Український Томос – капкан для світового Православ'я
У фізиці є поняття «точка біфуркації», яке позначає критичний стан системи, коли вона стає нестійкою і внаслідок впливу зовнішніх, навіть незначних, подій може перейти на більш низький або, навпаки, на більш високий рівень самоорганізації.
Події в Україні у певному сенсі є такий «точкою біфуркації» для всього світового Православ'я. Прийняті нині рішення і вчинені дії багато в чому визначать майбутнє життя Православної Церкви, можливо – на багато століть. У ситуації, що склалася неправильно було б відійти в сторону, посилаючись на те, що главою Церкви є Христос і нехай він Сам все управить. Безсумнівно, Він і тільки Він очолює Православну Церкву, але Церква – це боголюдський організм, і Спаситель управляє нею у співпраці з людьми, з урахуванням наших правильних і неправильних бажань і дій. Тому "лжесмиренне" самоусунення від виниклих церковних проблем може призвести до гіршого результату з усіх можливих.
Томос містить у собі твердження, що ставлять все світове Православ'я в нове, досі небувала положення.
Всі Помісні Церкви православного світу увійшли в складний період прийняття рішень щодо створеної Константинопольським Патріархатом (далі – КП) української релігійної організації під назвою «Cвятіша Церква України» (далі – СЦУ). Для прийняття відповідального рішення необхідно не тільки знати реальну ситуацію в Україні, де безумовна більшість православних людей проти нав'язуваної Константинополем автокефалії (2/3 проти 1/3), але і уважно дослідити документ – Томос про дарування автокефалії СЦУ, який адресований аж ніяк не тільки українським розкольникам і самосвятам[1]. Він містить в собі твердження, що ставлять все світове Православ'я в нове, досі небувале становище.
У повній мірі усвідомлюється представниками Помісних Церков той факт, що, визнаючи СЦУ на підставі даного Томосу, вони приймають і його зміст? Переступивши межу «визнання», Помісні Церкви потраплять в капкан, вибратися з якого вже не вдасться. У чому ж криється небезпека? З чим імпліцитно погоджуються всі, хто визнає цей Томос[2]?
У Томосі Христос жодного разу не названий Главою Церкви, але іменується тільки її засновником
1. Визнання Константинопольського патріарха главою всієї Православної Церкви і всіх Помісних Церков, зокрема
УТомосі Господь наш Іісус Христос жодного разу не названий Главою Церкви, але іменується тільки її засновником: «під покровом засновника Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Іісуса Христа».
Не названий главою СЦУ і «блаженніший Київський митрополит» – він іменується лише «першим» і «предстоятелем».
Поняття глави Церкви у вселенському масштабі в тексті Томосу чітко закріплено лише за Константинопольським патріархом, а представники новоствореної української структури повинні ясно усвідомлювати, що у них немає свого самостійного голови: «Автокефальна Церква України визнає главою (κεφαλὴν) Святійший Апостольський і Вселенський Патріарший Престол, як і інші патріархи і предстоятелі». В одній цій фразі повністю перекреслюється автокефалія СЦУ, бо автокефалія – це самостійне, незалежне очолення Помісної Церкви предстоятелем, обраним і затвердженим на власному церковному Соборі, що й відбито в терміні «автокефалія» (від грец. αὐτός «сам» + κεφαλή «голова»). У Православній Церкві немислимо, щоб главою автокефальної Церкви був представник іншої Помісної Церкви.
Стверджується, що «та інші патріархи і предстоятелі» вважають своїм головою Константинопольського патріарха!
Проте у цій фразі знищується автокефалія і всіх інших Помісних Церков, бо стверджується, що «та інші патріархи і предстоятелі» визнають своїм головою Константинопольського патріарха. Тобто дія цього принципу, згідно з Томосом, поширюється на всі Помісні Церкви і на всіх предстоятелів, і – що найважливіше – вони нібито це визнають. Коли і де КП отримав від Помісних Церков згоду вважати своїм головою Константинопольського патріарха?
Важко позбутися тривожного відчуття, що в текст цього Томосу ще не вчитувалися належним чином представники інших Церков, тому що якщо б вони усвідомили його зміст, то реакція була б однозначно негативною. Бо даною фразою не тільки знецінюється «автокефалія» СЦУ, але, по суті, відкидається повноцінна автокефалія всіх Помісних Церков і декларується єресь константинопольського папізму, з якою нібито всі згодні.
