Андрей Шептицький: совість української нації чи кумир уніатів

Андрей Шептицький не був постійний у своїх політичних симпатіях. Фото: СПЖ

16 жовтня керівництво УГКЦ ухвалило рішення про заснування нової церковної нагороди – ордена на честь митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.

Святослав Шевчук у Декреті, присвяченому новому ордену так висловився про Шептицького: «Цей праведник був не тільки главою помісної Церкви, яку очолював і проводив у складні часи з невтомною відповідальністю, але й духовним лідером свого народу, голосом сумління для нього, носієм надзвичайних якостей і вчинків».

З інформації, розміщеної на сайті УГКЦ, ми можемо дізнатися, що ця нагорода присуджується «за видатні особисті заслуги в сферах подвижництва і церковно-державно-суспільних відносин, в яких втілюються цінності та ідеали, які сповідував праведний митрополит Андрей». Повідомляється, що підставами для нагородження повинна служити «активна громадська позиція в протистоянні злу…, громадянська мужність, самопожертва, подвиг (героїчний суспільно-значущий вчинок), подвижництво в галузі міжнаціонального примирення, міжрелігійного та екуменічного діалогу, церковно-державно-суспільних відносин… тривала і послідовна державна діяльність на християнських засадах».

І все би нічого, якби греко-католики заснували орден виключно для діячів своєї церковної структури і не намагалися зробити з особи Шептицького совість всієї української нації, якби не популяризували його по всій Україні в якості морального і духовного авторитету, практично еталон, на який повинні рівнятися не тільки греко-католики, але й усі українці. Шептицькому, за участю Президента, відкривають пам'ятники, його ім'ям називають вулиці в різних містах України, йому присвячують наукові конференції і телепередачі.

Але чи відповідає особистість Шептицького тому п'єдесталу, на який його зараз підносять?

Так, він зіграв значну роль у розвитку своєї Церкви, але історичні документи говорять про те, що ця людина навряд чи мала моральні і духовні якості, гідні того, щоб називати його прикладом і совістю для всієї української нації, не кажучи вже про православних християн. Щоб не бути голослівними, згадаймо деякі факти з його біографії.

Ідеали Шептицького в церковно-державно-суспільних відносинах: Росія й Австрія

Отже, які ж цінності й ідеали сповідував Андрей Шептицький у сфері церковно-державних відносин? Найрізніші, точніше – протилежні. Все залежало від зовнішньої обстановки. Іншими словами, якихось чітких моральних принципів і стандартів у Шептицького не було. Він із надзвичайною легкістю міг змінювати свої погляди, а його вміння пристосовуватися нічого, крім подиву не викликає.

На самому початку Першої світової війни Шептицький писав: «Як тільки переможна австрійська армія перетне кордон України, перед нами постане потрійне завдання: військової, соціальної та церковної організації країни. Вирішення цих завдань має… сприяти ймовірному повстанню на Україні, але також і тому, щоб відокремити ці області від Росії при зручному випадку якомога рішучіше, щоб надати їм близький народові характер незалежної від Росії і чужої царській державі національної території».

Як бачимо, «рішуче відділення від Росії» і «сторонність царської держави» в цьому тексті ставляться Шептицьким на перше місце після перемоги Австрії у війні. Однак, буквально через кілька місяців (у березні 1914 року) він направив на адресу імператора Миколи ІІ листа, в якому запевняв імператора у своїй вірності і називав його «об'єднувачем слов'янства»: «Православно-католицький митрополит Галицький і Львівський, який багато років бажає і готовий щоденно жертвувати своїм життям за благо і спасіння Святої Русі і Вашої Імператорської Величності, кидає до ніг Вашої Імператорської Величності сердечні побажання і радісний привіт з нагоди завершуваного об'єднання інших частин Руської Землі» (опубліковано в газеті "Новий час", Петроград, серпень 1917, цит. за Семен. В. Савчук і Юрій Мулик-Луцик Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді т. 2 С. 619).

З цього тексту стає очевидно, що погляди Шептицького змінилися, і «царській державі» він посилає «сердечні побажання». Можливо, уніатський митрополит покаявся? Зовсім ні. Вже в серпні 1914 року він звертається з пастирським посланням до вірян прикордонних сіл, в якому закликає воювати проти Росії, оскільки уніати «йдуть у бій за святу віру, Божою милістю пов'язані з австрійською державою і династією Габсбургів».

