Лавра, хворі архієреї і головна цінність життя для християнина

Двоє архієреїв УПЦ захворіли COVID-19. Фото: СПЖ

В українському медіа-просторі вже кілька днів нагнітається істерія навколо ситуації в Києво-Печерській лаврі, де частина братії і митрополит Павло заразилися коронавірусом. Монастир практично прямим текстом називають розсадником інфекції, а деякі навіть закликають відібрати його у Української Православної Церкви.

У зв'язку з цим багато українських ЗМІ зі зловтіхою згадують слова намісника Києво-Печерської лаври митрополита Павла, який 13 березня закликав віруючих приходити в храми і причащатися: «Моліться, постіть, ходіть в храм, причащайтеся, причащайте дітей. Всі поспішайте в храм».

Ті ж ЗМІ вказують, що і архієпископ Іона, який зараз проходить лікування від COVID-19 в Олександрівській лікарні Києва, писав, що постанови Кабміну про карантинні заходи щодо відвідувань храмів носять рекомендаційний характер.

Така позиція архієреїв УПЦ та подальше захворювання їх тим самим коронавірусом бачиться ворогам Церкви мало не карою, яка спіткала їх за «нехтування вказівками уряду». Публікації в медіа-просторі сповнені прихованого і явного тріумфу. Автори бачать в даній ситуації мало не алюзію до Достоєвського з його «Злочином і покаранням».

У коментарях під цими та багатьма іншими публікаціями суцільним потоком вивергаються засудження і навіть прокльони на адресу «московських попів», побажання їм смерті. При цьому неважко помітити, що і ЗМІ-обвинувачі, і коментатори-проклинателі абсолютно так само критикували і паплюжили УПЦ ще рік тому. Тільки тоді причиною був не коронавірус, а неприйняття Томосу, відмова переходити в ПЦУ і «непатріотична позиція».

При цьому дуже важливо згадати, що і Синод УПЦ, і всі архієреї наполягали на жорсткому дотриманні в храмах вимог санітарних служб. Ніхто не «закликав не вірити у вірусну загрозу», як це брехливо заявили в одному з сюжетів ТСН, кажучи про митрополита Павла. Влада храми не закрила і богослужіння дозволила. Так чи винна в чомусь УПЦ, яка не закриває церкви і не забороняє своїм парафіянам відвідувати служби?

Зараз, коли напруження паніки через коронавірус досягло досить високого рівня, ніхто собі ці прості питання не ставить. Багато в суспільстві вважають за краще саме в Церкві бачити винуватця інфекції. Але чи можна звинувачувати архієреїв, священиків, і навіть всю УПЦ в тому, що через них може поширюватися інфекція? І стверджував чи хто-небудь в Церкві, що християнин захворіти не може?

Священик і лікар – чи доречне порівняння?

Зараз християнам непросто. Нам не раз доводилося чути про те, що чоловіки зараз не пускають до храмів своїх дружин, дружини – чоловіків, не пускають дітей, батьків. При цьому центральним аргументом такої позиції є теза, що головна цінність для людини – це її власне земне життя, а вона в церкві наражається на смертельну небезпеку. Те, що про подібну небезпеку раптом забувається в чергах «Епіцентру» та інших торгових точках, люди не помічають. Не помічають тому, що увагу ЗМІ зосереджено саме на храмах. А якщо ще до того ж хворіють священнослужителі, висновок простий – доступ до богослужінь повинен бути обмежений, а ще краще – закритий.

Але ця вимога звучить не тільки абсолютно дико для християнина, а й алогічно для будь-якої мислячої людини. Адже, якщо на те пішло, то і медики хворіють. Причому, хворіють масово, незважаючи на всі протиепідемічні заходи. Чи означає це, що лікарні теж треба закрити?

