним персонажем рівня святого князя Володимира Великого, що і було зроблено при врученні Томосу. Може, заради цього громадяни пробачать Президенту холодні батареї і жебрацькі зарплати.

Ну і нарешті українські розкольники – це остання деталь сформованого пазла. Їхній інтерес у всій цій справі – оголосити себе канонічними і захопити якомога більше храмів УПЦ.

Єднання без об'єднання

Збіг за місцем і часом вищезазначених інтересів і дав можливість створити ПЦУ. І ось вона створена, що ж далі? Зрозуміло, що зараз американці зайняті тим, що намагаються умовити Помісні Церкви визнати ПЦУ (найбільш безпардонно це відбувається в Грузії). Фанаріоти намагаються роздобути якомога більше монастирів в Україні в якості ставропігій. Петро Порошенко проводить передвиборчу кампанію в компанії з Томосом. А ПЦУшники захоплюють храми по всій Україні.

Однак хотілося б звернути увагу на не настільки помітний, але не менш важливий наслідок створення ПЦУ. Це можлива реінкарнація унії з Ватиканом.

Ще півроку тому, коли перспективи створення ПЦУ були вельми і вельми туманні, глава українських уніатів Святослав Шевчук заявив: «Наступним кроком (після створення ПЦУ – Ред.) є екуменічний діалог між УГКЦ і об'єднаним українським Православ'ям в напрямку відновлення початкової єдності цієї Церкви».

І ось тепер предстоятель УГКЦ йде далі. Він висловлює ідеї, як саме може відбутися приєднання ПЦУ до унії. Так, саме приєднання, а не «відновлення спілкування», «співпраця» та інші красиві дипломатичні дефініції. Приєднання до Ватикану і зречення від Православ'я! Про це красномовно говорить історичний досвід, про що трохи нижче.

Під час підготовки до «об'єднавчого Собору», 25 листопада 2018 р., «його блаженство» Святослав Шевчук відвідав «його святість» Філарета Денисенка і вручив йому подарункове факсимільне видання Галицького Євангелія 1144 р.

Здавалося б, з чого раптом головний уніат їде до Філарета і дарує йому такий цінний раритет? Логічніше було притримати його пару місяців і вручити на дев'яносторічний ювілей. Але якщо ми згадаємо, що саме в цей час пана Денисенка з усіх боків – Вашингтона, Фанару, Банкової і т. д. – щосили вмовляли відмовитися від ідеї очолити ПЦУ, то все стає зрозумілим. Шевчук був на Пушкінській, 36 з тією ж метою, а вручення Євангелія – просто привід зустрітися і красивий дипломатичний фон для неприємних звісток. Навіть на фотографії видно, як Філарет засмучений «подарунком».

Під час цього візиту Шевчук не забув позначити і мету того об'єднавчого процесу, який загрожував зірватися через непоступливість Філарета: «Наша Церква підтримує і вважає позитивними всі ті процеси, які ведуть до об'єднання українського Православ'я. Проте ми не беремо в них участі, так як вважаємо їх внутрішньою справою самих православних. При цьому ми прагнемо і надалі підтримувати дружні відносини з усіма нашими православними братами, щоб йти шляхом до відновлення нашої колись єдиної, як показує це Галицьке Євангеліє, Київської Церкви».

Звичайно ж, не тільки умовляння голови уніатів вплинули на пана Денисенка, але свою кандидатуру на виборах глави ПЦУ він зняв, і створення цієї релігійної організації стало можливим.

Направляючи привітання новообраному «митрополиту» Епіфанію Думенку, глава УГКЦ назвав створення ПЦУ «Божим даром» на шляху до «повної єдності Церков Володимирового Хрещення». «У цей знаменний момент я простягаю руку від імені нашої Церкви до вас і всіх православних братів, пропонуючи вам почати разом прокладати наш шлях до єдності, до правди», – заявив головний український уніат.