Але й ця позиція Шептицького зазнала змін, як тільки він зі Львова потрапив у Київ. У вересні 1914 року (через місяць після призову до своєї пастви про необхідність війни з «царизмом») він пише чергового листа російському імператорові з приводу «успіхів російської армії і возз'єднання Галичини з Росією, за що тримільйоне населення Галичини з радістю вітає російських солдатів, як своїх братів».

З наведених прикладів видно, що якою-небудь серйозною моральною позицією щодо відносин з владою митрополит Андрей Шептицький свою совість не обтяжував – при зміні політичної обстановки він з легкістю змінював свої погляди. Для нього той правий, хто сильніший. Мабуть, це і називається в уніатів «тривала і послідовна державна діяльність на християнських засадах». З однією поправкою – начала ці далеко не християнські.

«Активна громадська позиція у протистоянні злу» або Шептицький, Гітлер і Сталін

Таке ж положення речей ми можемо спостерігати й під час Другої світової війни.

Відомий факт – митрополит Андрей Шептицький вітав фашистсько-німецьких загарбників та гаряче бажав перемоги для Гітлера. Так 5 липня 1941 року (через п'ять днів після початку окупації Львова) Шептицький звертається до своєї пастви зі словами: «З волі Всемогучого і Всемилостивого Бога починається нова епоха в житті нашої батьківщини. Переможну німецьку армію, яка зайняла вже майже весь край, вітаємо з радістю і вдячністю за звільнення від ворога. У цей важливий історичний момент закликаю вас, отці і браття… відслужити найближчої неділі після отримання цього призову подячне богослужіння і після пісні «Тебе Бога хвалимо» проголосити многоліття німецькій армії та українському народу» (ЦДІА у Львові, ф. 358, оп. 1, д. 11, л.).

Більш того, в особистому листі до Адольфа Гітлера Шептицький пише:

«Ваша Екселенціє! Як глава Української греко-католицької церкви, я передаю Вашій Екселенції мої сердечні вітання з приводу оволодіння столицею України, златоглавим містом на Дніпрі – Києвом!.. Бачимо в Вас непереможного полководця незрівнянної і славної Німецької армії. Справа знищення і викорінення більшовизму, яке Ви, фюрер Великого Німецького Рейху, поставили собі за мету в цьому поході, забезпечує Вашій Екселенції подяку всього Християнського світу. Українська греко-католицька церква знає про істинне значення могутнього руху Німецького народу під Вашим керівництвом… Я буду молити Бога про благословення перемоги, яка стане гарантією тривалого миру для Вашої Екселенції, Німецької Армії й Німецького Народу. З особливою повагою, граф Андрей Шептицький, митрополит (Колишній ПА ІПП при ЦК Компартії України, ф. 57, оп. 4, д. 338, л. 131-132)

«Бачимо в Вас непереможного полководця незрівнянної і славної Німецької армії. Українська греко-католицька церква знає про істинне значення могутнього руху Німецького народу під Вашим керівництвом… Я буду молити Бога про благословення перемоги, яка стане гарантією тривалого миру для Вашої Екселенції, Німецької Армії й Німецького Народу» (лист Шептицького Гітлеру).

Але, як і у випадку з Австрією, погляди Шептицького різко змінилися, як тільки він зрозумів, що Німеччина війну програє. У 1944 році, на наступний день після того, як радянські війська взяли Львів, Шептицький відправляє Сталіну вітального листа, в якому називає Йосипа Віссаріоновича «Верховним вождем», «Правителем СРСР, головнокомандувачем і великим маршалом непереможної Червоної Армії», і далі пише: «Ці світлі події і терпимість, з якою Ви ставитеся до нашої Церкви, викликали і в нашій Церкві надію, що вона, як і весь народ, знайде в СРСР під Вашим проводом повну свободу праці і розвитку в благополуччя і щастя».

Крім того, в розмові з уповноваженим Ради у справах релігійних культів при РНК УСРР С. Даниленко-Каріним Шептицький розповів про своє ставлення до радянської влади: «Я щиро радий, що Радянська влада звільнила нас від цих німців, і про радість і про обов'язки, що випливають з неї, казав і кажу вірним і духовенству. Не далі, як сьогодні, у мене відбувся собор місцевого духовенства і деяких приїжджих. Такі собори у мене бувають щочетверга. Так от я повчав їх, як потрібно бути вдячним і покірним Радянській владі, посланої нам Богом, і духовенство з щирістю сприймало і сприймає мої повчання».

«Я щиро радий, що Радянська влада звільнила нас від цих німців, і про радість і про обов'язки, що випливають з неї, казав і кажу вірних і духовенства. Так от я повчав їх, як потрібно бути вдячним і покірним Радянській владі, посланої нам Богом, і духовенство з щирістю сприймало і сприймає мої повчання» (Андрей Шептицький).

Наведені вище цитати чітко свідчать, що митрополит Андрей Шептицький був звичайним пристосуванцем і намагався догодити тому, хто сильніший. Образ Шептицького, як людини з «активною громадською позицією в протистоянні злу» не витримує найменшої критики.

Здавалося б, час, у який жив Шептицький, найбільш сприятливий для того, щоб (як сказано в статуті ордену в честь Шептицького) здійснити «самопожертву, подвиг або геройський суспільно-значущий вчинок». Тут і Гітлер, і Сталін, і ГУЛАГ, і концентраційні табори, й газові камери, і масові вбивства – докоряй, словом пали серця людей! Але… замість докору Гітлеру і Сталіну Шептицький співає їм дифірамби, підносить їх заслуги до небес, і запобігливо лабузниться перед ними, розраховуючи отримати якісь дивіденди. Можливо, для греко-католиків це і є приклад, гідний наслідування. Тільки ось у православних дещо інші уявлення і про гідність, і про гідні приклади.

«Цінності та ідеали, які сповідував праведний митрополит Андрей», або Шептицький та націоналізм

Сучасні уніати дивляться на Андрея Шептицького не тільки як на «духовний авторитет», але і як на приклад справжнього пастиря і правдивого патріота України. Однак, зовсім іншу думку мали ті, хто жив із Шептицьким в один час. Наприклад, єпископ УГКЦ Григорій Хомишин, який був замучений радянською владою, а в 2001 році був зарахований папою Іоанном Павлом ІІ до лику блаженних. Хомишин вважав, що Шептицький своїм заграванням з націоналістами завдав великої шкоди українському народу, а його єдиною метою було «самозвищення». У своїй книзі «Два Царства» єпископ Станіславський писав: «Митрополит, який мав претензію бути батьком народу, не виконав цього. Він мовчки, пасивно, дивився крізь пальці на всі наші промахи, і навіть опосередковано допомагав їм. Внаслідок цього він дійсно виріс у великого патріота, але більше нам нашкодив, ніж відвертий ворог, тому що він дбав не про благо українського народу, а він дбав про свою велич».

Зокрема, це стосується позиції митрополита Андрея, яку він займав стосовно ОУН-УПА і різних терористичних угрупувань, які під виглядом національно-визвольної боротьби чинили вбивства та інші злочини. Той же Хомишин пише: «Замість здорової і розумної політики почався курс на терористичні акції нашої молоді… З нагоди смерті або страти якогось видатного терориста або провідника, відбувалися поминальні богослужіння у храмі святого Юра. Коли молодих хлопців Біласа і Данилишина повісили через вбивство Голувка (Тадеуш Голувко – видатний польський державний діяч – Ред.), то в хвилини виконання вироку в храмі святого Юра били в дзвони. Це при тому, що Білас і Данилишин були сліпою зброєю в руках ГПУ…».

Більш того, на думку Хомишина таку позицію Шептицького не можна виправдати, тому що він «був зобов'язаний усіма можливими способами, хоча б і без успіху, хоча б і постраждавши, протидіяти тій вбивчій націоналістичній гарячці, проти терористичних акцій українських бойових організацій, тим більше, що вони шкодили не тільки українському народові, але  Церкві, вірі та етиці…».

