Великий канон Андрія Критського. День перший: пекло починається в душі

«Грішного помилуй, Спасителю, воздвигни мій розум до звернення, прийми мене в каятті, умилосердись до волання мого: "я згрішив перед Тобою, спаси; беззаконня зробив, помилуй мене!"»

В православній аскетиці прийнято розглядати три градації ієрархії любові. Щодо Бога першої і, можна сказати, найбільш недосконалої, є любов рабська. Така любов будується на страху покарання або страху невідомості. Як правило, багато хто з нас починають свій шлях сходження до Творця саме з таких передумов. Добре, якщо вийде злякатися ще до того, як до тебе завітає гостя з косою, але багато людей живуть так, ніби з нею можна домовитися.

Однак не будемо себе зваблювати, навіть якщо ми одного разу злякалися і тепер щонеділі відстоюємо літургію в храмі, це ще не означає, що у нас в руках поліс, який гарантує виплату страховки після смерті.

На голому страху побудувати щось слушне не вийде. Після адаптації від переляку має початися якісне зростання в Бозі, а чим довше ми перебуваємо в Церкві, тим складніше щоразу докладати нових зусиль по боротьбі зі своїми духовними хворобами. У підсумку виходить, що час в геометричній прогресії починає працювати проти нас.

Проста логіка говорить нам про те, що може трапитися і так, що навіть через десятки років перебування в Церкві ми опинимося далі від Бога, ніж у перші дні незграбного відстоювання літургії.

Дні, місяці і роки тікають, а духовне життя все більше і більше буксує, ми звикаємо до храму, до святині, до ритму церковного уставу і у підсумку виходить, що наші зусилля йдуть до нуля. Храм, молитва, таїнства стають чимось абсолютно буденним і займають місце на поличці нашого серця поруч із побутовими, професійними або сімейними обов'язками. Часто, не встигнувши навіть належним чином розгорітися, ми починаємо гаснути і втрачати навіть той страх, який допоміг нам зробити свій перший крок на зустріч до Христа.

Проста логіка говорить нам про те, що може трапитися і так, що навіть через десятки років перебування в Церкві ми опинимося далі від Бога, ніж у перші дні незграбного відстоювання літургії, коли нічого не зрозуміло, коли душно і ниють ноги, але вирослі за спиною крила не дозволяють просто розвернутися і піти. Але не все ще втрачено…

Всемогутній Бог все ще сидить на черговій поличці мого серця і терпляче чекає, коли ж взаємна любов моєї душі зверне свій погляд на Того, Хто розіп'явся заради мене. Інертність і байдужість тут має бути жахливішою за ненависть і гнів.

Поки ми ще повзаємо по землі, поки ноги, руки, а головне розум і серце здатні хоч до якогось руху, існує шанс на виправлення. Добре, що у нас є св. Андрій Критський зі своїм покаянним каноном, самий початок якого дозволяє нам знову злякатися.

«З чого почну оплакувати злощасного мого життя діяння? – вигукує святий, – який покладу початок, Христе, нинішній пісні плачевній?» І мені повинно стати страшно, стільки років у храмі, ось настав черговий Великий піст, а з чого починати своє покаяння, я навіть і не знаю. Хоча б від цього потрібно плакати.

Всемогутній Бог все ще сидить на звичайній поличці мого серця і терпляче чекає, коли ж взаємна любов моєї душі зверне свій погляд на Того, Хто розіп'явся заради мене. Інертність і байдужість тут має бути жахливішою за ненависть і гнів. Страшніше за холодного атеїста, мабуть, теплопрохолодний християнин: «Згрішив я більше за всіх людей, – пише святитель, – Буря зла мене охоплює… Осквернив я плоті моєї одяг… Затьмарив я душі красу… Розірвав я нині вбрання моє перше… Одягнувся я в дрантя – глянув я на красу древа в саду і спокусився розумом, і тепер лежу нагим і соромлюся».

Ось і виходить, що найбільше зусиль я додаю не до поліпшення, а до погіршення свого і так нездорового стану: «Згрішив я, вчинив беззаконня, і відкинув заповідь Твою, бо і був народжений вже в гріхах, і ще приклав до своїх виразок рани», – читаємо ми в каноні.

Кожен гріх, кожен вчинок, кожне накладення рани на рану відлучає мене від спасительної любові Христа. Ось тут-то і починається пекло. Пекло – це ж не камера тортур, це життя в умовах богозалишеності. Якщо мій погляд звернений тільки на себе, то Бог після смерті просто і далі залишає мене жити в такому стані, а всередині себе я тільки й можу знайти що пекло.

«Перебування в смертному гріху, перебування у поневоленні у пристрасті є умова вічної загибелі», – пише святитель Ігнатій (Брянчанінов). Багато хто з нас це розуміє, але дуже не багато роблять конкретні дії, щоб позбутися від цього згубного стану. Святитель Тихон Задонський пише, що «гріх осквернює людину і відлучає від Святого Бога, і тим умертвляє».

Алгоритм правильного духовного життя не складно зрозуміти, але важко втілити в реальність, і нехай тяжкий стан духовного життя кожного з нас дозволить нам знову злякатися, та так, щоб наступним кроком був не черговий відхід назад, а нехай невелике, але вдосконалення в любові Христовій.

Благо у нас є свт. Андрій Критський зі своїм каноном: «Грішного помилуй, Спасителю, воздвигни мій розум до звернення, прийми мене в каятті, умилосердись до волання мого: "я згрішив перед Тобою, спаси; беззаконня вчинив, помилуй мене!"»

Читайте також