Чорний піар проти Церкви в Україні та СРСР: чи є різниця?

Робота проти Церкви з часів СРСР особливо не змінилася. Фото: СПЖ

Скандальний ролик «95 кварталу», в якому його ведучі зганьбили Бога, Святе Письмо, Церкву та християнство взагалі, буквально шокував українців своїм неприкритим блюзнірством. Але мало хто усвідомлює, що в роботі проти Церкви нове – це «добре забуте старе». Найбільш поверховий історичний аналіз дозволяє зробити висновок, що нинішні події навколо УПЦ – це багато в чому калька з більшовицьких методів.

Сам ролик «кварталівців» з'явився на тлі масових обшуків СБУ, що проводяться у сотнях, якщо вже не тисячах, храмів та монастирів УПЦ. Священик Константинопольського патріархату в Іспанії о. Тарасій Петруняк сказав про це так: «Така примітивна сатира є інструментом тиску влади на УПЦ, особливо в контексті обшуків, проведених сучасними НКВС з СБУ». І з такими паралелями важко не погодитись. Дуже вже нинішня ситуація нагадує радянські методи.

З одного боку, влада чинить на Церкву тиск своїми силовими структурами, з іншого – формує в суспільстві її негативний образ ручними журналістами.

Згадаймо події не такого далекого минулого.

Трохи більше 100 років тому, а саме 1919 року, керівник Радянської держави Володимир Ленін видав указ під номером 1866672, згідно з яким, «відповідно до рішення В.Ц.І.К. та Раднаркому, необхідно якнайшвидше покінчити з попами та релігією». Ленін підкреслив, що «попів належить заарештовувати як контрреволюціонерів та саботажників, розстрілювати нещадно та повсюдно. І якнайбільше».

Навіщо він це робив?

Причина не лише в його особистій ненависті до Церкви, а й у бажанні заволодіти церковним майном. Як зараз кажуть, нічого особистого, просто бізнес. Раднаркому потрібні були гроші та золото для підтримки армії у війні проти білогвардійців, а також щоб уникнути голодних бунтів. У зруйнованій Громадянською війною країні знайти золото було дуже важко. Хіба що пограбувати храми. Але щоб це зробити, треба було позбутися священників та вірян. Завдання не одного дня.

Радянська влада розуміла, що миттєве та буквальне виконання такого указу спричинить посилення громадянського протистояння всередині країни. А тому потрібен був, кажучи сучасними термінами, «чорний піар» – навіяти народу, що духовенство, Церква та релігія загалом – це ошуканці, мракобіси, дармоїди, шпигуни та зрадники. Одним словом – вороги народу, яких можна і треба знищувати, яких не шкода.

І ось уже радянська влада запускає сильний маховик антицерковної агітації. У 1921 році при підвідділі пропаганди Агітпропвідділу ЦК РКП(б) для координації антирелігійної боротьби виникла Антицерковна комісія. На основі Товариства друзів газети «Безбожник» було засновано масову громадську організацію «Спілка войовничих безбожників». Від початку своєї діяльності працівники «Спілки» використовували стосовно Церкви та вірян образи, знущання, блюзнірство, окарикатурювання всього, що пов'язане з вірою.

Наведемо конкретні приклади.

Оскільки головним ворогом для «совєтів» були капіталісти, священників оголосили їхніми посібниками. Як простий священник, який живе десь у глибинці, міг допомагати американським чи німецьким фабрикантам у боротьбі проти більшовиків – невідомо. Тому й доказів не було. Головне - потрібна була «правильна» картинка, яка і створювалася. Як, наприклад, ця:

Зараз у ЗМІ є безліч схожих карикатур, тільки там зображують священників УПЦ, які заодно з «русскім міром» протистоять українським патріотам.

Звичайно, щоб викликати ненависть у простого народу до духовенства, тверджень про те, що «попи допомагають капіталу» – було явно недостатньо. Хтось міг повірити цьому, хтось ні. Тому треба було показати, що «попи» не лише служать заокеанським фабрикантам, яких ніхто в селах у вічі не бачив, а й «працюють» на цілком конкретного ворога. Наприклад, ховають у храмах зброю, а на дзвіницях – влаштовують вогневі точки, з яких і самі не проти постріляти. Як, наприклад, на цьому плакаті:

Ця карикатура в Україні є більш ніж актуальною. Зараз із кожної праски розповідають, що УПЦ зберігає у своїх храмах зброю та ховає диверсантів.

