Великий канон Андрія Критського. День третій: зважитися більше не грішити

«Покаяння полягає в тому, щоб вже не робити надалі того ж, а хто береться за колишні справи, той, за прислів'ям, б'є шерсть над вогнем і черпає воду решетом». Фото: athos.керівництво

Здавалося б, через весь Великий піст «червоною ниткою» проходить одна тема покаяння, але говорити про неї можна нескінченно, адже поки світ існує, свою актуальність вона буде зберігати. Канон преподобного Андрія Критського дає незліченну кількість думок для розуму і душі, розкрити які, у рамках невеликого тексту, не представляється можливим, тому зосередимося лише на окремих з них.

У середу на п'ятій пісні, ми можемо зустріти такі слова: «З брудом змішав я, нещасний, свій розум, але обмий мене, Владико, в купелі моїх сліз, благаю Тебе, плоті моєї одяг вибіли як сніг». Тут ми бачимо і жах усвідомлення своєї гріховності, але і тверду рішучість більше ніколи не повертатися до скоєного.

Ми пам'ятаємо, що написання канону, швидше за все, стало наслідком підписання преподобним Андрієм анафеми VI Вселенського собору на соборі 712-го року, скликаному імператором Філіппіком Варданом для відновлення єресі монофелітства. Можна лише здогадуватися, що відбувалося в його душі після усвідомлення свого гріховного вчинку, але цілком допустимо припустити, що це був початок святості. Подібно апостолу Петру, пізнавши глибину зради, глибину свого падіння, він отримав «щеплення» від гріха. Один вчинок, одна помилка перевернула все життя преподобного, дозволила побачити ступінь порочності, але і порушила рішучість більше ніколи не повертатися у те «болото», в якому він перебував раніше: «Як спас Ти Петра, що взивав до Тебе, поспіши спасти й мене, Спасе; від звіра врятуй мене, простягнувши руку Свою, і виведи з глибини гріховної», – читаємо ми в шостій пісні.

Можна лише здогадуватися, що відбувалося в його душі після усвідомлення свого гріховного вчинку, але цілком допустимо припустити, що це був початок святості.

Цієї самої рішучості нам, мабуть, досить часто не вистачає. Від повільного духовного життя відбувається і сповільнене покаяння. Хто може з упевненістю сказати, що підходячи до сповідального аналоя, він ненавидить свій гріх, сповнений завзяття боротися з ним, готовий кинути всі сили, аби ніколи більше не повертатися до тих пороків, яке озвучує під єпитрахиллю. Преподобний Єфрем Сирін нас ніби докоряє, кажучи, що вже один раз отверезівши неприпустимо знову занурюватися в сп'яніння, «то будуючи, то плюндруючи, то сплітаючи, то розплітаючи, подібно дітям, які багато разів старанно будують свої будиночки і потім, розкидавши, перетворюють все в купу».

Якщо ми знову повертаємося до гріха, то не пізнали, не побачили схованого в ньому змія. У такій «сліпоті» ми не здатні цілком його видалити від себе, зберігаючи сліди його образу, і змій цей, немов знову зароджується в нашій утробі, з часом повністю відновлюючи образ своєї злоби.

Тепер звернемося до дещо загрозливих слів святителя Афанасія Великого. Його думка знайома і, напевно, багатьом приходила в голову, коли ми міркували про причини смерті. Я маю на увазі причини не онтологічні, а особисті, суб'єктивні. Проте ж думки ці, як завжди, про когось, але не про себе. Суть їх у тому, що Господь може забрати з цього світу людину, щоб уберегти її від здійснення якого-небудь тяжкого гріха і тим самим втратити вічне життя. До цього святитель Афанасій додає, що якщо хтось почне покаяння і дасть Богу обітницю більше не грішити, то Господь прийме його, як розсудливого розбійника. Але ось «починати покаяння в волі людини, а жити чи вмерти – залежить від Бога», тому Він і забирає багатьох, хто вступив на шлях покаяння, щоб ті, що живуть довше, більше не грішили.

Від повільного духовного життя відбувається і сповільнене покаяння.

Думається, що кожен тверезомислячий християнин не буде стверджувати, що він почав покаяння. Згадаємо тут епізод життя преподобного Сисоя Великого, який перед смертю, бачачи святих і ангелів, просив їх вимолити у Бога ще трохи часу для земного життя, щоб встигнути покаятися. На зауваження учнів, що він не потребує в цьому, той відповів, що ледве починав покаяння. Думку святителя Афанасія давайте переведемо трохи в іншу площину і відмітимо собі, що Господь може забрати людину, коли та перестає приносити якісь плоди в принципі, коли єдиним проявом духовного життя стає інертність.

Але ми пам'ятаємо, що бездіяльність – це не якийсь «середній» стан – це гріх або, якщо завгодно, накопичення гріха. Таким чином, Бог посилає смерть людині на піку її духовності, але тільки в першому випадку це «пік» рятівний, а в другому – превентивний, щоб просто вберегти душу від ще гіршої долі. Тепер нехай кожен усі ці роздуми приміряє на себе. Якщо в мені немає внутрішньої ломки, немає рішучості більше ніколи не повертатися до жодного гріха, сказаному на сповіді, якщо перерахування власних вад не виробляє в душі ніякого «обурення», а в голові крутиться лише одна думка про те, що все одно вони ще не раз повторяться, то я дуже ризикую.