2. Визнання за Константинопольським патріархом права вищого безапеляційного суду над всіма кліриками всіх Помісних Церков
Про це в Томосі сказано прямо: «Зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляційні судові рішення для єпископів та іншого духовенства Помісних Церков». Тут важливо зауважити, що вища судова влада КП заявляється не тільки щодо кліриків СЦУ, але поширюється на всіх священнослужителів світового Православ'я. Тепер, відповідно до норм Томосу, вони можуть судитися в Стамбулі, і дані рішення повинні прийматися «безапеляційно» будь-якою Помісною Церквою.
У Томосі робляться посилання до 9-го та 17-го правил IV Вселенського Собору, в яких про право Константинопольського патріарха судити представників інших Помісних Церков немає ні слова.
Авторитетний візантійський правник Зонара, тлумачачи 17-те правило, однозначно заперечує таке право за Константинополем: «Не над усіма без винятку митрополитами Константинопольський патріарх поставляється суддею, а тільки над підлеглими йому. Бо він не може притягти до свого суду митрополитів Сирії або Палестини, і Фінікії або Єгипту проти їх волі; але митрополити Сирії підлягають суду Антіохійського патріарха, а палестинські – суду патріарха Єрусалимського, а єгипетські повинні судитися у патріарха Олександрійського, від яких вони беруть і рукоположення і яким саме і підпорядковані».
А преподобний Никодим Святогорець у відомому «Підаліоні», коментуючи ці правила, категорично наполягає на тому, що: «Константинопольський патріарх не має права діяти в діоцезах і областях інших патріархів, і це правило не дає йому права приймати апеляції з будь-якої справи у Вселенській Церкві». Привівши безліч аргументів, преподобний Никодим робить висновок: «У даний час… Константинопольський предстоятель є перший, єдиний і останній суддя над підлеглими йому митрополитами – але не над тими, які підкоряються іншим патріархам. Бо, як ми сказали, останній і загальний суддя всіх патріархів – це Вселенський Собор і ніхто інший». З вищесказаного однозначно випливає, що КП не має канонічних прав для скасування судових рішень, винесених іншими Помісними Церквами.
При цьому сам Константинопольський патріарх став непідсудний нікому. Теоретично міг би судити Вселенський Собор, але право його скликання він узурпував і тим самим зробив себе неосудним вирішувачем доль Церкви. В Статутах усіх Помісних Церков чітко прописано, що предстоятелі підлягають суду своєї Церкви[3], і ніде немає положення про судові звернення до КП як до кінцевої інстанції церковних суперечок.
При цьому дивно точні домагання КП на вищу судову владу співзвучні папістській доктрині католиків: «Петро і його спадкоємці мають право вільно вимовляти суд про будь-яку Церкву, і ніхто аж ніяк не має обурювати або похитнути їхній стан; бо вища кафедра ні від кого не судиться (summa sedes а nemine judicatur)»[4]. Згодні на подібні нововведення ті, хто визнають автокефалію СЦУ на підставі цього Томосу? Це запитання треба обов'язково поставити всім Помісним Церквам напередодні винесення остаточних рішень.
3. Підпорядкування Константинопольському патріарху всієї православної діаспори[5]у всьому світі і обмеження діяльності Помісних Церков рамками кордонів вихідних національних держав
У тексті Томосу ця ідея прописується спочатку для СЦУ, церковне життя якої повинно проходити строго «в географічних кордонах України». Вона «не може ставити єпископів або засновувати парафії за межами держави; вже чинні відтепер підпорядковуються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в діаспорі, тому що юрисдикція цієї Церкви обмежується територією української держави». Тут, як і в попередніх прикладах, норма, прописана спочатку для СЦУ, підноситься як універсальна і загальноприйнята для всіх Помісних Церков («підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в діаспорі»).
Помісні Церкви, визнавши СЦУ, повинні будуть відмовитися від своїх духовних чад за кордоном на користь Константинопольського патріархату
Без узгодження з іншими Церквами затверджуються права КП на володіння всесвітньою діаспорою. Ті Помісні Церкви, які визнають СЦУ, повинні бути готові відмовитися від своїх духовних чад, парафій та монастирів за кордоном на користь КП. Чи усвідомлюють вони цей факт?
