Иногда любовь Божию сильнее всего чувствуешь, когда ее не достоин

Иногда любовь Божью сильнее всего чувствуешь там, где ты менее всего ее достоин. В такие моменты вдруг не умом только, а всем нутром своим понимаешь, что быть достойным этой любви невозможно, что нету ей цены и дается она всем нам как дар, как дождик грибной, как теплое дыхание матери над колыбелью младенца. И лишь нелепая самонадеянность наша время от времени пытается провести черту между «любимыми» и «нелюбимыми» Богом. А для Него такой черты нету. Он за грешников мучения принял, кровь Свою драгоценную пролил. И за каждого из тех, кого люди готовы отнести к «нелюбимым», будет до самого конца их путанной жизни бороться, вытаскивать их из греха и погибели всеми способами. А способов таких у Бога бесчисленное множество. Об одном из самых ярких своих переживаний Божьей любви попробую сейчас рассказать.

Я смолоду много пил, было дело. Однажды, после вечерних посиделок с друзьями за бутылкой, проспал наутро свой автобус. А уехать нужно было непременно, важная встреча была назначена. Следующий автобус только через несколько часов. Что делать? Добрался до выезда из города, стою, голосую. А кому в середине девяностых был нужен такой попутчик – похмельный бородатый детина? Да никому не нужен, это и ежику понятно. И вот, безо всякой надежды стою, поднимаю руку перед редкими машинами. Они проезжают мимо. Я жду следующую, опять голосую – опять без толку.

Хотел было помолиться – Господи, пошли мне попутку, чтобы успел я в срок. А слова с языка не идут – совестно: напился, дурень, проспал все на свете, а теперь вон чего запел – «Господи, помоги». Нет уж, дружок. Получи, чего заслужил. Вот с такими мыслями стою на обочине, безнадежно помахиваю рукой, провожаю взглядом проехавшие мимо машины.

Вдруг одна из легковушек останавливается метрах в двадцати, сдает назад. На передних сиденьях два крепких осанистых мужика, судя по выправке – военные. Спрашивают:

– Тебе куда?

Я говорю:

– До трассы довезите хотя бы, а там уж я как-нибудь…

Они:

– До трассы – ладно. Дальше куда?

Я:

– В Калугу.

– Садись. Довезем.

Я плюхаюсь на заднее сиденье, машина трогается. А я ведь с похмелья жуткого. Мутит, пить хочется. И тут один из мужиков вдруг разворачивается, и протягивает мне… огромное красное яблоко.

– На, поешь. Из тещиного сада.

Я схватил яблоко двумя руками, как дети маленькие берут. Сладкое с кислинкой, налитое, откусишь – сок аж брызжет. И вот сижу я на заднем сиденье, грызу это яблоко, а у самого слезы по щекам текут. И полное было ощущение, будто яблоко это мне Господь Сам дал, Своей рукой. И машину до самого места – тоже Он.

Читайте також

Правда, про яку не хочуть говорити!

Сьогодні ми всі спостерігаємо дуже показову картину. Від пересічної людини до представників влади — майже всі приїхали. Навіть ті, хто не є віруючими або належить до іншого віросповідання, оглянули наслідки ракетного удару російської федерації по Успенському собору. І майже кожен назвав Лавру Святинею, яку потрібно берегти, захищати та виносити питання її збереження на міжнародний рівень.

На чиєму боці Бог — Росії чи України?

​Духовні роздуми на основі Біблії ​Це питання нині кричать на кожному кутку. І питають не від великого розуму чи простої цікавості — тут крик душі, лють, біль і пекуче бажання знайти бодай якусь опору в цьому бардаку.

Зусилля, що змінює: чому піст починається з простого

Останнім часом усе частіше звучить думка: мовляв, у пості головне — «не їсти одне одного», а те, що в тарілці, не має значення. Часто повторюють: їжа не віддаляє і не наближає до Бога, поститися треба «як виходить», і це взагалі другорядне.

Танці перед Вівтарем: що насправді відбулося у Троїцькому соборі Чернігова

Різдвяний перформанс у Троїцькому соборі Чернігова викликав гостру дискусію про межі допустимого в сакральному просторі. Чи є танці в храмі відродженням традицій, чи зневагою до святині?

Різдво чи день програміста: про віру, вибір і відповідальність

7 січня для багатьох — не просто дата в календарі, а питання віри й особистого вибору. Спроба надати цьому дню новий зміст змушує замислитися, без чого людині справді важко жити.

Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність

В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади