Вічний бій Мартіна Лютера: від «Повстань, Господи!» до жіночого єпископату

«Мартін Лютер спалює буллу Лева X», XIX століття Фото: Granger/Diamedia

10 грудня 1520 року перед Ельстренськими воротами у Віттенберзі Мартін Лютер з групою студентів спалив папську буллу Exsurge Domine (букв. «Повстань, Господи!») про відлучення його від церкви.

Цей вчинок можна оцінювати по-різному, десь навіть по-людськи зрозуміти, але з християнською покорою він точно нічого спільного не має.

Можна сказати, що Реформація і діяльність Мартіна Лютера, як фактично її родоначальника й одного з головних натхненників, справили «тектонічні» зрушення в європейському суспільстві. Проявилися вони як в тривалих кровопролитних релігійних війнах, так і в соціальних змінах. Наприклад, на думку німецького соціолога Макса Вебера, саме протестантська етика зіграла вирішальну роль у формуванні капіталістичних відносин у європейському суспільстві.

Але звернімося до духовної й догматичної сторони лютеранства і подивімося, до чого ж привели реформи Мартіна Лютера. Не можна не сказати, що починання його були засновані на цілком благих намірах. Коли в 1517 році, коли Лютер прибив до воріт Віттенберзького храму свої знамениті 95 тез, він і не думав відділятися від католицької Церкви. Обурення його було направлено проти зловживання індульгенціями. Останньою краплею для Лютера стало прибуття в місто одіозного домініканського ченця Іоагана Тецеля, який влаштував, як зараз би сказали, фаєршоу з іншими видовищами, заради залякування людей пекельними муками і більш успішного продажу цих самих індульгенцій.

Причина такого активного збору «пожертвувань» з населення також не віддає особливим благочестям. Вся справа в тому, що до початку XVI століття в Німеччині звільнилися відразу три єпископські кафедри в таких великих містах як Майнц, Бранденбург і Магдебург. Всі ці вакантні місця були зайняті однією людиною – Альберхтом II з роду Гогенцоллернів. За кожну кафедру належало внесення певної суми в казну Римського престолу, а загальна сума склала 30 тис. гульденів.

Заради погашення цього досить-таки великого боргу Гогенцоллерни взяли кредит банкірського дому Фуггерів, а завдання збору грошей поклали на плечі того самого Йогана Тецеля. Ось як це описано в одному з інформаційних бюлетенів сучасних лютеран:

«Тецель обрав ареною своєї діяльності Лейпциг і його околиці. У полум'яних виразах він вихваляв народу чудодійну силу свого товару; у нього була особлива такса для кожного злочину: 7 червінців для простого вбивства, 10 – для вбивства батьків, 9 – за святотатство і т. д. Тецеля приймали з великою пошаною у всіх містах. Чоловіки й жінки, багаті й бідні збігалися до нього за дозвільними грамотами; навіть жебраки приносили свої останні копійки, щоб змити свої гріхи й позбавити душі близьких від мук чистилища».

«Я й сам не знаю, якими духами я охоплений»

У душу й думки самого Лютера ми, звичайно ж, не заглянемо, але не можна не сказати, що його, десь навіть благі починання, призвели до досить сумних наслідків. Причина цього, можливо, криється в певній екзальтації самого лідера Реформації, особливо враховуючи, що чернецтво він прийняв не з бажання послужити Богу, а в результаті необдуманої й емоційної обітниці, даної ним у стані переляку від блискавки, що вдарила поруч із ним .

Але як би там не було, є свідчення, що якось один з його учнів сказав: «Ти – визволитель християнства», – на що сам Лютер відповів: «Так, але так, як сліпий кінь, не знає, куди править вершник», – і вже сам собі зізнається: «Я і сам не знаю, якими духами я охоплений». І, як зазначає Дмитро Мережковський: «Якщо цього не знає він сам, то ще менше знають інші».

З огляду на ці висловлювання, стає зрозуміло, куди може завести такий Пастир: «Сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого, обоє до ями впадуть» (Мф. 15,14).

«Яма» ця, загалом-то, не змусила себе чекати. Лютер був великим шанувальником блаженного Августина, який багато писав про примат Божественної любові й благодаті над людською свободою. Але лідер Реформації доводить до крайності цю думку отця Церкви і починає стверджувати, що людські справи не мають ніякої сили для спасіння, оскільки людина спасеться тільки лише вірою (лише благодаттю). Він, таким чином, повністю позбавляє людину свободи, як однієї з рис образу Божого. Йому абсолютно недоступно таке поняття як συνεργία («синергія») – співпраця, співпраця людини й Бога в справі спасіння. Лютера це абсолютно не бентежить, бо він сам писав наступне:

«Що стосується мене, то скажу: якби це було можливо, я не хотів би мати вільної волі або мати в своїй владі щось, за допомогою чого я міг би прагнути до спасіння».

