О письме иерарха Элладской Церкви по украинскому вопросу
Митрополит Кифирский Серафим
Вроде бы владыка особенно ничего нового не сказал о возникшем расколе при участии патриаршего престола в Стамбуле и гонении Украинской Православной Церкви (митрополит прямо пишет, что гонение в 21 веке устроили украинские власти и Константинопольская Церковь), ссылается на уже озвученные не раз Правила Церкви и логику святых Отцов, а также рассуждает о невозможности признать Церковью то, что признал Варфоломей таковым.
Однако, митрополит Серафим пишет это в форме Пасхального Послания всем иерархам Вселенской Церкви Православной с новым предложением: провести (неспешно) соборы в каждой Церкви отдельно и известить Полноту Вселенской Церкви о своих решениях, основываясь на Учении Церкви.
Предложение это появилось в силу того, что святитель увидел нежелание Фанара поступать по выбитом им же от других Церквей, праву на созыв Собора.
Читайте також
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.
Коли святиню перетворили на попіл
Храм підірвали, щоб стерти сліди грабежу. Німці знали час підриву — і зняли все на плівку. Через десятиліття хроніка знову спливла — щоб сказати правду за тих, кого намагалися змусити мовчати.