У них уже сформировалось ПЦУ УАПЦ, ПЦУ УПЦ КП и ПЦУ МП
Храм мучеников Бориса и Глеба на Теремках. Фото: Монастыри и храмы Киева
Был вчера гениальный диалог со свечницей храма Бориса и Глеба УАПЦ в микрорайоне Теремки (которая номинально вошла в ПЦУ, 80 человек на литургии, два священника). Дама – средних лет, выглядит как бывшая учительница, ставшая бизнесвумен в ранге владелицы торговой палатки, чем она по сути и занимается.
«Здравствуйте - у Вас храм какой церкви?»
«УАПЦ».
«Поминаете Исиченко, как епископа?»
«Нет, зачем, давно не поминаем, Епифаний у нас глава».
«А Александра (Драбинко) не поминаете?» (митрополита ПЦУ, чей храм в пятидесяти метрах).
«Нет. (Очень категорично). Да, то совсем другая церковь!» (Даю в переводе с украинского).
Коллега с которым мы проводим обследование, выходя: «Видимо у них уже сформировалось ПЦУ УАПЦ, ПЦУ УПЦ КП и ПЦУ Московского патриархата».
Читайте також
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.
Коли святиню перетворили на попіл
Храм підірвали, щоб стерти сліди грабежу. Німці знали час підриву — і зняли все на плівку. Через десятиліття хроніка знову спливла — щоб сказати правду за тих, кого намагалися змусити мовчати.