Митрополит Антоній: Про те, для чого ще потрібен Великий піст
Керуючий справами УПЦ митрополит Бориспільський і Броварський Антоній (Паканич). Фото: СПЖ
Час посту – це час самоаналізу і підведення підсумків. Частина нашого життя вже прожита, можливо, більша її частина. Як ми оцінюємо прожиті дні? Для чого живемо далі?
Всі ці питання вимагають відповіді не на бігу. Потрібно знайти час і зупинитися, задуматися, розглянути себе ближче, спробувати зрозуміти, чим ми наповнені, чим живемо. І Великий піст – найкраща пора для цього. Час, коли земний хід сповільнюється, а духовний посилюється.
Багато що в нашому житті залежить від тієї обстановки, від того суспільства, в якому ми обертаємося, опиняємося. Найчастіше ми вибираємо собі друзів, коло спілкування для того, щоб тільки розслабитися, і при цьому не думаємо про наслідки, не думаємо про те, до чого призведе подібна дружба.
Якщо нас оточують люди добрі, ми прагнемо до добра, якщо нас оточують люди святі, ми прагнемо до святості, але якщо нас оточують люди зовсім інших звичаїв, то ми вимушено намагаємося бути схожими на них, можливо, всередині ми інакші, але ми перелаштовуємося, підлаштовуємось, перекроюємо себе, сміємося над тим, що свято – взагалі, йдемо на компроміс із совістю, з внутрішніми установками тільки для того, щоб відповідати очікуванням обраного нами товариства.
Злі спільноти перекручують звичаї.
Є такий вислів преподобного Паїсія Святогорця: «Якщо є у тебе необхідність в дружбу після Бога, якщо тобі все ж ще важко жити самому з Богом, то подружися зі святою людиною, але якщо немає в близькості від тебе святої людини, то подружися із диким звіром».
Завдання складне, оскільки всі ми живемо в суспільстві, і нам регулярно потрібно взаємодіяти і спілкуватися, треба вирішувати якісь важливі питання, справи, нести різні послухи. Спілкуватися можна, навіть з великою кількістю людей, але не обов'язково дружити з такими людьми, зближуватися, бо найчастіше така дружба призводить до дуже поганих наслідків.
Нехай наступний Великий піст стане новою точкою відліку в нашому житті, життя доброго і радісного у Христі. Нехай Господь зміцнить нас у прагненні бути краще, нехай допоможе нам бути з тими людьми, хто надихне нас і зміцнить своїм прикладом на шляху спасіння.
Читайте також
Дві зради: чому Петро врятувався, а Іуда загинув
Обидва учні зреклися Христа, але їхні долі склалися по-різному. Про природу падіння, спасенну силу надії та про те, чому відчай страшніший за сам гріх.
Кінець історії: чому вогонь Апокаліпсису – це блага звістка
Світ занурюється у темряву, але кінець світу – це не катастрофа. Про сутінки Сьомого дня, народження нової землі і чому християни не бояться Апокаліпсису.
Рентген наосліп: діалог зі святителем Лукою Кримським
Парадокс простий і страшний: старець із незрячими очима бачив нас наскрізь, а ми з ідеальною сучасною оптикою не бачимо власної біди.
Патологія фараона: як серце втрачає чутливість
Бог не робить гонителів злими. Він перестає їх стримувати – і тоді осліпла від безкарності влада руйнує себе сама.
Вхід Господній до Єрусалима: між очікуванням чуда і Голгофою
Натовп чекав земного царя, а зустрів Агнця. Чому ми досі шукаємо «зручного» Бога.
Що сльози Христа біля гробу друга говорять про природу смерті
Горе Спасителя біля надгробка Лазаря – не просто людська скорбота. Це Бог дивиться на розпад найкращого Свого творіння і не погоджується з владою смерті над ним.