За словами Хомишина, замість того, щоб викривати терористів, Андрей Шептицький виправдовував їхню «жертовність», чим провокував на подальші терористичні дії: «Митрополит у своєму "Слові до української молоді" трактував терористичні справи української молоді обережно, "по-батьківськи", а в самому початку сказав, що в "жертві" терористів міститься риса "по суті християнська"». Але, впевнений Хомишин, така позиція митрополита не може бути виправдана «ні догматично, ні етично, тому що той, хто вбиває свого ближнього з національної ненависті або патріотичної, і до того ж, вбиває нишком, не може бути жертвою, і не має ніяких християнських рис, а є просто вбивцею… Те  "Слово" митрополита не могло змусити молодь замислитися. Навпаки, терористи пояснювали його в своєму дусі і ще більше були заохочені до своїх терористичних акцій…».

Також характерним прикладом ставлення Шептицького до націоналістичних ідеалів можна вважати освячення ним прапора підрозділу молодіжної організації «Пласт» під назвою «Лісові чорти». З нагоди цієї події Хомишин пише з подивом і глибоким болем: «Деяких кроків Вашої Екселенції і пояснити собі не можна. Наприклад, освячення в кафедральному храмі прапора українських пластунів під назвою «Лісові чорти»… Чи це не повинно стати болем кожного віруючого християнина, який бачить в цьому презирство до Христа… Що молодики-пластуни взяли собі таку назву, можна пояснити їхнім нерозумінням, (хоча в будь-якому випадку це свідчить про нестачу свідомості та християнської віри), але, що Ваша Екселенція не звернула на це увагу і не побажала не тільки змінити назву, але ще і допустили до освячення їхнього прапора – це біль для кожного віруючого християнина».

«Деяких кроків Вашої Экселенції і пояснити собі не можна. Наприклад, освячення в кафедральному храмі прапора українських пластунів під назвою «Лісові чорти»… Чи це не повинно стати болем кожного віруючого християнина, який бачить в цьому презирство до Христа» (Григорій Хомишин, книга «Два Царства»).

Якби проти Шептицького свідчив хтось із православних єпископів або священиків, то українські уніати могли б заперечити, що подібне свідоцтво – упереджене та необ'єктивне. Але, коли проти нього виступає людина, яку самі ж уніати вважають святим (на відміну, поки, від Шептицького), будь-які аргументи на користь необ'єктивності такого свідоцтва відпадають.

Особливо цікаво, що публікація книги Григорія Хомишина викликала в Україні скандал. Її укладачів та видавців – католицького єпископа Мар'яна Бучека, священика УГКЦ Ігоря Пелехатого, професора Володимира Осадчого назвали путінськими пропагандистами, а саму книгу – фальшивкою. Презентація книги «Два царства» у Львові в 2016 році була зірвана групою націоналістів, книгу керівництво УГКЦ вилучило з публічних бібліотек і заборонило до поширення в Україні. Ігоря Пелехатого звільнили з видавництва «Нова Зоря», яким він успішно керував багато років, і віддали під церковний суд. Він змушений був написати главі УГКЦ Шевчуку відкритий лист із проханням припинити репресії.

Незвичайне ставлення до книги, написаної канонізованим святим – чи не так? Чи не тому, що факти, викладені в ній, кидають неприємну тінь на загальновизнаного кумира, особу якого зараз так активно просувають?

Але ці факти нікуди не подіти: загравання з терористичними угрупованнями, виправдання вбивств, запобігливість перед політиками, освячення абсолютно неприйнятних, як для християнина, діянь – все це дійсно говорить про те, що «праведний митрополит» не цілком відповідає тим райдужним фарбам, якими греко-католики пишуть його портрет.

Правда, для унії Шептицький справді робив багато, зокрема організовував за допомогою фашистів її просування по всій території Радянської України. І для досягнення цієї мети Шептицький не гидував нічим, в тому числі – відвертим обманом.

«Подвижництво в галузі міжрелігійного та екуменічного діалогу» і митрополит Андрей Шептицький

Багато уніатів називають себе православними. Однак, при цьому вони дивляться на саме Православ'я як на відвертого ворога, а в душі вважають себе католиками. Головною відмінною ознакою такого греко-католицизму є не віра в Ісуса Христа, а визнання римського папи як глави церкви. Саме до цієї категорії уніатів відносився й Андрей Шептицький.

Звертаючись до своєї пастви з закликом їхати на роботу в Німеччину Шептицький пише: «Насамперед, тримайтеся своєї католицької віри і як вогню остерігайтеся спокуси всякої відступити від неї... Наша віра – це віра католицька, вона характерна тим, що визнає Римського Архієрея главою всієї Церкви і намісником Христа... Це віра наших дідів і прадідів від самого Володимира…».