Він хотів звільнити вірян від духовного свавілля, але відкинувши авторитет римського понтифіка, Лютер, в силу логічної необхідності, починає відкидати авторитет ієрархії, а потім і святих отців, Вселенських соборів і, в кінцевому рахунку, всього Священного Передання.

За великим рахунком він бачить лише слова: «А праведний житиме вірою» (Рим. 1,17), – при цьому не помічає слів: «Так само й віра, коли діл не має, мертва в собі!» (Як. 2,17).

Звідки береться таке вільне розуміння Священного Писання? Вся річ у тому, що повставши проти папства, він хотів звільнити вірян від духовного свавілля, але відкинувши авторитет римського понтифіка, Лютер, в силу логічної необхідності, починає відкидати авторитет ієрархії, а потім і святих отців, Вселенських соборів і, в кінцевому рахунку, всього Священного Передання.

Але якщо ніякого Священного Переказу немає, тоді можна відкинути і апостольське спадкоємство, а в богословських питаннях і розумінні Святого Письма кожен стає авторитетом для самого себе. Цей висновок був передбачений ще в 37 тезі Лютера: «Усякий істинний християнин, живий чи мертвий, причетний до всіх благ Христа і Церкви, внаслідок дару Божого і без відпускних грамот».

Мартін Лютер перекладає Біблію на німецьку мову в надії, що всякий, не затверділий у злі, буде її правильно розуміти і без «стороннього» керівництва в «особі» Переказу. Але він сильно помилився, бо вже його найближчі послідовники сприймали священні тексти по-різному.

Але якщо ніякого Священного Переказу немає, тоді можна відкинути і апостольське спадкоємство, а в богословських питаннях і розумінні Святого Письма кожен стає авторитетом для самого себе.

Але на цьому Лютер не зупинився. До Священного Переказу відноситься і канон книг Святого Письма, тобто саме завдяки Переказам (в даному випадку сюди потрібно віднести постанови Лаодикійського 363 р., Іпонійського 393 р. і Карфагенського 397 р. Соборів) ми знаємо, які книги є богодухновенними, а які апокрифічними. Поклавши визначення гідності священних книг на суб'єктивний людський розум, Лютер і сам фактично прийшов до заперечення авторитету Писання.

Так, наприклад, Євангеліє від Іоанна і багато послань апостола Павла мають для нього переважне значення через вміщене в них вчення про віру, що виправдовує людину, в той час як синоптичні Євангелія мають набагато менший авторитет, тому що багато говорять про роль добрих справ. А ось послання апостолів Якова, Іуди, Павла до євреїв і Апокаліпсис Лютер взагалі вважав негідними апостольської величі й відкидав їхню справжність.

Таким чином, він змінив ставлення до питання богонатхненності священних книг і вважав, що Слово Боже міститься в Писанні, але Письмо – це Слово Боже.

Ми бачимо, що в кінцевому підсумку Мартін Лютер прийшов до заперечення всіх авторитетів і зведення в ступінь найголовнішого авторитету суб'єктивної людської думки. Його ідеї захопили уми половини населення Європи, яка покрилася у XVI столітті конфедерацією протестантських єпархій, його аргументи здавалися переконливими й були зведені на рівень політичних гасел і використані політичними силами.

Лютер дійсно вийшов переможцем із спровокованих ним самим зрушень, але час продемонстрував нам, що, в кінцевому рахунку, він програв не тільки в духовному, але й в історичному плані.

Вже за його життя протестантизм почав дробитися й сьогодні лютеранство далеко не найбільша в світі конфесія. Тих же п'ятидесятників і баптистів набагато більше. Навіть у самій Німеччині сьогодні католики чисельно перевищують лютеран. Проте ж справа тут навіть не в чисельності, а в якості, у внутрішньому змісті самого лютеранства.

Описане вільнодумство, відкидання всяких авторитетів дає свої плоди і в XXI столітті. Досить звернути нашу увагу на найбільшу лютеранську організацію – «Церква Швеції», на чолі якої стоїть жінка – єпископ Уппсала Антьє Якелен.

А ось єпископом Стокгольма є вже не просто жінка, а відверта лесбіянка Єва Брунне, яка проживає в «шлюбі» з іншою «священицею». Ліберальне об'єднання лютеран Нідерландів ще в 2001 році «благословило» одностатеві шлюби, а «Церква Данського Народу» і того раніше – в 1997-му. «Євангельська Церква Німеччини» в 2007 році схвалила союзи «содомітів», виклавши свої положення в Декларації під красивою назвою «Зміцнення надійності і відповідальності».

Список цей можна продовжувати ще довго, але висновок тут очевидний і про нього ми вже сказали: «Сліпі поводатарі для сліпих. А коли сліпий водить сліпого, обоє до ями впадуть» (Мф. 15,14).

Читайте також