Епіфаній Думенко з готовністю відгукнувся на цей заклик і буквально через кілька днів після свого обрання зустрівся зі Святославом Шевчуком. «Ми окреслили певний шлях майбутньої нашої співпраці і надалі будемо шукати ті точки дотику, які будуть нас об'єднувати. Це – у сфері духовної освіти, в інших сферах нашого буття. Будуть створені відповідні комісії з боку нашої Православної Церкви і з боку Греко-католицької церкви, і разом розробимо дорожню карту подальшої співпраці», – підсумував він результати зустрічі.

«Пропоную вам почати разом прокладати наш шлях до єдності, до правди».

Святослав Шевчук – Епіфанію Думенку

Напередодні Різдва Христового Святослав Шевчук дав інтерв'ю «5 каналу», в якому на запитання ведучого про можливість об'єднання УГКЦ і ПЦУ відповів: «Це гарна радісна перспектива. Тому що весь християнський світ, зокрема католицька і православна спільноти, шукають шляхи до єдності. На Вселенському рівні відбувається діалог, щоб цю єдність відновити. Перш за все мова йде про євхаристійне співпричастя. <...> Найвищим знаком церковної єдності є таїнство Євхаристії. Тому, коли мова йде про пошук шляхів відновлення єдності між християнами, мова йде про відновлення єдності у вірі, а отже, в її вираженні в літургійному житті».

У перекладі з єзуїтського «відновлення єдності у вірі» – це зречення від догматів православної віри і прийняття католицьких. При цьому Шевчук підкреслив, що мова йде не про об'єднання, а про єднання у вірі і євхаристійному єднанні: «Одна справа – об'єднання, а інша – єднання. У багатьох справах ми вже можемо бути єдиними». «Ми не об'єднуємося, ми тільки єднаємося» – єзуїтство чистої води.

Про папську милість

А тепер пора згадати, як більше 400 років тому зрадники Православ'я вже намагалися провернути цю схему «єднання без об'єднання». Єпископи-прихильники унії направили папі Клименту VIII якісь «Артикули», датовані 1 червня 1595 р. В них містилися умови, на яких ці єпископи погоджувалися перевести Західноруську митрополію до складу Римської Церкви. Умови унії зводилися до наступного:

1. недоторканність православних догматів і обрядів;
2. підпорядкування Церкви Папі, але з умовою, що Київський митрополит збереже право ставити єпископів Західноруської митрополії без втручання Риму;
3. охорона прав ієрархів від домагань панів і братств;
4. збереження церковних маєтків;
5. придбання для вищого духовенства сенаторських звань;
6. убезпечення західноруської Церкви від впливу греків;
7. заборона переходу з унії в католицизм, перетворення православних храмів в костели, примусу росіян до переходу в католицтво при укладенні змішаних шлюбів.

Начебто навіть і нічого: догмати ті ж, від віри не відрікаємося, обряди зберігаємо. Просто переходимо з Константинопольського патріархату в Римський. Але на ділі вийшло все зовсім по-іншому.

У листопаді 1595 р. єпископи-зрадники Кирило (Терлецький) і Іпатій (Поцей) вирушили до Риму і передали «артикули» в папську канцелярію. А там ці «Артикули» відразу ж відправили, образно кажучи, в сміттєву корзину. Їх навіть не обговорювали, не кажучи вже про те, що ніхто у Ватикані і не збирався їх затверджувати і брати на себе будь-які зобов'язання. На Терлецького і Поцея дивилися як на «схизматиків», які прибули клопотати про їх прийняття в лоно Римської Церкви.

23 грудня 1595 р. вони потрапили на прийом до папи Климента VIII, поцілували його туфлю і принесли присягу послуху римському престолу «по формі, встановленій для греків, які повертаються до єдності Римської Церкви». Більш того, вони від імені всієї Західноруської митрополії заявили про повне прийняття католицизму, включаючи всі католицькі догмати, придумані Ватиканом на той час, в тому числі і індульгенції. Ні про яке збереження будь-яких особливостей православного віровчення не було й мови.

В якості цукерочки, що підсолодила пігулку, Папа великодушно дозволив їм залишити православні обряди, та й то з застереженням: «Дозволяємо всі священні обряди й церемонії, які вони вживають при здійсненні божественних служб і святої літургії, також при вчиненні інших таїнств та інших священнодійств, якщо тільки ці обряди не суперечать істині і вченню католицької віри і не перешкоджають спілкуванню з Римською Церквою» (з папської булли від 21 січня 1596 р. «Magnus Dominus»).

