Всеправославний Собор, «українське питання» й папство Константинополя

Ніде в канонах не прописано, що Всеправославні Собори може скликати Константинопольський патріарх. Фото: СПЖ

Кілька днів тому Константинопольський патріарх Варфоломій заявив, що головною подією 2019 року стало надання автокефалії українським розкольникам. Безсумнівно, що серед всіх подій року, що так чи інакше вплинули на долю всього Православ'я, ця була головною.

Але точно так само безсумнівно, що легалізація самовисвячених і анафематствуваних представників українського розколу нічого хорошого в собі для Церкви не несе і повинна сприйматися зі знаком мінус. Більш того, дарування Томосу ПЦУ – головна негативна подія в Православ'ї за останні десятиліття, а може, і набагато більший термін.

Результати її видно вже зараз – розрив євхаристійного спілкування між Руською Церквою і тими, хто визнав ПЦУ, розкол усередині Церков, представники яких вступили у спілкування з Епіфанієм Думенком, і серйозна криза усього світового Православ'я.

Не помічати всього цього неможливо. Останні заяви патріарха Варфоломія чітко свідчать: він не відступиться, навіть якщо Церква розколеться подібно до того, як вона розкололася в 1054 році.

Єдиним виходом може бути Всеправославний Собор або Собор предстоятелів Помісних Церков. І на ньому потрібно не стільки поставити «українське питання», скільки розглянути проблему канонічних порушень Константинопольського патріархату, його папських домагань. І такий Собор, або нараду, вже анонсував Єрусалимський Патріарх Феофіл.

Останні заяви патріарха Варфоломія чітко свідчать: він не відступиться, навіть якщо Церква розколеться подібно до того, як вона розкололася в 1054 році.

Однак все частіше лунають заяви, що ініціатива такого Собору або наради з боку Патріарха Єрусалимського не може бути канонічною, оскільки право скликати Собори нібито має лише Константинопольський патріарх. Цю прерогативу, прямо не прописану ні одним каноном Церкви, засновують на «церковній традиції» і власному розумінні кількох правил, прийнятих на Вселенських Соборах.

Деякі єпископи з тих, хто визнав ПЦУ, вже заявили, що брати участь у Всеправославній нараді не будуть. І це, на їхню думку, зробить майбутню зустріч нелегітимною. Часто говорять і про те, що рано чи пізно всі Православні Церкви визнають ПЦУ, а Українська і Руська Церкви у результаті залишаться в самоізоляції.

Тому важливо розглянути і питання істинності того чи іншого соборного рішення. Іншими словами, можна судити про істину на підставі простого підрахунку голосів і чи можна говорити, що тільки єпископат визначає загальноцерковну істину?

Хто скликав Собор

Всі Вселенські Собори мали не тільки церковне, а й державне значення, що було обумовлено роллю імператора.

Маючи статус захисника православної віри, імператор отримав небачені повноваження, одним із яких було право скликання Вселенського Собору. Це право за ним визнавали всі – самі Собори, глави митрополичих округів, східні патріархи, римські папи, духовенство й миряни.

Отці I Вселенського Собору в Посланні до Церков Божих писали: «Благодаттю Христовою і ревністю боголюбивого імператора Костянтина, який зібрав нас із різних єпархій і міст, складений був у Нікеї великий і святий Собор».

Єпископи Церкви Христової не тільки не оскаржували право імператора скликати Вселенські Собори, а й вважали себе зобов'язаними давати звіт йому й надавати прерогативу утверджувати соборні постанови для припинення подальших суперечок.

У посланні II Вселенського Собору до імператора Феодосія Великого читаємо: «Віддаючи Богу належну подяку, потрібним вважаємо донести твоєму благочестю про те, що відбувалося на святому Соборі. Зібравшись, за твоїм розпорядженням, у Константинополь, ми, по-перше, відновили взаємну згоду між собою; потім сказали короткі визначення, в яких затвердили віру отців, що збиралися в Нікеї, і засудили виниклі проти неї єресі; крім того, постановили точні правила про благоустрій Церков. <…> Просимо твоє благочестя – затвердити постанови Собору, аби, як ти вшанував Церкву своїм посланням, яким скликав нас, так ти ж, своїм твердженням, поклав і кінець нашим нарадам». 

Свою роль розумів і сам імператор. Глава Візантійської імперії вважав себе співслужителем єпископів у справі відстоювання істинної віри. Імператор Костянтин у зверненні до отців I Вселенського Собору з приводу аріанської єресі говорив: «Отримавши звістку про ваші розбіжності, не міг залишити цього без уваги. Отже, бажаючи співучастю своєю вилікувати і це зло, я негайно зібрав усіх вас. <…> Не зволікайте в самому початку розглянути причини вашої незгоди й вирішити всі спірні питання мирними постановами. Через це ви зробите справу приємну Богу й доставите найбільшу радість мені, вашому співслужителю».