Точно так же лікар, медсестра, медпрацівник, який з ранку виходить на службу, наражає на небезпеку не тільки своє життя, а й життя своїх домашніх. Адже він може заразитися (а це відбувається дуже часто) і принести цю заразу до себе додому. Чи варто, аби уникнути таких ситуацій, лікарю необхідно відмовитися від виконання свого обов'язку, мотивуючи таке рішення найвищою цінністю – своїм життям і життям близьких? Те ж можна сказати і про касирів в супермаркетах, через яких проходять за день тисячі людей.

Хто саме вирішив, що лікування тілесної хвороби важливіше, ніж лікування хвороби духовної? І чому ми захоплюємося лікарями, які не дивлячись на ризик смерті все одно йдуть на роботу, щоб допомогти іншим людям, і влаштовуємо обструкцію священику, який ризикуючи своїм життям, йде в храм і служить Літургію, щоб теж допомогти іншим людям знайти сенс свого життя?

Так, хтось скаже, що священик і лікар – це не одне і те ж, і причастя християнина не можна порівнювати з лікуванням хворого. А якщо для людини це причастя виявиться останнім? Якщо для нього воно дорожче самого життя? Пам'ятайте, як у апостола Павла сказано – «життя для мене Христос і смерть – придбання». В кінцевому підсумку, якщо для людини найвища цінність – це не земне життя, що тоді? Чи може вона причаститися? Крім того, хто саме вирішив, що лікування тілесної хвороби важливіше, ніж лікування хвороби духовної? І чому ми захоплюємося лікарями, які не дивлячись на ризик смерті все одно йдуть на роботу, щоб допомогти іншим людям, і влаштовуємо обструкцію священику, який ризикуючи своїм життям йде в храм і служить Літургію, щоб теж допомогти іншим людям знайти сенс свого життя?

І якщо лікарі дбають про земне життя пацієнтів, для них – вона вища цінність, то у священиків – інше завдання.

Лукавство заради продовження земного життя або життя Вічне?

Митрополит Кіпрської Церкви Неофіт, проти якого поліція почала розслідування за проведення Літургії для віруючих, відповів своїм обвинувачам, що не розуміє, яка небезпека може загрожувати в цьому житті віруючому християнину:

«Може, ми покинемо це тлінне життя через хворобу, і якщо ми не підемо через одну хворобу, нас чекатиме інша. Можливо, нас чекає смерть від якоїсь випадковості, або старості, для тих з нас, кому вакцини Білла Гейтса дозволять постаріти. Ми всі підемо з цього минущого життя. Справжнє життя, безсмертне життя, прекрасне життя – в іншому місці, саме тому ми і святкуємо Пасху».

Зараз навряд чи більшість українців зможе підписатися під цими словами ієрарха Кіпрської Церкви. Вони впевнені, що нинішня ситуація, коли віруючі не можуть потрапити на богослужіння – цілком нормальна. Можна помолитися і вдома, а Євхаристія, на їхню думку, «річ другорядна», без якої в житті цілком можна обійтися. Мовляв, відмова від Літургії і причастя зовсім не передбачає відмови від Христа.

«Може ми покинемо це тлінне життя через хворобу, і якщо ми не підемо через одну хворобу, нас чекатиме інша. Можливо, нас чекає смерть від якоїсь випадковості, або старості. Ми всі підемо з цього минущого життя. Справжнє життя, безсмертне життя, прекрасне життя – в іншому місці, саме тому ми і святкуємо Пасху».

Але згадаємо, що і раніше християнам не завжди треба було відрікатися від віри або безпосередньо жертвувати своїми життями. У деяких випадках можна було пожертвувати чимось «другорядним». Наприклад, книгами.

При імператорі Максиміані на початку трьохсотих років у християн відбирали священні книги. Для того, щоб зберегти своє життя було досить віддати римським чиновникам кілька рукописних текстів. Історик Церкви Василь Болотов говорить, що дуже часто християни замість священних книг підсовували владі книги єретичні, і тим самим залишалися в живих. Інші віддавали «незначні» книги, які було легко замінити.

