Як розпізнати оману
Фото: monastery.ru
Парадоксальним фактом є те, що зроблене зло, при наявності його усвідомлення і глибокого каяття, може привести душу в рятівний стан. «Нічого Бог в нас так не шукає, як смирення»,– вчить старець Неофіт Афонський. І навпаки, добрі справи, зроблені Бога заради, можуть ізолювати душу від Бога, якщо вона при цьому буде рости в думці про себе.
Думка про себе – це і є той стан, який святі отці називають «оманою», тобто лестощами в найвищому ступені. По суті, це діагноз божевільної людини. Гордість і марнославство затьмарюють розум так, що він сприймає самого себе і світ навколо себе неадекватно. Думка про себе робить людину ще й дурнем. Неважливо, що у неї буде при цьому сім п'ядей у лобі, кілька дипломів і вчених звань. Важливо те, що душа при цьому втрачає простоту і благодать.
По суті, омана – це гіпертрофована форма егоїзму і себелюбства, яка часто ховається за личиною ревнощів по Богу.
У православ'ї людина до цього стану приходить тоді, коли починає акцентувати увагу на собі, на своїй думці і на своїх працях. По суті, омана – це гіпертрофована форма егоїзму і себелюбства, яка часто ховається за личиною ревнощів по Богу. Основний критерій, за яким можна впізнати людину хвору оманою – це осуд. Такі люди засуджують патріарха, єпископів, духовенство, взагалі все і вся. Вони живуть цією злістю, тому що вона доставляє душі солодкість. Солодкість від своїх «ревнощів», «правоти», «мудрості». Часто люди в омані об'єднуються в групи, організовують свої блоги, ведуть сторінки, виступають в пресі та ін. Серед цих людей є чимало обдарованих, тих, кому Бог вручив багато талантів, але забули про те, що для порятунку душі потрібна любов, смирення, доброта, а не уїдливість, злість і критиканство.
У своєму житті я, на жаль, зустрічав таких людей не раз. Наприклад, в сусідній єпархії служив добре знайомий мені священик, талановитий місіонер, чудовий проповідник, який має прекрасні організаторські здібності. Як розумна людина, він бачив різного роду недоліки в управлінні єпархією, був незадоволений своїм єпископом і його оточенням. Для того, щоб придбати незалежний статус і стабільне становище, за допомогою спонсорів він побудував храм на приватній території. Цей храм належав не єпархії, а незалежній особі. Потім він пересварився з тими людьми, які йому цей храм побудували, тому що, природно, і у них виявилися недоліки.
Основний критерій, за яким можна впізнати людину хвору оманою – це осуд.
Цей священик знайшов безліч виправдань для того, щоб перейти в іншу юрисдикцію. З точки зору земної логіки всі його дії мали під собою об'єктивні причини. Але вся суть проблеми таких людей – в нерозумінні духу Православ'я, серцевиною якого є смирення і любов. Я як і раніше добре ставлюся до цієї людини і від щирого серця бажаю йому порятунку.
На Афоні давно діє негласний закон: якщо старець не схиляє послушника до гріха і не тягне його в єресь, йому потрібно в усьому підкоряться, яким би неприємним або жорстоким він не був. Найважче для нашого егоїзму – це відмовитися від своєї волі, від нав'язливої думки власного гіпертрофованого «Я». І чим розумніше, освіченіше, талановитіше це «Я», тим важче з ним впоратися. Дурню і простаку легше врятуватися, ніж розумному і начитаному. У першого немає особливого грунту для вирощування в собі гордині.
Але вся суть проблеми таких людей – в нерозумінні духу Православ'я, серцевиною якого є смирення і любов.
Смирення, яким володів митар – це, по суті, фундамент духовного життя. Воно починається з терпіння, яке дуже важко накопичити. Отець Сергій Баранов (духівник Орського Іверського монастиря) каже, що «в терпінні потрібно вчитися не напружуватися, тоді легше буде терпіти. Цей шлях потрібно проходити з м'якістю, без сердитості і розчарування. Жорсткість душі робить її ламкою. Взагалі все жорстке легко ламається, а м'яке легко гнеться. Лозу можна на дереві гнути як завгодно, і вона не поламається, а суха гілка, навіть якщо її трохи зачепити, з тріском впаде на землю».
Тому м'яка душа, перебуваючи під вітром спокус, буде гнутися, може бути навіть притискатися до самої землі, але її ніколи не вирвати з корінням.
«Що б не сталося в житті, – вчить отець Сергій, – залишайтеся м'якими, не напружуйтеся, не психуйте, не впадайте у відчай, не турбуйтеся. Бог попускає нам проходити ці стани, тому що через терпіння до нас приходить смирення. А завдяки смиренню душа наповнюється благодаттю».
Зовсім не дарма підготовка до Великого посту починається саме з Тижня про митаря і фарисея. Ця притча-урок цілющого смирення. З нього, мабуть, і почнемо.
Читайте також
Торжество православ'я: чому за золотом риз часто ховається розчарування
Про те, чому неофіти 90-х пішли в тишу, як розпізнати «темного двійника» Церкви і де насправді шукати світло.
Свічковий огарок і чиста совість: історія пономаря Саші
Маленька спокуса у великому світі війни. Про те, як звичайний згорток використаних свічок став для юного вівтарника мірилом чесності та шляхом до перемоги над самим собою.
Жінка, яка перемогла гріх
Перше читання Покаянного канону завершується. І святий Андрій Критський розкриває образ героїні церковної історії, яку Бог спіймав на живця.
Репетиція вічності: Великий піст як вихід з диктатури шуму
Великий піст – це не просто дієта чи відмова від розваг. Це добровільний вхід у «коридор тиші», де людина знімає маски і зустрічається зі своїм справжнім «я».
Покаяння царя і червоний плащ Урії
Третя частина покаянного канону – це не урок моралі. Це анатомія і дзеркало зради.
Синдром дружини Лота: чому покаяння не терпить ностальгії
Христос промовив про неї три слова. Але саме вони – одне з найгостріших попереджень у всьому Євангелії.