Чи варто було розривати спілкування з предстоятелем Елладської Церкви

Архієпископ Ієроним і Патріарх Кирил. Фото: hronika.info

3 листопада 2019 року на літургії в храмі Христа Спасителя в Москві Предстоятель РПЦ Патріарх Московський і всієї Русі Кирил вперше не згадав у числі предстоятелів Помісних Православних Церков архієпископа Афінського і всієї Еллади Ієроніма II.

Цього слід було очікувати, оскільки це положення прописали в рішенні Синоду РПЦ від 17 жовтня: «Священний Синод Руської Православної Церкви уповноважує Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила припинити поминання імені блаженнійшого архієпископа Афінського і всієї Еллади в диптихах у випадку, якщо предстоятель Елладської Церкви почне за богослужіннями поминати главу однієї з українських розкольницьких угруповань або зробить інші дії, що свідчать про звершене визнання ним українського церковного розколу».

РПЦ опублікувала список грецьких єпархій, паломництво в які не благословляє.

У відповідь на непомінання архієпископа Ієроніма зазвучали голоси про «самоізоляцію» РПЦ і «зону відчуження», в яку вона нібито себе заганяє. А також про те, що не можна використовувати Чашу Христову для з'ясування церковно-політичних відносин.

Згідно з цією логікою, Руська Церква повинна була спокійно спостерігати, як у неї намагаються відібрати канонічну територію. Повинна була «вести діалог», коли б'ють віруючих і захоплюють храми. Повинна була пасивно «висловлювати занепокоєння», дивлячись, як легалізують розкол.

Але рішення Синоду РПЦ цілком узгоджується із стародавньою канонічною практикою розриву євхаристійного спілкування з розкольниками і з тими, хто вступив з ними в богослужбовий зв'язок. Церква завжди так робила в подібних випадках.

Можна було б перераховувати безліч розколів в історії Церкви, по відношенню до яких вживали одну і ту ж міру: розрив євхаристійного спілкування. Новаціанський розкол (III-VII ст.), акакіанська схизма (484-519 рр.), фотієва схизма (863-867 рр.), велика схизма (1054 р.), елладська схизма (1833-50 рр.), болгарська схизма (1872-1945 рр.)... Сама Константинопольська Церква багаторазово припиняла богослужбовий зв'язок з різними групами віруючих, використовуючи цей засіб як певний інструмент впливу на них.

Наприклад, у 2004 р. патріарх Варфоломій на підставі рішення Синоду своєї Церкви розірвав євхаристійне спілкування з Елладської Церквою. Конфлікт стосувався порядку призначення на єпископські кафедри 36 єпархій так званих Нових територій. Причому серед звинувачень з боку Фанару на адресу архієпископа Афінського Христодула звучали закиди у його «змові» з руськими з метою ослаблення впливу кафедри Константинопольського патріарха. Покарання виявилося дієвим. Через місяць Церкви досягли примирення і відновили відносини в цілому на умовах Константинополя.

Рішення Синоду РПЦ про розрив з предстоятелем ЕПЦ цілком узгоджується із стародавньою канонічною практикою розриву євхаристійного спілкування з розкольниками і з тими, хто вступив з ними в богослужбовий зв'язок. Церква завжди так робила в подібних випадках.

Так, заборона на спільну молитву і причастя – дуже болюча міра. Але вона іноді буває останнім, вимушеним кроком для подолання серйозних внутрішньоцерковних проблем. І для РПЦ це дійсно крайнє і вимушене рішення.

Свого часу Руська Церква доклала всіх можливих засобів для вирішення труднощів з Константинопольським патріархатом. Було все: бесіди, прохання, телефонні дзвінки, письмові та усні звернення, збори підписів прихожан УПЦ до Константинопольського патріарха, принизливий політ Патріарха Московського в Стамбул для переговорів, візит делегації УПЦ... Але все виявилося безрезультатним. У ситуації, що склалася залишається тільки один засіб: розрив євхаристійного спілкування з Константинополем і тими Церквами, які підтримають розкольницьку структуру.

Все зайшло занадто далеко. Діалоги і обговорення позаду. Скільки б не було розмов, рано чи пізно треба робити вибір. Елладська Церква його зробила. І ми не можемо цей вибір прийняти і погодитися з ним. Ми не хочемо підтримувати розкол.

Не варто лякати «самоізоляцією» найчисленнішу і потужну Помісну Церкву в світі. Тим більше що прихильники ПЦУ – Константинопольський патріархат і Елладська Церква – все одно залишаються в меншості у порівнянні з тими Церквами, які ПЦУ не визнали.

Втім, справа зовсім не в кількості, а в якості. Припинення богослужбового спілкування з Константинопольською та Елладською Церквами (точніше, з ієрархами, які підтримали ПЦУ) – це стояння за правду, а не «самоізоляція». Не хотілося б переходити на пафосний тон, але ж в такий же «самоізоляції» опинилися свого часу і святитель Афанасій Великий, і преподобний Максим Сповідник, і святитель Марк Ефеський. Вони залишалися одні, але згодом їх правда (а точніше, правда Божа) перемогла.

Буває, щоб правда перемогла в більшості, потрібно, щоб її спочатку зберегла якась міцна меншість. Може, цією меншістю в майбутньому доведеться стати нам.

Припинення богослужбового спілкування з Константинопольською та Елладською Церквами (точніше, з ієрархами, які підтримали ПЦУ) – це стояння за правду, а не «самоізоляція».