4. Визнання за КП вищого авторитету у вирішенні догматичних, канонічних та інших церковних питань
Незважаючи на відсутність переконливого обґрунтування своїх виключних прав, у Томосі міститься вимога до СЦУ підкорятися КП у вирішенні догматичних та канонічних питань: «Для вирішення великих питань церковного, догматичного і канонічного характеру слід блаженнішому митрополиту Київському і всієї України від імені священного синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського Престолу, намагаючись зрозуміти, яка його авторитетна думка і позиція (з даного питання)». Тут немає прямого твердження, що так чинять і інші Помісні Церкви, тому що це було б вже кричущою брехнею, але можна не сумніватися, що український прецедент буде використаний проти інших Помісних Церков, особливо тих, які визнають цей Томос і новостворену СЦУ.
Історія переповнена фактами віронавчальної, канонічної і моральної зради Православ'я Константинопольськими патріархами
Оскільки КП узурпував право на кінцеві церковні рішення, то виникає запитання: де гарантія істинності і безпомилковості цих рішень? Якщо цієї гарантії немає, то не може бути і права на подібні безапеляційні рішення. А якщо така гарантія є, то хотілося б з нею ознайомитися. Досі вона не була пред'явлена церковній повноті.
Більш того, церковна історія переповнена фактами віронавчальної, канонічної і моральної зради Православ'я Константинопольськими патріархами. Досить згадати, що на Константинопольському престолі за час його існування перебувало офіційно засуджених єретиків значно більше, ніж на всіх інших православних престолах разом узятих. Як після цього можна надавати КП такі права?
Перед нами пряме свідчення узурпації церковної влади, яка належить виключно церковним Соборам. Чи готові представники інших Помісних Церков відмовитися від принципу соборності на користь константинопольської безпомилковості в догматичних і канонічних питаннях? Без вирішення цих питань погодитися з даним Томосом – це, по суті, підписати смертний вирок і своїй автокефалії, і світовому Православ'ю[6].
5. Визнання права Константинопольського патріарха на втручання у внутрішні справи всіх Помісних Церков
У Томосі безпідставно стверджується, що КП «згідно з канонічним багатовіковим переданням зобов'язаний (ὑποχρεωμένον) турбуватися про Святі Православні Церкви, які мають в цьому потребу». Хто його до цього зобов'язував? На підставі яких соборних постанов? Коли Помісні Церкви висловлювали згоду на таке обов'язкове втручання?
Один із приводів для вторгнення КП у внутрішні справи автокефальних Церков вказаний у Томосі – це нібито подолання розколів: «По обов'язку турботи Великої Христової Церкви про православний світ, для зцілення постійно загрожуючих розколів і розділів в Помісних Церквах». Коли виник цей обов'язок у КП займатися розколами в інших Помісних Церквах? Чи погоджувалися з подібними домаганнями інші Помісні Церкви? На ці питання стамбульські ієрархи відповіді не дають і дати не можуть, оскільки ніякої переконливої аргументації для подібних домагань немає.
Однак не варто сумніватися, що всі автокефальні Церкви, які визнали СЦУ, тим самим виявляться беззахисними перед стурбованими стамбульськими опікунами. Вміння розширено тлумачити свої власні твердження стамбульські ієрархи демонстрували багаторазово, і цей прецедент підпорядкування деяких Помісних Церков вони однозначно поширять на всіх і назавжди.
Умови, які виставлені в українському Томосі, будуть пред'явлені іншим Помісним Церквам не відразу, а як тільки в їхньому житті виникнуть нестабільність і відповідні можливості для вторгнення
Наприклад, у Томосі, виданому КП для Польської Православної Церкви в 1924 році, була зроблена обмовка, що нібито перехід «митрополії Києва й залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з самого початку були здійснені зовсім не в згоді з законними канонічними приписами». Минув час, і стамбульські ієрархи, скориставшись політичною нестабільністю в Україні, стали пред'являти свої права на Київську митрополію, посилаючись в тому числі і на цю обмовку в польському Томосі[7]. Так що і ті умови, які виставлені в українському Томосі, будуть пред'явлені іншим Помісним Церквам не відразу, а як тільки в їхньому житті виникнуть нестабільність і відповідні можливості для вторгнення.
6. Помилкова аргументація
У Томосі стверджується, що в Україні «державні і церковні керівники… вже майже тридцять років гаряче просять її церковного самоврядування». Щодо «церковних керівників» – це відверта брехня, тому що вони протягом згаданих тридцяти років ніколи не зверталися до КП з проханням про «церковне самоврядування», бо давно вже мають повну церковну самостійність (з 1990 р.).