Однак серед духовенства були і такі, хто відмовлявся навіть від малої частки лукавства і був готовий скоріше вмерти, ніж віддати священні для Церкви тексти.

Болотов пише: «Від єпископа Фелікса Тубізського у 304 р. вимагають віддати священні книги. "Фелікс єпископ, дай книги, які в тебе є". – "Я не віддам", – відповідає він. Фелікс був страчений мечем».

Приклад єпископа Фелікса досить показовий. Від нього не вимагають зректися Христа, не вимагають принести жертви язичницьким ідолам. Єдине, що вимагає влада – віддати книги. І він не погоджується.

Від нас теж не вимагають зректися Христа. Нам просто кажуть, що найвища цінність – це людське життя, а тому, для збереження її, ми повинні «на час» відмовитися від Літургії і Євхаристії. Відмовитися тому як богослужіння, сповідь, причастя – все це, на думку світу, не має значення, не суттєво.

Так, з точки зору сучасного світу, вчинок єпископа Фелікса – дурість і незрозумілий фанатизм. Але чи так це з точки зору вічності? Дуже сумнівно. Для Фелікса абсолютною і реальною цінністю було життя Вічне. Ризикувати ж ним заради продовження життя земного якраз і було дурістю і незрозумілим фанатизмом.

Свобода вибору і «любов до ближнього»

Одне з улюблених звинувачень по відношенню до священнослужителів, які закликають прихожан не відмовлятися від відвідування богослужінь, сповіді і причастя, – теза, що вони наражають на небезпеку не тільки своє життя, а й життя інших людей.

Але хіба цим «іншим» людям не можна приймати самостійних рішень? Хіба вони не самі вирішують – причащатися їм чи ні? Йти в храм чи ні? Єпископ і священик, який говорить слова «Прийміть, споживайте» і «Пийте з Нея всі...» – тільки виконує своє служіння і покликання, а останнє слово завжди за конкретною людиною. Говорити, що відмова від Літургії в умовах коронавірусу – це «любов до ближнього» не зовсім чесно. Тому що Євхаристію звершує Церква, а «ближній» сам має право вирішувати, чи приєднуватися йому до цього чи ні.

У зв'язку з цим наведемо ще один випадок з історії Древньої Церкви. Той же Василь Васильович Болотов пише наступне: «Євсевій розповідає, що... в Кесарії палестинській був усічений мечем за християнське віросповідання дехто Марін, який відрізнявся на військовій службі, людина знатного роду і мала чималий спадок. У тому легіоні, до якого він належав, виявилося вакантним офіцерське місце (центуріона). За своїм заслугами більш інших товаришів мав права на це місце Марін.

Уже judex присудив йому підвищення в зазначений чин, і Марін підходив, щоб отримати відповідні інсигнії, тобто відомий військовий пояс і виноградну лозу, як вперед виступив перед судом інший претендент на це місце, що змагався з Маріном. Він зараз же заявив, що за древніми законами (κατὰ τοὺς παλαιοὺς νόμους) Марін не має права зайняти цей чин, тому що він християнин і не приносить жертви на честь імператора, а місце вакантне належить йому – позивачу. Суддя негайно запитав Маріна, чи дійсно він християнин? Марін відповідав: «Так». Військовий суд був суворий і небагатослівний.

Суддя негайно дав Маріну на роздуми три години, щоб після закінчення цього часу він відрікся від християнства або очікував всього найгіршого за непокору державному закону. Мабуть, збентежений подібним результатом справи, Марін відійшов від трибуналу. Тут його зустрів єпископ Кесарійський Феотекн. Єпископ заговорив з Маріном і непомітно привів його в християнську церкву. Потім, відчинивши хламиду Маріна, він одною рукою вказав на бувший у нього меч, а другою показав Євангеліє і запропонував йому вибір між християнством і воєнним станом. Марін негайно простягнув праву руку до Євангелія. Єпископ, який напучував його своїм благословенням, відпустив його. Три години пройшли. Марін знову з'явився перед судом, визнав себе християнином і засуджений був на усічення мечем. Таким чином, за діючим древнім законам, християнин за сповідання саме християнства був засуджений на смертну кару».

