Где начинается Божье, там заканчивается человеческое
В храме. Фото: Facebook
Можно сколько угодно пытаться оценить или постичь Церковь умом. Подогнать ее под политические, экономические, идеологические и прочие узкокорпоративные рамки.
Надменно мудрствовать в теплой либеральной ванной, потешаясь над порою странными, простовато одетыми и просто изъясняющимися людьми у храмов.
Можно самонадеянно довольствоваться благами цивилизации, выстраивая свое настоящее и будущее в их системе координат.
Только вот на каждый этап жизни человеческой всегда находится петух, клюв которого нацелен на наше известное одно место.
И тогда мы, вдруг узрев свое истинное «могущество», вздымаем вопль к небу. И бежим к Богу. За чудом.
И надо сказать, это тоже траектория пути. «Не здоровые имеют нужду во враче, но больные». «По вере вашей да будет вам».
И наконец:
«Господь просвещение мое и Спаситель мой, кого убоюся? Господь Защититель живота моего, от кого устрашуся?».
Уныние – в топку.
Читайте також
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.
Коли святиню перетворили на попіл
Храм підірвали, щоб стерти сліди грабежу. Німці знали час підриву — і зняли все на плівку. Через десятиліття хроніка знову спливла — щоб сказати правду за тих, кого намагалися змусити мовчати.