Більш того, КП проігнорував понад 400 тисяч підписів[8] вірних канонічної Української Православної Церкви проти нав'язуваної їм автокефалії. У Томосі повністю проігноровані канонічні «церковні керівники», за якими йде переважна більшість православної пастви в Україні, але такими названі анафематствувані і відлучені від Церкви самосвяти і розкольники, в першу чергу М. Денисенко, яких КП вважав відпалими від Церкви аж до недавнього часу. З протилежного боку в Стамбул привезли постанови кількох політиків України, які мають неймовірно низький рейтинг довіри у свого народу. Тому і подальші слова в Томосі: «…і пліч-о-пліч з народом і співзвучно з його давніми проханнями, в свій час зверненими до святійшого Апостольського Константинопольського Престолу» – це продовження безсовісної брехні.
7. Захмарне самовозвеличення КП
Текст Томоса переповнений самопіднесенням КП над усіма автокефальними Церквами і засвоєнням собі абсолютних іменувань. Наприклад, «Великої Христової Церкви» – це назва доречна для всієї Православної Церкви, але не для якогось Патріархату, однак КП «смиренно» привласнив собі цю назву і чекає відповідного ставлення. СЦУ для КП – це «дочка», яку всі інші Помісні Церкви повинні прийняти, як «сестру».
Томосом вибудовується субординатизм автокефалій: на вершині Константинополь – вселенська «мама», а внизу – «дочки»
Звідси випливає, що КП мислить себе «матір'ю» для всіх Помісних Церков. Іншими словами, вибудовується субординатизм автокефалій, де на вершині перебуває КП – вселенська «мама», а внизу – «дочки». Цікаво відзначити, що в Томосі Польської Церкви (1924 р.) КП сповідує її «духовною сестрою». Як бачимо, за минулі роки статусна самооцінка КП істотно підвищилася.
КП «скромно» називає себе «Центром Православ'я», хоча це поняття докладати до престолу, який впадав в єресі частіше, ніж всі інші предстоятелі Церков разом узяті, дуже дивно.
***
Підбиваючи підсумок короткого аналізу тексту українського Томосу, можна сказати, що ієрархи Помісних Церков, які збираються визнати квазі-автокефалію СЦУ на підставі цього Томосу, тим самим визнають:
- Константинопольського патріарха главою своєї Помісної Церкви;
- право Константинопольського патріарха проводити безапеляційний суд над всіма кліриками своєї Помісної Церкви;
- готовність перепідпорядкувати Константинопольському патріарху свою православну діаспору і обмежити діяльність своєї Помісної Церкви рамками своєї національної держави;
- необхідність узгодження важливих церковних питань з КП як з вищим авторитетом в області догматичних і канонічних істин;
- право на втручання Константинопольського патріарха у внутрішні справи своєї Помісної Церкви під виглядом подолання розколів та з інших підстав;
- КП «Центром Православ'я» і «Великою Христовою Церквою», незважаючи на всі її беззаконні діяння і брехливі твердження, що містяться в українському Томосі.
Крім того, вступивши в літургічне спілкування з розкольниками і самосвятами з СЦУ, клірики Помісних Церков грубо порушили 10-те правило святих апостолів: «Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б то було в домі: такий нехай буде відлучений» – і 33-тє правило Лаодикійського Собору: «Не личить молитися з єретиком або відщепенцем (розкольником)».
Положення Томосу спрямовані до однієї мети – насадити єресь папізму в Православ'ї
Якщо стисло висловити суть вищесказаного, то всі зазначені в Томосі домагання КП спрямовані до однієї мети – насадити єресь папізму в Православ'ї, згідно з якою головою Вселенської Церкви потрібно визнавати вже не Христа, а Константинопольського патріарха і підкорятися його волі завжди і у всьому. Таким чином, Томос СЦУ – це не тільки догода інтересам українських політиків, легалізація розкольників і самосвятів, але – що набагато важливіше – це декларація єресі константинопольського папізму, закріплена підписами патріарха Варфоломія і всіх вищих ієрархів КП. Помісні Церкви, які визнали Томос, не тільки продемонструють свою готовність підкоритися новому папі, але і візьмуть на себе відповідальність за утвердження і поширення єресі константинопольського папізму в Православ'ї. Переконаний, що якщо ця думка буде в належній мірі усвідомлена вищим керівництвом Помісних Церков, то бажання відкинути українську церковну авантюру, організовану КП, буде загальним і рятівним не тільки для світового Православ'я, але і для константинопольських ієрархів, які, мабуть, вже вирішили, що «виноградник Божий» став їхньою власністю (див.: Мф. 21: 33-41).