Той же імператор писав до єпископів, які не брали участь у Соборі: «Я зібрав у Нікею, скільки міг, боголюбивих єпископів, і між ними, як би подібний до вас, (не буду приховувати від вас, що відчуваю велику втіху бути вашим співслужителем), був присутній сам на Соборі, де все підлягло належному дослідженню».

На Соборі потрібно не стільки поставити «українське питання», скільки розглянути проблему канонічних порушень Константинопольського патріархату, його папських домагань.

Як сказав відомий російський каноніст протоієрей Микола Афанасьєв, «скликання імператором Собору є одна з формальних умов того, щоб Собор міг бути визнаний Вселенським і авторитетним» (Журнал «Шлях», 1930 р.).

Всі сім Вселенських Соборів Православної Церкви скликали імператори. Твердження грецьких богословів, що тільки патріарх Константинопольський має право скликати Собор, не засновані на історичних фактах. Жоден Вселенський Собор не був скликаний Константинопольським патріархом.

Звичайно, імператор не сам скликав Собори, а робив це під впливом авторитетного церковного діяча, який у даний момент був найближче до нього. Однак він часто скликав Собори навіть всупереч думки впливових єпископів. Наприклад, папа римський Лев Великий був проти скликання розбійницького собору (II Ефеського), який все ж відбувся, так само, як і проти Халкідонського (IV Вселенського). Лев Великий благав Валентиніана ІІІ, імператора Західної частини Римської імперії, вплинути на Феодосія ІІ (імператора східної частини), щоб той скликав Собор всередині Італії. Але Феодосій, незважаючи на прохання самого папи Лева, імператора Валентиніана, своєї сестри й матері, відмовив.

Так що без імператора Собор відбутися просто не міг, і в перші вісім століть Церква не знає жодного випадку, коли б патріарх, або єпископ вирішив від свого імені скликати Вселенський Собор. Собори, які скликали Предстоятелі, ніколи не претендували на статус Вселенських, а завжди були тільки Помісними.

Хто брав участь у Соборі

Скликали Імператори не тільки Собори, але могли й вимагати обов'язкової присутності певних єпископів, з чим, знову ж таки, ніхто не сперечався.

Наприклад, імператори Феодосій ІІ і Валентиніан ІІІ в найвищому посланні до святителя Кирила Олександрійського й до єпископів обласних митрополій писали: «Ми впевнені, з одного боку, що кожен із боголюбивих священнослужителів, дізнавшись, що сим нашим визначенням святіший Собор засновується заради церковних і вселенських справ, постарається приїхати й подати посильну допомогу справам, настільки необхідним і сприяючим богоугодництву. З іншого боку, ми, що так багато піклуються про це, не перенесемо байдуже нічиєї відсутності. Та й жодного не матиме виправдання ні перед Богом, ні перед нами той, хто не поспішить негайно прибути до призначеного часу в зазначене місце. Бо кого закликають на священний Собор і він не поспішає з готовністю прибути, у того явно совість нечиста».

Імператор не тільки визначав число членів Собору, але міг і особисто запросити кого-небудь або заборонити кому-небудь брати участь у ньому. Наприклад, імператор Феодосій запросив до участі в ІІІ Вселенському Соборі блаженного Августина і заборонив блаженному Феодориту Кірському брати участь у розбійному Соборі.

Твердження грецьких богословів, що тільки патріарх Константинопольський має право скликати Собор, не засновані на історичних фактах.

На Соборах зазвичай присутні глави всіх Церков або митрополичих округів (або особисто, або через представників). Якщо ж хто-небудь був відсутній, це не перешкоджало проведенню Собору.

Наприклад, на II Вселенському Соборі не було представників папи. Папа Вігілій відмовився брати участь у V соборі, а на VI і VII не було всіх східних патріархів. Але це не означає, що рішення даних Соборів нелегітимні, тому що кількісний склад учасників не впливав на ступінь авторитетності або вселенськості Собору.

Крім єпископів, у Соборі могли брати участь диякони, священики й навіть, в одному випадку, читці, а на VI і VII були присутні вже і ченці. Однак всі вони представляли не стільки Церкву (Помісну), скільки «обличчя свого єпископа».

Самі імператори брали участь у I, II, IV, VI і VII Вселенських Соборах. У всіх інших випадках замість імператорів (або в Соборі взагалі, або в окремих його засіданнях) брали участь його представники-легати. Однак ні імператор, ні його представники не були повноправними членами Собору. Вони головним чином стежили за порядком і свободою слова.

