«Сонячний» паламар у поліському храмі

Паламар Павло Оніщук. Фото: СПЖ

На околиці волинського містечка Камінь-Каширський, недалеко від українсько-білоруського кордону, в стінах старовинного храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці ще з XVIII століття збирається православна громада.

Сьогодні це цілком звичайний для поліського краю прихід: численні прихожани утримують свою церкву в ідеальному порядку, при храмі діють дві недільні школи – одна для дорослих, у другій Закон Божий вивчають діти. Настоятелю по черзі допомагають під час служби вісім паламарів.

Ось тільки в день Усікновіння глави пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна 11 вересня 2019 року, коли служба випала на робочий день, семеро з них – молоді хлопці – не змогли підійти на літургію у розпал навчального тижня.

Прислужувати священикові прийшов лише один, вільний від обов'язків учня 25-річний Павло Оніщук.

Павло – один з «дітей сонця», людей із синдромом Дауна.

Часто людям з його особливостями буває важко орієнтуватися в просторі, однак на кожну службу у храм, що став другим домом, прив'язаний до церковного життя хлопець приїздить сам  – на велосипеді. «Сонячний» паламар прекрасно знає і старанно виконує свої обов'язки, з радістю служачи громаді, – усяке дихання нехай хвалить Господа...

– Якось у храмі йшло вінчання, про яке Павло не знав. Він проїжджав повз храм, побачив, що відкрито і звершується обряд, розвернувся і бігом переодягатися, допомагати, – розповів настоятель храму Різдва Божої Матері протоієрей Юрій Михайлов.

«Сонячний» паламар – один з найбільш старанних, відмінно знає богослужіння, він із задоволенням підтримує порядок у храмі, відвідує заняття недільних шкіл – і дитячої, і дорослої.

– Як служиться, Павло?

– Добре!

Єпархіальні відділи Української Православної Церкви, які взаємодіють з громадськими організаціями різного профілю роботи, часто беруть під опіку сім'ї, у яких виховуються діти з різними складнощами розвитку. Зазвичай «дітей сонця» і «дітей дощу», хлопців з проблемами слуху чи зору, як і більшість дітей, на службу до храму водять батьки.

Павло прийшов у храм сам, без рідних, кілька років тому, вже дорослою людиною. Та й зараз, як кажуть у громаді, з його сім'ї, крім нього самого, до церкви ніхто не приходить – він сам вибрав свій шлях.

Читайте також