Як навчитися не хвилюватися за майбутнє
«На Тіверіадському озері». (Василій Полєнов, 1888 рік). Фото: wikiwand.com
8 листопада у православному календарі значиться день пам'яті великого і страшного землетрусу, що ставля у Візантії у 740 році. У самому Константинополі провалилося декілька веж Федосіївської стіни, крім цього також сильно постраждали і деякі інші міста. У зв'язку з цим хотілося поговорити про євангельськомий уривок, присвяченій цій події, яка знайшла своє відображення у відповідному богослужбовому последовании.
Євангеліст Матфій розповідає нам про приборкання Христом бурі на Тівериадському озері, якої так сильно злякалися Його учні. У відповідь на страхи апостолів Спаситель відповідає: «Що ви такі боязливі, маловіри?» (Мф. 8,26). Давайте зосередимо нашу увагу на цих словах.
З огляду на масу політичних і соціальних катаклізмів, що відбуваються сьогодні в Україні і світі, досить часто доводиться чути від християн скарги на власну невпевненість у завтрашньому дні і страхи, якщо не за себе, то за своїх дітей і онуків. За великим рахунком, відповідь на подібні переживання вже міститься у наведених словах Христа. А якщо взагалі постаратися тверезо подивитися на власне життя, то стає зрозуміло, що наше становище значно безпечніше, ніж у апостолів, які перебувають в маленькому човнику і абсолютно безсилі проти несподіваної стихії.
«Що ви такі боязливі, маловіри?»
Не знаю, може це слово і не зовсім до християнського життя застосоване, але нам варто завжди бути трохи авантюристами. Я не кажу про бездумний і відчайдушний ризик заради власного задоволення, гордині або марнославства, але про те, що не варто боятися діяти і, не озираючись, продовжувати рух. Ще апостол Павел писав про себе: «Забуваючи заднє і тягнучись вперед, прагну до мети, до почесті високого поклику Божого в Христі Ісусі» (Філ. 3,13-14). Чи це не прекрасна мотиваційна установка!
Можна також згадати ще й слова 90 псалма, який ми так добре знаємо, але прочитуємо, не замислюючись про його зміст: «Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що ходить у темряві, ані моровиці, що нищить опівдні» (Пс . 90,5-6), – і далі: «Бо Він ангелам Своїм звелить, щоб пильнувати тебе на всіх твоїх дорогах: на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги!» (Пс. 90,11-12). Але тут є дуже важлива умова – всі ці «охоронні» слова відносяться лише до того, хто живе «під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього спочиває» (Пс. 90,1).
Мені здається, що коли щиро перейнятися наведеними словами Святого Письма, то повинен залишитися лише страх власної зради щодо Того, Хто так багато вже зробив для мене і, не дивлячись на огидний і мерзенний бруд моєї душі, все ще продовжує про мене піклуватися.
«Забуваючи заднє і тягнучись вперед, прагну до мети, до почесті високого поклику Божого в Христі Ісусі»
Ще святитель Іоанн Златоуст писав, що справжнє блаженство перебуває саме у страху Божому. «Якщо Бог за нас, хто проти нас?» (Рим. 8,31), – вигукує апостол Павел, адже «ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8,38-39). Помітили цікаву особливість наведених слів? Серед факторів, які не здатні нас відлучити від Божої любові, апостол не називає себе. Виходить, що для нас найпершим ворогом є ми самі. Ні політики, ні вируючі події земної історії, ні інші люди і навіть не біси, а ми самі.
Я, може, очевидні речі говорю, але мій невеличкий священицький досвід говорить, що як раз про очевидне ми найчастіше і забуваємо. Згадайте останні слова з вечірнього правила: «У руки Твої, Господи Ісусе Христе, Боже мій, передаю дух мій: Ти ж мене благослови, Ти мене помилуй і життя вічне даруй мені. Амінь». Чи не з такою установкою нам слід рухатися земним шляхом. Іноді варто просто «психанути», розлютитися на себе і сказати Богу: «Так, Господи, я слабкий і немічний, все моє життя проходить в нечистотах і мені іноді навіть соромно підняти очі і подивитися на Твій образ, але і йти більше нема до кого . Тому не тільки свій дух, а й все життя своє, і життя своїх близьких віддаю у всемогутні і люблячі руки Твої».
