Преподобномучениця Єлисавета Федорівна: життя, увінчане ангельським співом

Фото: 24sibinfo.ru

Над невеликим російським містом Алапаєвськом сутеніло. День затихав, поступаючись місцем нічній тиші. Наставав час спокою. Але жителям околиць Алапаєвська у липні 1918-го року жилося дуже неспокійно. Встановлення диктатури пролетаріату здавалося їм бунтом людства проти Бога і батьківської віри. І під час такого загального сум'яття, вони несподівано для себе стали свідками незрозумілого людському розуму явища. Протягом трьох днів вони чули, як з покинутої шахти Нова Селімська долинали звуки молитовного співу.

Слова молитов, які доходили до слуху городян, були співзвучні переживанням, які панували в той час в душах селян. Вже близько року, як їхня Батьківщина палала у вогні революційної смути. Люди жили, не знаючи, що їм принесе прийдешній день. Вони до кінця не були впевнені, чи будуть вони живі або вже завтра постануть перед Судом Божим. Вони щодня підносили моління Христу і щиро вірили – православ'я виживе, незважаючи ні на що.

І тут раптом звідкись із-під землі почали вириватися звуки давно відомої кожному молитви: «Спаси, Господи, люди твоя ... і благослови достояніє Твоє...». Спів то посилювався, то затихав. Часом здавалося, що він вже припинився, але з настанням ночі він відновлювався знову. Так тривало три дні. Потім селяни почули наспів Херувимської пісні, що нагадує про подію Входу Господнього в Єрусалим на добровільні хресні страждання. «Іже херувими тайнообразуючі... і Животворящої Троїці трисвяту пісню припіваючи...», – лунав із глибини шахти спів чистого і умиротворено жіночого голосу.

Здавалося, саме тут і саме зараз відбувалося щось важливе. Здавалося, ніби в цей момент не одна людина, а весь народ країни, що гинула, повторював молитовне зітхання. «Всяке нині житейське... відкладемо піклування...», – прозвучало з надр землі навздогін вечірнім сутінкам і настала страшна тиша. Минула година, дві, три, доба – більше з рудника не прозвучало жодного звуку.

Місцеві жителі розуміли, що чують спів живих людей. Вони знали, що кілька днів тому на цьому місці сталася жорстока розправа над тими, хто залишився до кінця відданим своїй вірі й Батьківщині і був приречений на жорстоку кару. Але вони ніяк не могли повірити, що, переживши падіння у кам'яну прірву шахти, хтось із потерпілих зміг вижити.

Після тих трагічних подій минуло три місяці. Рудник розкопали і серед купи каміння знайшли тіла похованих заживо людей. Вони були понівечені до невпізнання. Але серед сонму мерців виділялася жінка, одягнена в чернечий одяг. На її грудях висіла ікона Спасителя. Її обличчя виражало ангельський спокій, а пальці правої руки були складені для здійснення хресного знамення. Так було обрітено тіло святої великої княгині Єлизавети Федорівни, яка покірно зійшла на особисту Голгофу і віддала свою безсмертну душу Богові.

*  *  *

Життя шанованої нині святої була насичено різними подіями. Пошук і набуття істинної віри, прийняття чернечого постригу, посвячення себе на всеціле служіння страждаючим людям, творення чернечої спільноти в серці Москви – ці сторінки життєпису княгині Єлизавети лише мале відображення величі її християнського подвигу. Навіть важко уявити, що вихована в аристократичній родині внучка англійської королеви, принцеса Гессен-Дармштадтська Елла стане засновницею руського монастиря і прийме мученицьку кончину від рук войовничих богоборців.

Шлях її християнського хрестоносіння почався з моменту відвідування княгинею Святої Землі. Побувавши в місці, де розгорталися події євангельської історії, вона твердо вирішила залишити лютеранську віру, перейшовши у православ'я. На той момент таке рішення розцінювалося як зречення від багатовікової сімейної традиції, але Єлизавета Федорівна залишилася непохитною.

З дитинства серце Елли було наповнено співчуваючою любов'ю до людей. Прийняття православ'я лише посилило бажання молодої княгині допомагати стражденним.

У листі до батька вона написала: «Я весь час думала і читала, і молилася Богу – вказати мені правильний шлях – і прийшла до висновку, що тільки в цій релігії я можу знайти справжню і сильну віру в Бога, яку людина повинна мати, щоб бути добрим християнином». Прийняти таке рішення дочки батькам, як переконаним протестантам, було непросто, але незабаром вони змирилися з ним.

З дитинства серце Елли було наповнено співчуваючою любов'ю до людей. Прийняття православ'я лише посилило бажання молодої княгині допомагати стражденним. Вона віддавала себе на служіння тим, хто відчував муку від різних хвороб, очоливши Московське управління Червоного Хреста.

Співпереживаючи трагедії простих людей, простягаючи руку допомоги нужденним за першим покликом, чи могла уявити Єлизавета Федорівна, який трагічний життєвий шлях належить їй пройти.

У 1905-му році від розриву бомби, кинутої терористом, гине її чоловік – князь Сергій Олександрович. Смерть чоловіка привела скорботну вдову до кардинальної зміни способу життя. Протопресвітер Михайло Польський так згадував про цей етап життя святої: «Пережитий жах залишив в її душі глибоку рану, яка зажила лише тоді, коли вона спрямувала свої очі на споглядання того, що не від світу цього».

Милосердя і простота святої Єлизавети не знали меж.

