«Скасуйте грім!» або 40 днів на реставрацію

Добре пам'ятаю ту думку, яка так ясно прозвучала в моїй голові, що я якось одразу і рішуче пішла по знайомих питати, що треба робити, щоб хреститися. Пам'ятаю, як познайомилася зі своєю хресною біля тоді ще «нашого» Володимирського собору перед самим хрещенням. І священика дуже смішно-рудого. І ми стояли з хрещеною і священиком в хрестильній кімнаті, праворуч від центрального входу в собор, втрьох, і відбувалося ЦЕ. А потім я забула священика, собор став «не наш», з'явилися різні сімейні і життєві обставини, і крім хреста на шиї, хресної та подарованої нею іконки, нічого не нагадувало мені про моє християнство.

Допоки не грянув грім. А грім завжди з неба, з хмарами, що віщують про нього, або без. І я побігла до храму, просити скасувати грім. Був лютий, і майже відразу настав Великий піст.

На відеокасетах з'явилися бесіди митрополита Антонія Сурозького. «Кожна людина – це ікона, яку потрібно відреставрувати, щоб побачити Лик Божий».

А який з мене був Лик? Фотокартка на паспорт в кращому випадку, і то в негативі. Мені дуже-дуже пощастило з хресною. Я тоді не знала, що дорослій людині, здатній сама за себе «відректися», «поєднатися» та прочитати Символ віри, хрещений (восприємник) не потрібен. Моя хресна, тоді ще з невеликим християнським стажем, теж цього не знала. І підійшла до своєї місії дуже відповідально. Провела зі мною огласительну бесіду, щоправда, після хрещення. Ми вийшли з собору і йшли по бульвару між тополь, спускаючись на площу Перемоги, і хресна розповідала мені, як передається через рукоположення благословення Господнє священику. А я уявляла собі цей довгий, довжиною майже в 2000 років, ланцюжок, який сьогодні торкнувся і мене.

Це був день мого ангела і моєї хресної. Дуже золота осінь.

Хрещена ніколи не намагалася просвітити мене без мого запиту. Натомість, коли я запитувала, вона знаходила найпростішу і щиру відповідь, і час, і допомогу, і молитву, як я тепер розумію. «Як поговорити з Богом?» – «Візьми молитвослов і читай». «Я нічого не розумію» – «Потерпи і почитай. Просто дивись на букви і вимовляй їх. Це поки іноземна мова, не відразу ж розумієш».

Я терпіла і читала. Понад силу. Бо дивитися на незрозумілі букви було легше, ніж на своє розламане життя. Якимось дивним чином ці букви потихеньку стирали біль.

І от одного разу, прийшовши до храму, я раптом стала впізнавати слова та цілі шматки тексту, які з незрозумілих букв стали такими рідними, як старі знайомі, яких побачила раптом через багато років, і хотілося крикнути: «Це ви, я вас знаю! І вас! І тебе!» Хрещена сказала правду.

А далі була сповідь. І «дурні» питання священику. І «слізки» під іконою Серафима. І «неядіння». Це якраз було найпростіше. Враз залишившись без робіт, зарплат і допомоги, постити в їжі було природно, тому що нічого іншого не залишалося.

Цей піст за моє маленьке терпіння подарував мені вечірню, Літургію, Канон, Маріїно стояння, молитву, тишу в душі, прощення в серці і Пасху.

Не знаю, наскільки з-під моєї негативної фотокартки на паспорт став проглядати лик, але мої «реставратори» дуже старалися – хресна, і ангел-хранитель, і священик, і Сам «громовержець».

Відтоді у нас так і йде. Де закопчуся, де засалюся, де брудну пляму посаджу, а де й тріщину дам. А потім приходить Великий піст – і починається «реставрація».

Читайте також