Нам здається, що у нас ще багато клопоту і завдань на цій землі, що Бог це розуміє і якийсь час «потримає» нас тут. Але давайте не забувати, що ми мислимо днем завтрашнім, а Господь – днем «восьмим», а в такій перспективі все може дуже сильно змінюватися. Коли будемо сподіватися на довготерпіння Боже, то тоді звернемо увагу на слова святителя Іоанна Златоуста: «Покаяння полягає в тому, щоб вже не робити надалі того ж, а хто приймається за колишні справи, той, за прислів'ям, б'є шерсть над вогнем і черпає воду решетом», – наслідки таких дій, думаю, гранично ясні.

Якщо в мені немає внутрішньої ломки, немає рішучості більше ніколи не повертатися до жодного гріха, сказаного на сповіді, а в голові крутиться лише одна думка про те, що все одно вони ще не раз повторяться, то я дуже ризикую.

Якщо спробувати якось узагальнити думки святих отців щодо покаяння, то його можна виразити такими словами: «Скільки раз впадеш, стільки разів повстань – і спасешся». Але святитель Димитрій Ростовський попереджає нас про неприпустимість нахабного і корисливого відношення до цього положення. Коли після скоєного гріха у нас виникає думка, що, мовляв, нічого страшного, ще покаюся, або ж, що найгірше, ми свідомо йдемо на гріх, просто розраховуючи звільнитися від нього банальним озвучуванням на сповіді, щось тут не те, що про покаяння не може бути й мови, але постає питання про збочення духовного життя: «Не тобі, не тобі, який повертається до колишнього злочину добровільно і нарочито, не тобі слугує це відречення», – додає святитель.

Позначене святоотцівське відречення ставитися до тих, хто згрішив несвідомо, випадково, а от з паталогічно-найманицьким ставленням до сповіді потрібно боротися. Тут я дозволю собі критику щодо самого себе і прийнятого порядку у більшості православних храмів. Справа в тому, що ми практично втратили традицію накладення єпитимії. Сьогодні фактично будь-яка хрещена людина, дотримавшись необхідного посту, вичитавши канони і отримавши пропускний «квиток» у вигляді сповіді, допускається до участі в Таїнстві Євхаристії. Причому часто, незалежно від тяжкості вчинених гріхів або появи в храмі один-два рази на рік.

«Скільки раз впадеш, стільки разів встань – і спасешся».

Всім прекрасно відомо, що в давнину члени Церкви ділилися на вірних і таких, що каються. У свою чергу другі поділялися на плачучих, слухаючих, які припадають і купно стоять. Тут я не буду розбирати суть кожної групи, а зазначу лише ту думку, що такий поділ мав сенс. Грішному християнину було недостатньо просто назвати гріх під єпитрахиллю, він повинен був ще й активно проявити свою віру, поборотися, якщо завгодно, за право підійти до Чаші. Після пройденого шляху, така людина ще десять раз замислиться над тим, чи повертатися їй до колишніх злочинів, чи все-таки краще вжити сили на боротьбу з ними, а не знову проходити шлях від плакальника до вірного.

Сьогодні ж блудячи, роблячи аборти, ненавидячи, зраджуючи і з'являючись у храмі раз в рік (коли «припече»), люди фактично отримують право Причастя на рівні з тими, хто трудиться, постує, милосердствує, молиться на всіх службах і проливає сльози. Звідси і формується установка, що, при наявності священика біля сповідувального аналоя, гріх – це щось не таке вже й страшне.

Надію, що мовляв, «покаюся ще», святитель Димитрій називає надією самсоновою. Згадаймо, як Деліла випитувала секрет сили Самсона. То він казав, що здолати його вийде, зв'язавши сімома мокрими тятивами, то новими мотузками, і кожен раз розривала їх на страх своїх ворогів. Але Деліла домоглася свого і, обрізавши волосся, вона закричала: «Филистимляни йдуть на тебе, Самсоне!», а той, подібно нам сказав собі: «Піду, як і раніше, і звільнюся», але тільки суддя не знав, «що Господь відступився від нього» (Суд. 16, 20). Подальші події добре відомі.

Вступивши сьогодні на терени покаяння, вкрай важливо придбати тверду рішучість позбутися від накопичених злочинів і пороків.

Робімо висновки. Вступивши сьогодні на терени покаяння, вкрай важливо придбати тверду рішучість позбутися від накопичених злочинів і пороків. Я прекрасно розумію, що всі ми духовно хворі і від цієї порочної хвороби не позбутися одномоментно, але тут важлива саме ця рішучість: «Не зачини тоді переді мною дверей Твоїх, Господи, Господи, а відчини їх мені, що каюся перед Тобою. Почуй, Спасе, зітхання душі моєї, прийми сльози очей моїх і спаси мене», – читаємо ми в другій пісні канону.

Нехай це і недолуго і незграбно звучить, але в християнському житті гріх «має право» проявлятися лише мимоволі, точніше ми не маємо права проявляти гріх свідомо, розраховуючи на майбутню можливість каяття. В іншому ж випадку, Господь, як і від Самсона, може відступити від нас зовсім непомітно, а може й смерть попустити.

Нехай майбутні сім тижнів стануть для нас і певним покаранням, єпитимією за порочне життя і засобом знищення свого серця, адже, по слову п'ятдесятого псалма, таке серце «Бог не скине» (Пс. 50, 19).

Читайте також