Наслідуючи заповіді Христа, вона розділила своє майно між найближчими родичами, частину повернула у скарбницю, а на більшу частину грошей, що залишилися придбала садибу в центрі Москви, де заснувала Марфо-Маріїнську обитель милосердя. Там же, у 1909-му році вона приймає чернечий постриг. У листах Єлизавета Федорівна розкриває душевні переживання, що спонукали її на зречення від світу. «Я прийняла це не як хрест, а як шлях, багатий світлом, який вказав мені Господь. Я обручаюся Христу і Його справі, я все, що можу, віддаю Йому і ближнім», – пише княгиня. У цих глибоких словах – ключ до розуміння повноти справжнього чернечого подвигу.

Монастирська діяльність княгині Єлизавети була багатогранною. Вона створила при обителі кращу в місті хірургічну лікарню і бібліотеку для просвіти бідних, відкрила школу для неблагополучних підлітків. Коли країна переживала Русько-японську війну, княгиня відкрила під Новоросійськом госпіталь для поранених солдат.

Милосердя і простота святої Єлизавети не знали меж. Збереглася згадка про те, як одного разу княгиня мала приїхати до притулку для маленьких дівчаток-сиріт. Всі готувалися гідно зустріти свою благодійницю. Дівчаткам сказали: «Увійде велика княгиня, ви всі хором:" Здрастуйте "– і цілуйте ручки». Коли Єлизавета Федорівна переступила поріг, вона почула хор дитячих голосів: «Здрастуйте і цілуйте ручки!» – і всі протягнули свої ручки княгині. Виховательки жахнулися: що ж буде! Але велика княгиня, просльозившись, підійшла до кожної з дівчаток і всім поцілувала їх маленькі дитячі ручки.

На третій день після Пасхи у монастир увірвалися озброєні люди, бажаючи заарештувати святу засновницю обителі.

Жовтневий переворот і революція 1917 року порушили розмірений ритм духовного і місіонерського життя Марфо-Маріїнської обителі. На зорі трагічної епохи велика княгиня Єлизавета, розмірковуючи над перспективою подальшого життя імперії, адресує листа Миколі II, в якому були такі слова: «Всіх нас ось-ось захлиснуть величезні хвилі. <...> Всі класи – від нижчих і до вищих, і навіть ті, хто зараз на фронті, – дійшли до межі!.. <...> Які ще трагедії можуть розігратися? Які ще страждання у нас попереду?»

Страждання, яких очікувала свята княгиня, почалися в квітні 1918-го року. На третій день після Пасхи в монастир увірвалися озброєні люди, бажаючи заарештуваати святу засновницю обителі. Разом з великою княгинею були арештовані дві сестри – Варвара і Катерина. Як і царствені страстотерпці, черниці були вивезені в Єкатеринбург, а потім направлені разом з іншими ув'язненими в Алапаївськ для винесення остаточного вироку.

«Господи, прости їм, не знають, що творять!»

18 липня 1918 року арештантів розбудили серед ночі, посадили на вози і відвезли в село Сінячиху, де розташовувалася покинута шахта. Почалася жорстока розправа. Б'ючи арештованих прикладами, з дикими криками кати почали скидати мучеників на дно глибокого рудника. Останніми словами святої, сказаними перед падінням у прірву, стала фраза Спасителя, вимовлена Ним при сходженні на Голгофу: «Господи, прости їм, не знають, що творять!». Вона продовжувала молитися за своїх вбивць, довіряючи себе в руки Божі.

Після зіткнення княгині в шахту, вона вижила, впавши на кам'яний виступ. Поруч з нею лежали ще кілька людей. І навіть тут, на порозі смерті, Єлизавета Федорівна не припиняла виконувати дану нею обітницю служіння людям. Знявши чернечий апостольник, вона розірвала його на смужки і перев'язала рану на голові у князя Іоанна Костянтиновича і продовжувала надавати посильну допомогу іншим, хто вижив.

Перелякані чекісти, закінчивши скидати в'язнів у яму, вирішили завершити криваву розправу, почавши кидати в шахту гранати. Після гучних вибухів, мучителі закидали яму хмизом і підпалили його. Але з палаючого полум'я раптом пролунали звуки молитовних співів. Вбивці вжахнулися, а деякі з них зовсім позбулися розуму, ставши свідками того, як Господь чудесним чином зберігав життя мучеників.

Три дні свята княгиня з іншими мучениками провела в шахті без їжі і світла, допомагаючи пораненим і перебуваючи в безперервній молитві. Знесилена, в покинутій шахті вона знайшла вічне упокоєння. Її безсмертна душа, вирвавшись з тіла і подолавши кам'яну перепону, здійнялася в Небесну Обитель.

Святу преподобномученицю Велику княгиню Єлизавету шанують не тільки в православній Церкві. У протестантській церкві її глибоко шанують як жінку, життя якої було повністю віддане місіонерському та соціальному служінню. Глава англікан, архієпископ Кентерберійський Джастін Уелбі в листі Святішому Патріарху Кирилу зазначив, що «свята Єлизавета стала прикладом християнського милосердя, служіння і стійкості». На західному фасаді Вестмінстерського абатства серед скульптур мучеників, які постраждали за віру у XX столітті, знаходиться і статуя святої великої княгині Єлизавети Федорівни.

До сьогоднішнього дня вона залишається для нас дороговказом, що веде християн до спасіння прикладом свого героїчного життя.

Читайте також