Виходить, що для нас найпершим ворогом є ми самі. Ні політики, ні вируючі події земної історії, ні інші люди і навіть не біси, а ми самі.
За великим рахунком, не дивлячись на інтенсивність оточуючих нас подій, наше життя набагато безпечніше, ніж життя людини, що жила ще двісті-триста років тому. Можна сказати, що оточуючі ризики, хоч трохи думаючих людей, призводять до усвідомлення власної обмеженості і безсилля, а тому служать хорошу службу для зміцнення віри. Ось і датський філософ Серен К'єркегор, ще в XIX столітті, критикуючи оточуюче його суспільство, писав: «Ніякого ризику – ось вся життєва мудрість. Однак на ділі зовсім не ризикувати – значить мати жахливу можливість втратити те, що не втратиш, ризикуючи, хіба що з трудом, – а якщо і втратиш, то, в усякому разі, не так, не настільки легко, як щось погане, – що ж це таке, що можна втратити? Себе самого. Бо якщо я ризикую і помиляюся – ну що ж! – життя карає мене, щоб мене врятувати. Але якщо я не ризикую – хто мені тоді допоможе? Тим часом як, не ризикуючи ні в чому, я виграю і боягузливо отримую крім того всього всі блага світу, – але втрачаю своє Я».
Розвиваючи цю думку можна сказати, що Господь, не порушуючи людської волі, просто не може допомогти тому, хто інертний. Я можу скільки завгодно крутити кермо і тиснути педаль газу в автомобілі, але я ніколи і нікуди не доїду, якщо двигун буде заглушений. Точно так, якщо «двигун» моєї душі «мертвий», то і Бог не зможе мене направити, не зможе мене привести до головної мети життя кожного християнина, не зможе навіть просто подбати про мене. Так буває, що ми не знаємо, як діяти в тій чи іншій ситуації, але може такі моменти і є якраз час іспиту для віри?
Ще преодобний Паїсій Святогорець говорив, що найбільша проблема сучасної людини – це суєтні думки. А тому, продовжував він, варто з можливих варіантів дій, з вірою і надією на Бога, вибирати один і молитися, щоб у разі помилки Господь, в силу цієї самої віри, все виправив.
Господь, не порушуючи людської волі, просто не може допомогти тому, хто інертний.
У цьому світі нам, християнам, боятися нема чого. Найстрашніша буря, яку слід приборкати – це буря нашого маловір'я. Адже саме маловер’я породжує сум'яття, хвилювання, суєту і інші ненормальності внутрішнього життя. «Обтяжена гріхами совість, боячись і тріпочучи перед майбутньою відплатою і не бажаючи знаходити розраду в зміні на краще, намагається заспокоїти себе невірою», – поки що застережливо говорить нам святитель Іоанн Златоуст.
Важливо пам'ятати, що в духовному житті, звичні для нас закони буття, діють зовсім по-іншому. Чим більше ми пасуємо перед випробуваннями, чим більше намагаємося себе убезпечити, перестрахуватися або отримати будь-які гарантії, тим менше сил для подолання цих самих випробувань у нас буде, тому що, за словом преподобного Симеона Нового Богослова, «в міру віри виходить і міра благодаті, що дає силу».
Здається мені, що з даного питання сказано досить. У всякому разі, все, що було в моїй голові, я вже виклав. А закінчити хотілося б чудовими словами святителя Григорія Палами: «Ми «віруємо в Бога» і «віруємо Богу»; ці поняття не є тотожними. Тому що «вірити Богу» означає вважати Його обітниці стосовно нас непорушними і щирими; «Вірити» ж «в Бога» містить в собі православно мислити про Нього. Потрібно нам мати і те, і інше; і в тому, і в іншому бути істиним: і то таким чином мати, щоб бути впевненими (в обітниці Божій нам) більше, ніж якщо б навіть своїми очима бачили, і що потрібно нам бути вірними Богу, в Якого наша віра, і будучи вірними, таким чином бути виправданими».
Читайте також
Собор Архістратига Михаїла та інших Небесних Сил
Цього дня ми святкуємо Собор наших найтаємничіших, найблагородніших, невидимих і вірних друзів.
«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»
Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.