Чорногорія й Митрополит Київський: правда проти політики

У Чорногорії вважають лише Блаженнішого Онуфрія законним Митрополитом Київським. Фото: СПЖ

У кінці лютого 2020 року Чорногорія стала центром уваги православної України. Спочатку Сергій (Епіфаній) Думенко поскаржився, що його не вважають у Чорногорії митрополитом Київським, а запрошують у такій якості Блаженнішого Онуфрія. Потім скандальну і абсолютно абсурдну заяву зробили в посольстві України в Чорногорії, заявивши, ніби Митрополит Онуфрій – лише «митрополит Російської православної церкви в Києві і, як високопоставлений церковний чиновник Російської православної церкви, який не уповноважений висловлювати думку більшості православних віруючих України або православної церкви України».

Нарешті, 27 лютого, Блаженніший вирушив з візитом в Чорногорію, всі могли на власні очі переконатися – кого ж там вважають Митрополитом Київським. Десятки тисяч чорногорців на хресній ході, очолюваній Блаженнішим Онуфрієм, переповнені храми, однозначні заяви про підтримку, нагороди з боку глави Чорногорсько-Приморської митрополії, – все це абсолютно недвозначно говорить, що в Чорногорії вважають канонічним предстоятелем лише Митрополита Онуфрія.

Залишається тільки запитання – що це було з боку українських дипломатів? І як розцінювати їхній вчинок?

Час подвигу

Десятки тисяч простих людей двічі в тиждень протягом декількох місяців виходять на вулиці невеликої європейської країни, розміщеної практично в самому центрі Європи. Виходять для того, щоб захистити свою Церкву від сваволі місцевої влади і державних чиновників. Хтось сприймає це як бунт проти влади, хтось – як протестні акції і громадянську непокору, хтось – як спробу напоумити зарваних «народних обранців». Але всі згодні, що у цих людей пальці не стискаються в кулаки, а в хресне знамення, а руки тримають не цеглини або пляшки з запальними сумішами, а хрести та ікони. Так і слова, які вони виголошують під час своїх зібрань – це не лайка і заклики до повалення влади, а церковні пісні та заклики до посту і молитви. Мова йде про Чорногорію.

Сьогодні прості віряни цієї країни демонструють всьому світові приклад мужності й сьогодення, християнського підходу до вирішення проблем. Їхня віра вражає. Адже погодьтеся, регулярно виходити після роботи на вулиці своїх міст для того, щоб підтримати Церкву – це крок, гідний поваги. Якби Церкву зібрала один-два рази якась кількість людей, то можна було б сказати, що нічого особливо дивного в цьому немає. Але в Чорногорії щодня збирається чи не більша частина... країни! Це не голос народу? І дуже дивно, що політики не хочуть його слухати. Що ж відбувається там? Чому люди вважають, що настав час подвигу і Церкву потрібно захищати?

Три причини гонінь на Церкву в Чорногорії

Справа в тому, що парламент країни прийняв закон «Про свободу совісті та релігійні організації», один з пунктів якого передбачає повернення у власність держави об'єктів та земель релігійних громад, якщо вони не належали цим громадам до 1 грудня 1918 року. У відповідності з цим законом держава зобов'яже релігійні громади доводити документально свої права на володіння майном. При цьому, всі прекрасно розуміють, що юридичного (документально-зафіксованого) обліку об'єктів церковного майна ще сто років тому не велося. За непотрібністю.

Це означає, що переважна частина храмів, монастирів, а також інших об'єктів нерухомого майна (у тому числі земельних ділянок) що належать сьогодні Церкві, відійде державі. Мова йде про приблизно 650 храмів і монастирів, які перебувають у юрисдикції Сербської Православної Церкви на території Чорногорії, в тому числі, знаменитий монастир Острог.

Саме тому аналітики і просто обізнані люди кажуть, що влада, приймаючи цей закон, хоче, по-перше, максимально послабити Сербську Православну Церкву, а по-друге, прикриваючись патріотичними гаслами, створити свою кишенькову «церковну» структуру (в Чорногорії існує маргінальна і невизнана ніким у світі «Чорногорська православна церква»), яка буде виконувати побажання керівництва країни.

Крім того, є ще і третя причина – економічна. Наприклад, Чорногорсько-Приморська митрополія володіє 100 гектарами пляжу в бухті Буляріце, які президент Чорногорії Міло Джуканович хоче відібрати і передати приватним інвесторам. Якщо це дійсно так, то виходить далеко не завжди показний патріотизм говорить про турботу й підтримку своєї країни, і Семюель Джонсон був правий, коли сказав: «Патріотизм — останній притулок негідника».

Україна й Чорногорія: паралелі

Щодо лубочного патріотизму, між подіями в Чорногорії і подіями в Україні існує величезна кількість паралелей.