Питання – як повинен був вчинити цей єпископ з точки зору сучасних критиків Церкви, для яких земне життя людини – найвища цінність? Чи треба було владиці Феотекну «з людинолюбства» заявити, що Марін повинен підкоритися владі і зробити те, що від нього вимагають?

Точно також і зараз – чи повинні священики проповідувати "не-причащання», «не-богослужіння", "не-єдність»? Чи правий був владика Павло, коли закликав віруючих причащатися? Як нам здається, відповідь на це питання цілком і повністю залежить від особистого вибору людини. Їй вирішувати, що робити, а не державі.

І в прикладах з єпископом Феліксом, і Феотекном, йдеться про відмову від життя земного заради життя Вічного. Але в обох випадках мова йшла про долю однієї людини. Зараз же священноначаллю УПЦ намагаються поставити в провину нехтування життями безлічі людей.

Що є для нас головною цінністю?

Нині на хворих архієреїв УПЦ і братію Києво-Печерської лаври з задоволенням кивають всі недруги Церкви. Більш того – вони звинувачують – якщо ви, священнослужителі самі захворіли, як ви можете закликати ходити до храмів інших? Але хіба хтось із архієреїв або священиків, які закликали до причастя, заявляв, що вони самі не можуть захворіти? Ні! Хіба хто говорив, що вони не можуть померти? Ні!

Однак зараз від представників Церкви по-суті вимагають, щоб вони довели свою «надмірність», і тільки тоді їх, може, поблажливо «пробачать».

Але згадаємо, що колись подібне вже відбувалося. Коли Христос висів на хресті, «ті, що проходили, лихословили Його, киваючи головами своїми і казали: Отак! храми руйнуєш та за три дні будуєш! Спаси Себе Самого і зійди з хреста. Подібно ж і первосвященики з книжниками, глузуючи, говорили один одному: Він інших спасав, а Самого Себе не може спасти... Коли Цар Він Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, і ми повіримо Йому» (Мк. 15: 29-31, Мф. 27: 43).

Від Христа, який воскрешав мертвих і робив незліченну кількість чудес, іудеї, що насміхаються, вимагали ще одного.

Щось подібне відбувається і сьогодні, коли світ вимагає від християн виконати його вимоги – «доведіть, що хвороба над вами не владна, і ми, може, визнаємо вашу правоту», іншими словами –- «створіть диво». Однак цей же світ забуває про те, що вже були ті, хто просив чудес: «Тоді деякі з книжників і фарисеїв сказали: Учителю, хочемо побачити знамення від Тебе. А Ісус відповів їм: Рід лукавий і перелюбний шукає знамення, і знамення йому не дадуть, окрім знамення пророка Іони...» (Мф. 12, 38).

Світ повинен зрозуміти, що є люди, для яких головне диво трапиться вже в найближчу неділю. Для яких найвища цінність не має земного виміру. Так, ці люди точно такі ж, як усі – з тієї ж плоті і крові. І вони можуть захворіти і померти (про що, до речі, і говорив в одному з недавніх відеозвернень митрополит Павло). Навіть більше – цим людям теж страшно. Але у них є те, що перемагає страх – любов до Бога. Повна впевненість в тому, що без Його волі нічого трапитися не може.

Так, християни дотримуються встановлених норм карантину –- дотримуються дистанції, дезінфікують руки і поверхні, носять маски, намагаються без крайньої необхідності не виходити на вулицю. Але ... вони ще тужать за Христом, нудьгують по спілкуванню з Ним. Для них Євхаристія – це якраз той випадок, який «необхідний», який «вкрай важливий». Для них спасіння душі – цінність більш вищого порядку, ніж земне життя. І якщо вони хочуть цієї цінності досягти, то хто і що може їм заборонити?

Читайте також