Все як 400 років тому

Зараз історія повторюється. Починається все з «єднання без об'єднання», а закінчується повним підпорядкуванням. Але навіть слова лідера УГКЦ Шевчука про «єднання у вірі», тобто в віронавчальних істинах, вже кажуть, що заради цього єднання ПЦУ повинна буде в прямій або непрямій формі прийняти католицькі догмати, що і є зрадою єдиної спасительної православної віри.

Звернемо також увагу на заяву Шевчука про те, що процес єднання очолюють Константинопольський патріархат і Папа Римський: «З православної сторони очолює цей процес (єднання/об'єднання – Ред.) Вселенський патріарх, а з католицької сторони – Римська апостольська столиця». ПЦУ в цьому процесі унії Константинополя з Римом відводиться роль пробної кулі. «Ніхто так, як ми, українці, не потребує Вселенського єднання церков», – заявив Шевчук.

Слова глави УГКЦ про процес об'єднання Ватикану з Фанаром – аж ніяк не його власні фантазії. Ось що про це говорять «перші особи». «Єдине, чого бажає Католицька Церква і чого я шукаю в якості її глави – це єднання з Православною Церквою», – Папа Франциск. «Нехай часом тривалий повільно, нехай часом він стикається з проблемами, процес відновлення єдності між нашими святими Церквами є незворотнім», – патріарх Варфоломій.

А тепер звернемося до інтерв'ю українського екс-екзарха архієпископа Константинопольського патріархату Даниїла (Зелінського) агентству ВВС News Україна. Він повністю підтверджує, що в Україні обкатується схема унії: «Тому створення ПЦУ є певною передумовою для діалогу Православної Церкви з греко-католицькою та пошуку шляхів для їх розуміння». Після такої дипломатично завуальованої відповіді кореспондент ВВС запитує, що називається, в лоб: «Коли через 10 чи 20 років ПЦУ стане Патріархатом, можливо, що УГКЦ приєднається до цієї Церкви?» і отримує таку ж пряму відповідь: «Я впевнений, що це цілком можливо». Константинопольський ієрарх не просто допускає, він упевнений в тому, що таке об'єднання відбудеться.

І ще одна промовиста деталь: інтерв'ю архієпископа Даниїла проілюстровано ось цією фотографією, зробленою в покоях патріарха Варфоломія на Фанарі.
 

Тут Його Всесвятість позує фотографу в компанії з екс-екзархами Даниїлом (Зелінським) і Іларіоном (Рудиком). Але що ми бачимо в лівому нижньому кутку фотографії? Що патріарх Варфоломій тримає завжди перед своїми очима? Що йому так дорого, що він не бажає з цим ні на хвилину розлучатися? Це не хрест, не ікона, не ковчежець із мощами. Це його фотографія з Римським Папою Франциском.

І ще кілька слів з приводу ситуації в Україні. Мабуть, нас чекає той же опір спробам знищити Православ'я на нашій землі, що і нашим предкам 400 років тому. Мабуть, ми повинні будемо протистояти бажанню нав'язати нам католицтво в обгортці православних обрядів, як і після укладення Брестської унії в 1596 р.

І в зв'язку з цим хотілося б звернути увагу на відмінність ситуації тоді і зараз. Тоді головними зрадниками Православ'я були архієреї, які намагалися силою змусити духовенство і народ піти за ними. Тоді основною опорою Православ'я стали православні братства, які займалися в основному просвітницькою діяльністю і підтримкою православних парафій і монастирів. Саме навколо братств згуртувалися православні люди, які змогли відстояти своє Православ'я.

Зараз весь єпископат УПЦ показав себе вірним своїй Церкві і своєму Предстоятелю, Блаженнішому Онуфрію. І тому нині необхідно об'єднатися саме навколо єпископату, який у свою чергу повинен подати всім вірянам приклад стійкості у вірі і вказати ті форми опору нинішнім спробам знищити Церкву, які дозволять нам вистояти і не піддатися ні на загрози, ні на красиві єзуїтські обіцянки.

Читайте також