Протоієрей Вадим Леонов
кандидат богослов'я,
доцент Стрітенської духовної семінарії
[1] Самосвяти – відпалі від Церкви священики та диякони, які для продовження існування своєї організації здійснюють блюзнірство – «висвячують» собі єпископів рукопокладанням священиків на обраного кандидата. У XX столітті так була створена «Українська автокефальна православна церква» (УАПЦ), де всупереч всім канонам (Ап. пр. 1; Антіох. Соб. пр. 19; 1 Всел. Соб. пр. 6 та ін.) відлучений від Церкви протоієрей Василь Липківський був «висвячений» забороненими в служінні пресвітерами і мирянами з покладанням на Липківського мощей (руки) священномученика Макарія, митрополита Київського. Цей блюзнірський акт був повторений при наступній «хіротонії» во «єпископа» також відлученого протоієрея Нестора Шараєвського. Таким чином організувалася «ієрархія» УАПЦ, «кліриків» якої стали називати самосвятами. У 1995 році КП прийняв у свою юрисдикцію самосвятів УАПЦ в Північній Америці. Представником «ієрархії» самосвятів є нинішній глава УАПЦ в Україні «митрополит» Макарій Малетич – священик під забороною, тим не менш визнаний КП в сущому сані, як і всі інші самосвяти України.
[2] Для аналізу Томосу використовувався текст, розміщений на офіційному сайті КП https://www.patriarchate.org.
[3] Див., наприклад, у Статуті Руської Православної Церкви: http://www.patriarchia.ru/db/text/133121.html.
[4] Epistolae et decreta pontificia, XXXII // PL. 143, 765.
[5] Православна діаспора – православні віряни різних народів і Помісних Церков, які постійно проживають і здійснюють повноцінне церковне життя в країнах, де велика частина населення неправославна. До таких регіонів належать країни Північної і Південної Америки, Азії, Австралії, Західної Європи і т. д.
[6] Домагання на кінцеве право у вирішенні загальноцерковних та канонічних питань звучать у промовах патріарха Варфоломія постійно. Наприклад, на Синаксисі у вересні 2018 року він сказав: «Вселенський Патріархат несе відповідальність за вирішення питань у церковному і канонічному порядку, оскільки він єдиний має канонічний привілей виконувати цей високий обов'язок». – https://www.uocofusa.org/news_180901_1.html.
[7] https://cerkvarium.org/ru/novosti/pomestnye-tserkvi/arkhiepiskop-telmisskij-iov-gecha-avtokefaliya-eto-sredstvo-obespechit-edinstvo-i-tserkvi-vnutri-gosudarstva-i-mezhdu-pomestnymi-tserkvami.html.
[8] http://news.church.ua/2018/06/27/shhe-ponad-300-tisyach-pidpisiv-peredali-na-fanar-pravoslavni-ukrajinci/#more-213814.
Читайте також
Дональд Трамп і Камала Харріс: принципові відмінності для християнина
Президентом США обраний Трамп. Його перемога тотальна та беззаперечна. Він і Харріс представляють не просто різні політичні сили, а різні парадигми. У чому вони полягають?
«Свинопас» і «Ферзь»: кого ПЦУ ставить за приклад?
Два роки тому Епіфаній навів приклад «єпископа» УПЦ КП, який повернувся до ПЦУ у сані «архімандрита». Тепер цей «архімандрит» потрапив у скандал. Що це означає?
Без Помпео: Початок кінця міжнародної підтримки проєкту ПЦУ?
Колишнього глави Держдепу США Майкла Помпео не буде в адміністрації нового президента США Дональда Трампа. Що це означає для ПЦу?
Рейдерський майстер-клас від ПЦУ в Черкасах: Як чуже стає «своїм»
Представник ПЦУ Іоанн Яременко записав відео з кабінету митрополита Феодосія Черкаського, в якому показав, як користується його особистими речами. Що це означає?
Автономія УПЦ та усунення Донецького митрополита
24 жовтня 2024 року Синод Руської Православної Церкви ухвалив рішення звільнити митрополита Іларіона з кафедри Донецької єпархії та відправити його на спокій. Що означає це рішення для УПЦ?
Які таємниці про СПЖ вивідала СБУ через свого агента?
Днями співробітники СПЖ Андрій Овчаренко, Валерій Ступницький та Володимир Бобечко, а також священник Сергій Чертилін отримали звинувачувальні акти у справі про держзраду.