Крім того, священники та єпископи виставлялися у максимально непривабливому світлі. Їх принижували і висміювали, не скуплячись на образи, вульгарність та злісні карикатури. Часто предметом глузувань ставали і єпископи, яких завжди представляли як гнобителів, що живуть у розкоші та достатку. На той час «мерседесів» не було, тому більшовицькі «гумористи» «жартували» з приводу їжі. Як ось на цій агітці:

Наразі гумористи теж із задоволенням використовують тему «ненаситних попів». Для цього зазвичай беруть відфотошоплену світлину одного повного священника-діабетика.

Звичайно, висміювалися не лише священники та єпископи, але й усе те, що було святе для християнина – віра в Бога, Святе Письмо, Церква, святі, свята та інше. Висміювалися злісно, ​​бридко і зухвало. Ось приклад:

Природним результатом такої «агітації» був заклик до фізичного насильства та розправи над духовенством. Обивателя підводили до очевидного висновку: якщо священник – прислужник капіталістів, допомагає ворогові і під рясою носить білогвардійські погони, то єдиний правильний вчинок щодо нього – це розправа. Цей висновок підкріплювався потрібними картинками, після яких – вдарити священника, образити його чи принизити вважалося справою особливої ​​звитяги. Як ось на цих малюнках:

Зрештою, подібна масована кампанія проти Церкви вилилася у сфабриковані церковні процеси над духовенством та вірянами, внаслідок яких сотні тисяч вірян, десятки тисяч священників та чернечих, сотні єпископів були розстріляні та згнили у в'язницях. А якщо хтось із духовенства намагався протистояти цьому та волати до голосу совісті більшовиків – то його притягали до відповідальності «за дискредитацію радянської влади».

Наприклад, у слідчій справі святителя Тихона (Бєлавіна) є постанова (що не встигла набути чинності у зв'язку з його смертю) про притягнення Патріарха до судової відповідальності за «складання відомостей про репресії, які застосовує радянська влада стосовно церковників, користуючись відомостями з недостатньо вірних джерел» маючи на меті «дискредитувати Радянську владу».

Так само за звинуваченням у 1925 р. був засланий на три роки на Соловки професор Московського університету та Московської духовної академії І.В. Попов. У 1930 р. був засуджений до трьох років ув'язнення в Північному таборі особливого призначення в Комі АРСР за складання листа Константинопольському патріарху про гоніння на Церкву колишній секретар подвір'я Помісних церков у Москві А.І. Дросі і таке інше. Тобто навіть говорити про репресії не можна було, бо – «дискредитація»!

Чи не такою ж логікою користуються зараз опоненти УПЦ, коли розповідають, що скарги вірян на рейдерство ПЦУ російська пропаганда використовує для дискредитації України?

Загалом, за оцінками наукових джерел, загальну кількість постраждалих за віру православних християн у 1917–1950-ті роки було оцінено у 564 тис. осіб.

Сьогодні, через 30 років незалежності України, у той час, коли наша країна однією ногою стоїть на порозі Євросоюзу, ми знову переживаємо період гонінь на Церкву, який чимось нагадує те, що відбувалося 100 років тому.

Поки що це «не ті» масштаби та кінцеві результати. Але стиль і методи дуже пізнавані – поєднання тиску силовиків з кампанією по «чорному піару».

Блюзнірський ролик «95 кварталу» якнайкраще продемонстрував, що за всіма обшуками храмів та монастирів УПЦ, за всім, що сьогодні відбувається з Церквою – стоїть звичайна «джинса», тобто «замовлення». Комусь укотре знадобилося використовувати Церкву для досягнення своїх цілей. Тільки цього разу замість «золота» та «церковних цінностей» на кону стоїть влада.

Питання лише в тому, хто замовник того, що відбувається. Щоб відповісти на нього, слід зрозуміти, кому це вигідно. Народу України? Ні звичайно. Народ хоче перемоги у війні та миру в країні. Чинній владі? Начебто теж ні, їм також потрібна і перемога, і мир, і стабільність. Хоча б для того, щоб правити далі. Тоді кому ж?

Ми не знаємо відповіді на це запитання. Знаємо тільки, що сильної та потужної держави, яка йшла такою ж дорогою, вже немає.

Читайте також