Жінки-мироносиці – елітні війська Православної Церкви

Фото: ​​twitter.com

Пам'ять жінок-мироносиць – особливий день у церковному календарі. Це прославлення люблячих сердець православних християнок. Тих самих, яких не зломили ні сталінські, ні хрущовські, ні сучасні гоніння на Церкву Христову. Тих, хто йшов за Спасителем до концтаборів, хто виніс на своїх плечах Церкву шістдесятих, хто йшов Хресним ходом десятки кілометрів, незважаючи ні на які погрози нинішніх націоналістів.

Жони-мироносиці – це спецназ, еліта православного воїнства. Їх куди не закинь, в які умови не постав – вони скрізь будуть служити Богу, віддаючи Йому останні сили. При цьому, як і годиться спецназу, їх особливо не видно, про них мало хто знає, і на них усе тримається. Церковна лавка, порядок у храмі, церковна трапезна, недільна школа, крилос і багато, багато іншого. Скільки ж їх траплялося на моєму священицькому шляху!

Любов Іванівна

Пам'ятаю Любов Іванівну, бабусю, яка пошила мій перший підрясник. Я тоді закінчував університет. 1994 рік, грошей майже не було. На руках маленька дитина, матінка теж студентка. Але для того, щоб прийняти висвячення, потрібно було пошити підрясник. У невеликому відділі універмагу я знайшов чорну тканину за копійчану ціну. Зрадів, що так дешево, побіг купувати. Продавчині ще сказав, що собі беру. Радісний такий був, збуджений, коли купував. Пам'ятаю, як жінка з острахом подивилася на мене. Пізніше дізнався, що тканину я купив у відділі для ритуальних послуг. А мені без різниці було, тканина чорна, дешева – те, що треба.

Любов Іванівна пошила мені підрясник безкоштовно. Скільки вона з ним намучилася – тканина розсипалася прямо в руках. Сорок днів на мені підрясник протримався, поки не розлізся зовсім. Любов Іванівна потім ще шила мені ряси і підрясники. Грошей не брала, все на славу Божу.

Допомагала вона при храмі ще з повоєнних років. Все несла на своїх плечах: прання, прибирання церкви, всіх батюшок обшивала. Чоловік її бив і лаяв на чому світ стоїть. А вона все терпіла заради Христа, і мужа пияка, і злидні. Потім чоловік помер, і Любов Іванівна переживала, що на старості років залишається одна. Її єдина дочка жила в Росії. Але так як Бога вона ніколи не залишала, то і Бог її не залишив. Поїхала вона в гості до дочки і там тихо уві сні померла, хоча нічого про її швидку смерть не віщувало.

Валентина

У кожній парафії є такі жінки-мироносиці, для яких сенсом буття є храм і богослужіння, без яких вони не уявляють свого життя.

Я почав своє воцерковлення в якості паламаря в сільській парафії в ста кілометрах від Запоріжжя. Там працювала бабуся Валентина, у сімдесят років приїхала сюди із Запоріжжя, на зйомне житло, щоб допомагати священику відновлювати храм. До самої смерті всі свої сили душі і тіла вона віддавала храму.

Народ сільський тоді був малоцерковний, багато чого не розумів, часто на парафії виникали суперечки і сварки. Раба Божа Валентина була миротворцем, допомагала батькові врегулювати складні ситуації. І робила це ніби ненароком: лагідно і спокійно все роз'яснить, порадить і, найголовніше, ніколи ні про кого поганого слова не скаже. Коли у вісімдесят років вона захворіла на рак, то лікуватися не стала, поклалася у всьому на волю Божу і терпіла скорботи до кінця, з подякою.

Ангеліна Михайлівна

Любляче серце живе не розумом, а почуттям. Для нього Бог – не об'єкт, в існування якого потрібно вірити. Він Живий, Особистий, Улюблений. І заради любові до Нього можна нічого не шкодувати: ні часу, ні коштів, ні здоров'я, ні самого життя. При цьому, якщо людина по-справжньому любить, вона любить не тільки Бога, але і все те, що з Ним так чи інакше пов'язано. А з Ним пов'язане все, що людину оточує.

Ангеліна Михайлівна – лікар рентгенолог із Сімеїзу, у свої сімдесят чотири роки ще активно працювала. Кандидат наук, науковець з багаторічним стажем роботи, більшу частину своєї пенсії витрачала на те, щоб побудувати в рідному селищі храм. Приймала у своїй невеликій квартирі безкоштовно всіх знайомих (і їх знайомих), хто приїжджав до Криму відпочити. Якщо людина залишала в подяку якісь гроші, вони тут же йшли на стійку храму.

Щодня після роботи вона їздила в Ялту доглядати за одинокою, помираючою від раку, колегою. Хоча Ангеліні Михайлівні в її віці це вже було нелегко. Так тривало протягом трьох років. Крім цього, вона опікала осиротілого підлітка.

Я не знаю, чи жива зараз Ангеліна Михайлівна, так як втратив з нею зв'язок, але знаю, що храм у Сімеїзі побудований. Його золоті куполи блищать під сонцем завдяки таким, як вона, ініціативним бабусям.

Надія

Такі люди не є виняток, це скоріше норма життя більшості воцерковлених жінок. Нещодавно я привозив причастя на будинок однієї з сестер-господинь кафедрального собору, в якому я служу.

Її звати Надія. У храм вона вже не ходить більше двох років, тому що прогресуюча хвороба не дає такої можливості. Надії вже далеко за вісімдесят. Вона сама потребує догляду та допомоги. Але при всій складності свого становища вона взяла шефство над бомжем, який живе на сходовому майданчику її будинку. Кожен день вона його забезпечує харчуванням, водою та, по можливості, медикаментами.

Просто інакше ця людина жити не може. Любити ближнього діяльною любов'ю стало природною властивістю її характеру, це сутність її душі.

*   *   *

Продовжувати розмову про наших жінок- мироносиць можна було б довго. Це сіль наших парафій. Вони світло цього світу. Але, мабуть, більше, ніж кому б то не було, можливість нести хрест мироносиць дано нашим матушкам, дружинам священиків.

Насправді, дуже велика духовна робота лягає на їхні плечі. Сюди можна віднести і неформальні бесіди з парафіянами, і втіху стражденних, і духовне вирішення тих чи інших обставин на парафії. Матінка – це «alter ego» священика, його друга половинка, у них загальний життєвий хрест і єдине служіння Богу.

Поки на наших парафіях є такі дружини, нам нічого не страшно. Немає в світі такої сили, яка могла б налякати наших мироносиць і змусити відвернутися від Христа. Тому що в їхніх серцях живе сила Любові, яку неможливо перемогти.

Читайте також