Поширення унії Шептицький вважав головною справою свого життя й заради цієї справи він був готовий жертвувати всім – вірою, совістю, переконаннями, оскільки, за словами одного з представників польського підпілля В. П’єховської, Шептицький «виразно дав зрозуміти, що якби радянська влада дозволила поширення унії на цілій Україні, то в той же момент він, з усією Греко-католицькою церквою, був би готовий до співпраці з СРСР».

Німецька окупація відкрила перед митрополитом нові горизонти з поширення унії. Тільки за 1942 рік ним було проведено три архідієцезіальних собори, глибинну суть яких розкрив провідний ідеолог УГКЦ того часу Іван Гриньох: «Вся підготовка основи для об'єднання повинна вестися в одному напрямку: необхідно змінити духовність наших неприєднаних братів так, щоб вони самі хотіли об'єднання з Католицькою Церквою і прагнули до цього».

Наприклад, 7 травня 1942 року під час II архідієцезіального синоду були видані так звані «Головні правила душпастирства», в яких головна увага приділялася поширенню унії та створенню нових парафій на всій території СРСР. В IV-му розділі цих «Правил», написаних Шептицьким, читаємо: «Якщо хто-небудь з духовенства перебуває на території не приєднаної (до унії – Ред.) Православної Церкви, то має право заснувати парафії... При цьому слід мати на увазі кілька особливостей, зокрема, у таких парафіях потрібно залишити по-старому всі традиції в обрядах, науках віри і моралі, які не суперечать католицькій вірі. Поминати на Літургії ім'я папи, можна тільки добре зорієнтувавшись в ситуації, щоб з першого разу не відштовхнути парафіян від себе... Дозволяється залишати в таких храмах ікони тих святих, які не визнаються в Католицькій церкві, щоб не викликати звинувачень у латинізації…».

«Якщо хто-небудь з духовенства перебуває на території не приєднаної (до унії – Ред.) Православної Церкви, то має право заснувати парафію... Поминати на Літургії ім'я папи, можна тільки добре зорієнтувавшись в ситуації, щоб з першого разу не відштовхнути парафіян від себе... Дозволяється залишати в таких храмах ікони тих святих, які не визнаються в Католицькій церкві, щоб не викликати звинувачень у латинізації…» (Андрей Шептицький, робота «Головні правила душпастирства»).

Тобто, та сама латинізація й приведення православного населення до унії повинні були проводитися приховано, через маніпуляції і з допомогою найвідвертішого обману.

Висновки

Сьогодні, коли героїзація Шептицького набирає все більше обертів у нашому суспільстві, а його ідеї беруться на озброєння українськими греко-католиками, можна поставити запитання про те, ким же насправді був цей чоловік: безкомпромісним християнським пастором, тим, хто турбується про спасіння своєї пастви, чи менеджером-пристосуванцем, який для просування своєї корпорації закривав очі на багато вчинків, абсолютно несумісних із вченням Христа?

Якщо абстрагуватися від всієї пропагандистської псевдо-патріотичної патоки, яка зараз ллється зі сторінок проуніатських релігійних і світських ресурсів, то неважко прийти до висновку, що особистість Андрея Шептицького може бути цікава виключно самим греко-католикам, а також дослідникам, які спеціалізуються на історії України першої половини ХХ століття. Але всі спроби представити його «совістю української нації» – це відверта неповага і до поняття християнської совісті, і до української нації. 

Зараз світ проходить через епоху «постправди», коли не так вже важливо, що відбувається (і відбувалося) насправді, а важливо, як це підносять ЗМІ та медіа. Це – болотний час цинічної брехні й маніпуляцій. І лише християнин має шанс залишитися на тверді істинної правди.

Безумовно, і в таку епоху будуть подвижники віри, яких Господь прославить. Але такі люди за життя безумовно слідують і виконують його волю. Якщо ж особистість рекламованого «подвижника» не в'яжеться ні з прагненням до правди, ні з чистим серцем, ні з лагідністю, можна згадувати другу заповідь, дану Богом Мойсеєві на горі Синай: «Не створи собі кумира».

Читайте також