«Не бійтеся» (Мф. 14, 27) – говорить найповторюваніша заповідь Євангелія. Не потрібно боятися, коли захищаєш істину. Не потрібно лякатися розриву євхаристійного спілкування з греками і тими, хто визнає ПЦУ. Навпаки, потрібно боятися погодитися з духом лукавства й гордині, лицемірства і брехні, яким просякло священноначалля грецьких Церков. Якщо вони згодні причаститися з Філаретом Денисенком і Епіфанієм Думенком – це їх вибір, за який вони будуть відповідати перед Богом. Але ми на це не підемо, хоч би нам довелося і постраждати за нашу вірність Церкві.

Церковна історія сповнена описів страждань тих, хто не погоджувався з більшістю в його неправді і страждав від розкольників, єретиків або просто від неправди людської. Неправда завжди агресивна, вона ніколи не дасть спокійно існувати правді.

Наприклад, за часів святителя Григорія Богослова Константинополь впродовж 40 років перебував в руках аріан і омієв. Прибувши в місто, святитель виявив, що всі церкви знаходяться в руках аріан. Він почав служити в невеликому домовому храмі, який отримав назву Анастасії («Воскресіння»). Аріани всіляко намагалися вигнати Григорія зі столиці. Спочатку його звинуватили в «тритеїзмі», кажучи, що замість єдиного Бога він вводить багатьох богів. Потім почалися спроби фізичної розправи. У Велику суботу 379 р., коли святитель звершував таїнство Хрещення, в храм увірвався натовп аріан. Вони вимагали вигнання Григорія і кидали в нього каміння. Потім його звинуватили у вбивстві і привели для розгляду до міських правителів.

Пригадується і святитель Іоанн Златоуст, обмовлений і позбавлений влади своїми ж побратимами-єпископами і померлий у засланні. Приходить на пам'ять і святитель Филип Московський, також засуджений Собором єпископів і задушений в монастирській в'язниці. Або славне ім'я священномученика Никифора, екзарха Константинопольського патріарха в Молдавії і Речі Посполитій, якого замучили уніати. Скільки їх було – невинних страждальців, потерпілих від агресивної неправди?

Неправда повинна бути названа і викрита. Їй не місце в Церкві.

Не потрібно лякатися розриву євхаристійного спілкування з греками і тими, хто визнає ПЦУ. Навпаки, потрібно боятися погодитися з духом лукавства й гордині, лицемірства і брехні, яким просякло священноначалля грецьких Церков.

Зараз влада в Україні змінилася, хвиля гонінь трохи спала, але у віруючих УПЦ все одно намагаються відбирати храми, а захоплені раніше – не повернули. Втім, ми ще «не до крові билися» (Євр. 12, 4) – в майбутньому все може бути набагато гірше. Були часи, коли люди стояли за Церкву дійсно до крові, до смерті. Не виключено, що все це тією чи іншою мірою повториться.

Митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука недавно написав: «Наша Церква повинна стояти твердо за правду. Твердо, рішуче і безкомпромісно. Така позиція буде викликати не тільки повагу, але виступати магнітом для багатьох істинних православних з інших Церков, які не готові зраджувати Православ'я на догоду владним амбіціям Фанару».

Так, все так. Дай Боже нашому священноначаллю твердості, мужності і міркування в ці дні. Щоб правда Божа звучала ясно, строго, без будь-яких застережень і півтонів.

Головна суть розколу – гординя. Для будь-яких розкольників єдиним критерієм істини стають особисті амбіції. На думку філософа Володимира Соловйова, «ті, які не бажають пожертвувати своїм <...> егоїзмом вселенській істині не можуть і не повинні називатися християнами». Гординю не можна визнавати нормою в Церкві, не можна погоджуватися з нею. В даному випадку потурання гордині греків і розкольників означало б хулу на Духа Святого, тобто стало б очевидним спротивом істині.

Що ж щодо тих, хто нещадно критикує рішення Патріарха і Синоду РПЦ і кому видніше, як треба було вчинити... Звичайно, у кожного може бути своя думка в галузі церковної політики і міжцерковних відносин взагалі. Але є відома приказка: «друг пізнається в біді». Точно так пізнається і вірне чадо Церкви. Коли в Церкву прийшла біда, дивно одночасно називати себе членом цієї Церкви і звинувачувати Її у всіх смертних гріхах. У той час, коли Їй особливо потрібна молитви і підтримка своїх дітей.

Вражає, що коли РПЦ, а з нею УПЦ є жертвою агресії Константинополя, знаходяться християни, які норовлять штовхнути свою ж Церкву. А ще й виправдати насильство Фанару і звинуватити потерпілу сторону в тому, що вона сама і винна у всіх скорботах. Бог їм суддя.

І не треба співати красивих, але фальшивих пісень про те, що у тих, хто розриває євхаристійне спілкування «немає любові». Любов до людини неможлива без любові до істини, Церкви, Бога. Любов там, де істина. Не можна любити брехню, люблячи Бога. Визнання ПЦУ – це визнання великої брехні, і справа справжньої любові – викрити цю брехню.

Христос ніколи не залишить свою Церкву. Головне, щоб ми не полишили Його. А наша вірність Христу сьогодні – це в тому числі вірність церковним канонам і сміливість називати біле білим і чорне чорним. Священний Синод РПЦ зробив саме це: назвав речі своїми іменами і вжив заходів, відповідно ситуації. Будемо чекати, що Синод УПЦ озвучить на своєму найближчому засіданні ту ж позицію.

Читайте також