Після того, як Єрусалимський Патріарх Феофіл запросив предстоятелів Помісних Церков в Йорданію для Всеправославної наради, деякі з них (зокрема, глава Елладської Церкви архієпископ Ієронім) вже заявили, що брати участь у цьому зібранні не будуть. Однак з точки зору церковної історії, відсутність кого-небудь на Соборі ніяк не впливає на легітимність його рішень. Проблема в іншому – чи прийме ці рішення церковний народ? І якщо так, то при дотриманні яких умов?

Умови соборних рішень

Головним завданням Собору завжди було визначення істини. І легітимність соборного рішення ніяк не залежить від кількості єпископів, що підписалися під ним. Акцент має бути не на кількості голосів, а на проголошенні Божої правди. Тому що якщо рішення не буде істинним, народ Церкви його не прийме.

Водночас істина віри не передбачає плюралізму думок, який можливий тільки до прийняття остаточного рішення. Істина не може мати умовний характер або бути недостатньою або менш «істинною» – вона виключає існування іншої думки й обов'язкова для кожного.

Обмін думками був можливий тільки на шляху до визначення Істини. Більш того, однією з умов прийняття соборних постанов було обов'язкове вільне вираження думок, яке давало можливість прийняття рішень, що не залежать від тиску або погроз із чиєїсь сторони. Коли цього не дотримувалося, рішення Собору піддавали сумнівам і оскаржували.

Наприклад, на соборі 449 року патріарх Діоскор вдавався до погроз і навіть прямого фізичного насильства, щоб провести вигідні йому рішення. Зрештою більшістю голосів ці рішення прийняли, а сам Собор увійшов в історію як розбійницький.

Істина віри не передбачає плюралізму думок, який можливий тільки до прийняття остаточного рішення. Істина не може мати умовний характер або бути недостатньою або менш «істинною» – вона виключає існування іншої думки і обов'язкова для кожного.

Вже після Собору наступав процес рецепції соборних рішень, тобто прийняття Церквою. Головною умовою в цьому випадку ставала згода соборних постанов зі Священним Писанням і Священним Переказом Церкви. Іншими словами, всі члени Церкви повинні були прийняти соборні рішення як істину. Першим у цьому ряду стояв знову ж імператор – і в силу державних повноважень, якими він наділяв визначення Соборів, і в силу того, що був першим по честі мирянином у Церкві. Під VI Вселенським Собором є такий підпис: «Костянтин у Христі Бога цар і імператор Римський, прочитав і погодився».

Історія знає чимало прикладів, як соборні рішення, хоча й були прийняті більшістю єпископату та кліру, підписані імператором, але, будучи відкинуті простим народом, не отримали загальноцерковного визнання. Яскраві свідчення тому – Флорентійська, Ліонська, Брестська унії, а також розбійницькі Собори V-VIII століть.

Тому при спробах вирішити українську проблему, що кинула Церкву в сучасну кризу, потрібно відштовхуватись не від чиїхось інтересів (чи то Руської Церкви чи Константинопольського патріархату), а тільки від істини. Як ця істина виражена в Переданні та історії Церкви? Наскільки сучасні позиції сторін відповідають Євангелію, проповіді Христа і церковним традиціям? Ось запитання, які потрібно задавати сьогодні. І не потрібно боятися уявної ізоляції, тому що там, де Христос, – там і є більшість, як говорив преподобний Максим Сповідник.

* * *

Історія і Переказ Церкви свідчать, що жоден Вселенський Собор не був скликаний Константинопольським патріархом. Всі Собори, які претендують на вселенський характер, скликав виключно імператор. З цієї точки зору домагання Фанару на право скликання Вселенського Собору абсолютно безпідставні і не мають ніяких історичних підстав. Всі спроби Константинопольських патріархів скликати Вселенський Собор незмінно закінчувалися провалами (про це – в наступній статті).

Легітимність Собору залежить не від кількості його учасників, а від того, наскільки сам Собор переслідував інтереси з'ясування істини. Тому, навіть якщо на плановану Всеправославну нараду в Йорданії не поїдуть патріарх Варфоломій, патріарх Феодор і архієпископ Ієронім, вона через це не стане менш легітимною, а її рішення не стануть необов'язковими. Єдина умова й того й іншого – пошук і відстоювання істини.

Усі рішення, якими б істинними вони не здавалися в момент прийняття, повинні пройти ще й загальноцерковну рецепцію, тобто прийняті народом Божим. З цього боку вже зараз можна з упевненістю сказати, що рішення патріарха Варфоломія щодо безпокаяного прийому в спілкування українських розкольників загальноцерковної рецепції не пройшли. Що й має довести Всеправославна нарада в Йорданії.

Читайте також