Чинний президент цієї країни, Міло Джуканович, як і колишній президент України Петро Порошенко, є прихильником євроінтеграції Чорногорії. Крім того, він запеклий противник сусідньої Сербії, і вважає, що у Чорногорії і цієї країни нічого спільного не має бути – не тільки в політичному, але й культурному та релігійному плані.

На початку 2000-х Джуканович, що був у молодості функціонером комуністичної партії Югославії (нічого не нагадує про наших політиків?), взяв курс на розмежування з Сербією, а вже в 2006 році домігся Чорногорії статусу кандидата на вступ до Євросоюзу. У 2016 році країна підписала угоду з НАТО.

Зрозуміло, що будучи однодумцями щодо розвитку своїх держав, і Джуканович, і Порошенко не могли залишити без уваги «церковне питання». При цьому, їхня риторика настільки схожа, що можна абсолютно спокійно слова одного президента приписувати висловлюванням іншого – змінювати доведеться тільки топоніми «Росія» і «Сербія».

Наприклад, за словами Джукановича, Чорногорсько-Приморська Митрополія, що входить до складу Сербської Православної Церкви та об'єднує переважну більшість народу Чорногорії – це «довга рука Сербії», «агент впливу Кремля» і проповідник «Сербського міра».

Або ось, слова все того ж Джукановича (під якими з топонімічними правками може підписатися й Порошенко): «Сербська Православна Церква є одним із важливих інструментів, що використовуються ідеологами "великосербского націоналізму" проти Чорногорії, проти її незалежності, національної, культурної та релігійної самобутності».

Або ось це висловлювання: «У Чорногорії повинна бути своя власна церква як спосіб утвердити свою національну ідентичність через 14 років після отримання незалежності». Порівняйте його зі словами Порошенка: «Томос для нас – фактично ще один акт проголошення Незалежності України». Як кажуть, коментарі зайві.

Саме тому, віряни Чорногорії впевнені – уряд країни в «церковному питанні» вирішив піти стопами України.

Єпископ Будимлянсько-Никшицький Іоанникій (Мичович) в одному зі своїх інтерв'ю заявив: «Це дуже нагадує український сценарій. Мені здається, що вони багато взяли від українського зразка. По суті, мова йде про сіяння розбрату між православними людьми, нав'язані розділи, ненависть, і це дуже небезпечно. Це веде до загальної нестабільності, яка, можливо, вигідна владі, бо так легше керувати ситуацією й уникати інших нагальних проблем».

Це означає, що влада буде підтримувати так звану «Чорногорську православну церкву» і лобіювати не тільки її інтереси всередині країни, але і за її межами. Зокрема, мова йде про надання чорногорським розкольникам легітимного статусу – через отримання все того ж Томосу з рук Константинопольського патріарха.

На даний момент, ця розкольницька структура не має значного впливу в релігійному полі Чорногорії – в її розпорядженні один храм, близько десятка священнослужителів та декілька сотень вірних. Однак, як і у випадку з Київським патріархатом, ця релігійна організація за певної підтримки влади може стати майданчиком для створення чергової фанаріотської «церкви-маріонетки». Тим більше, що саме «Чорногорська церква» визнала УПЦ КП однією з перших.

Українська політика і Церква

На цьому тлі заяви Чорногорського уряду про те, що він, мовляв, не буде втручатися у внутрішні справи Церкви, а буде діяти виключно в рамках Конституції, виглядають, м'яко кажучи, лицемірно. Ми пам'ятаємо, що ці самі слова в свій час говорив і колишній президент України Петро Порошенко. Наприклад, відразу після отримання Томосу він заявив: «Я, як президент, гарантую від імені держави, що Україна поважатиме віросповідання кожного громадянина». Але, як ми всі прекрасно знаємо, говорити – не значить робити.

Більше того, чиновники, «правильно виховані» Порошенком стосовно канонічної Церкви, досі продовжують активно втручатися не тільки у внутрішні справи УЦП, але й у внутрішні справи інших Помісних Церков, зокрема, Сербської Православної Церкви.

У зв'язку з візитом Блаженнішого Митрополита Онуфрія в Чорногорію, посольство України в цій країні опублікувало заяву, в якій назвало Предстоятеля УПЦ «митрополит Російської православної церкви в Києві владика Онуфрій», і заявило, що «митрополит Онуфрій, як високопоставлений церковний чиновник Російської православної церкви, не уповноважений висловлювати думку більшості православних віруючих України або православної церкви України». При цьому, чиновники посольства процитували заяву прес-служби ПЦУ, де йдеться про те, що «єдиний канонічний предстоятель Української Церкви Епіфаній Думенко». Погодьтеся, що досить дивно спостерігати, як службовці світської держави, яким позиціонує себе в Європі Україна, займаються визначенням канонічності тієї чи іншої Церкви і вирішують, хто має право виступати від імені вірян!

За справедливим зауваженням блогера Олександра Вознесенського, посольство України в Чорногорії «всупереч Конституції України не тільки втручається у церковні справи, але ще й втручається в релігійні справи іншої країни, намагаючись розпалювати релігійну ворожнечу і публічно заявляючи про підтримку розкольників у Чорногорії, поширюючи тексти, спрямовані проти Сербської Православної Церкви та Української Православної Церкви». Зазначимо також, що в даному випадку присутня ще й дискримінація за релігійною ознакою. Чи можемо ми уявити собі подібну заяву, наприклад, глави УГКЦ Святослава Шевчука? Що він, мовляв, є «високопоставленим чиновником Римсько-католицької церкви і не має права говорити від імені українських вірян УГКЦ»? Ні. Чому ж тоді таке можливе стосовно УПЦ? Відповідь проста – тому що так хотіла попередня влада. Але ж зараз все має бути за законом, правда? І чиновники посольства це прекрасно розуміють.

Справу українського посольства в Чорногорії, як це не дивно, продовжили їхні колеги з посольства України в Сербії, що вирішили проінструктувати сербські ЗМІ дещо зміненими цитатами з тієї самої заяви прес-служби ПЦУ, де сказано про Томос і визнання з боку Фанару. Крім того, в заяві йдеться, що згідно з дослідженнями центру Разумкова підтримка УПЦ у віруючого населення України знижується, а сама УПЦ названа «Російська Православна Церква в Україні».

На ці провокації вже відреагував ВЗЦЗ УПЦ, який закликав державу притягнути урядовців до відповідальності за розпалювання релігійної ворожнечі, а також Блаженніший, який сказав, що після свят займеться цією ситуацією.

Народ зі своєю Церквою, а політики – зі своєю

Але, як би там не було, на даний момент зовсім очевидно, що і в Україні, і в Чорногорії влада вперто продовжує не помічати того, чого хочуть їхні народи і, переслідуючи поточні політичні інтереси, встає на сторону ворогів Церкви.

Очевидно й інше – розкольники в Україні і в Чорногорії роблять ставку на підтримку уряду, а не народу. Саме тому, Епіфаній Думенко останнім часом ледь не щотижня зустрічається з послами і дипломатами іноземних держав, а кілька тижнів тому навіть зібрав їх у себе в резиденції. ПЦУ – від початку і до кінця політичний проект, і з Церквою має лише зовнішню схожість.

Що ж стосується народу... Ми бачили, як 27 лютого, відразу після участі в Нараді Предстоятелів в Аммані, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій прибув із офіційним візитом у Чорногорію. Бачили, як віряни Сербської Православної Церкви, що становлять більшість населення Чорногорії, зустрічали його в Подгориці. Він приїхав туди не з політичними гаслами, а з проповіддю Євангелія і тисячі православних християн країни жадали почути його слово.

Ми не знаємо, чи є в Чорногорії якийсь аналог Центру Разумкова, що займається соціологічними дослідженнями. Знаємо тільки, що жодне дослідження не замінить того, що бачили наші очі. А вони бачили, що народ Чорногорії, Церква в Чорногорії точно знають, хто представляє собою Українську Православну Церкву та український православний народ. Віруючим чорногорцям, як і віруючим сербам і українцям, не треба нічого пояснювати – вони самі все прекрасно знають. І висловлюють свою думку не на словах, а конкретними діями – спільною молитвою в храмі, сповіддю, Причастям Христових Таїн, участю у Хресних ходах. Згадайте, яка кількість православних українців бере участь у щорічному Великому Хресному ході? Вже сотні тисяч. А скільки українців здійснює трьохсот-кілометровий шлях в Почаївську лавру з Кам'янця? Десятки тисяч. Іоасафатова долина? Ганнина гора? Тисячі і тисячі! Ось найкраще «дослідження» того, з ким народ і де його підтримка. Точно так, як і в Чорногорії. Тільки на вулицях Подгориці буває по 60 000 чоловік (це при тому, що все населення міста – близько 180 000) осіб.

Що все це означає? Що сила Церкви не в політичній підтримці і не в дипломатичних інтригах. Сила Церкви – у Христі. Уряди, влади і держави – всі вони мають тимчасовий характер і рано чи пізно зникають. А Церква, за словом Христа, буде довіку. Її неможливо чимось підмінити, а благодать – не можна імітувати. Бо серце простої віруючої людини моментально відрізнить де Церква, де Христос, де Істина, а де політика, брехня і веліар.

Читайте також