Нові відкриття спеціалістів духовних лабораторій
Хрест. Фото: tatmitropolia.com
«У послуху церковному ми шануємо старших, але не рабствуємо, а в послуху істині слідуємо за словом Христовим, але не за людським».
Архімандрит Кирил Павлов
Свято Хрещення Господнього, як відомо, має своє перед-свято, після-свято та віддання. Як і все наше життя… Якби воно правильно було прожите, то ми мали б:
- перед-свято дитинства, як пізнання радості буття, дарованого нам Богом;
- свято відкриття Бога та Його любові;
- після-свято осінньої ясності, зрілості;
- віддання свята земного життя, перед тим як піти у вічність.
Але в нас все виходить по-іншому… У вогненному полум'ї пристрастей та прив'язаностей згоряє наша нерозсудлива юність, зрілість приносить нам лише масу розчарувань, а старість ми зустрічаємо на згарищі безглуздо прожитих років. Давайте спробуємо розібратися, чому так відбувається, де ми жорстоко помиляємося?
Нежить, кашель, температура, головний біль, жахливе самопочуття. Причина всього цього виявляється в малесеньких бактеріях, розмір яких лише 100 нанометрів, це 10-4 мм. Тисячу років тому такі хвороби лікувалися натиранням тіла дьогтем, салом чи редькою. Їх пробували якимось чином передавати дереву або тварині. Хворобу лякали гучним криком або пострілом. Били по стіні поруч із хворою людиною, били її саму, обливали холодною водою тощо. Щоправда, допомагало це нечасто, і люди нерідко вмирали досить молодими. Але потім вчені виявили цей малесенький мікроб і почали лікувати вірусні хвороби інакше.
Ми сьогодні, незважаючи на останні дуже важливі досягнення духовної медицини, все ж намагаємося лікувати душу по-старому, думаючи, що суворе дотримання церковного статуту та зовні формальне життя за заповідями дасть нам певну гарантію спасіння.
Ми навідріз відмовляємося вірити в те, що наша внутрішня порожнеча і безблагодатність є прямим свідченням нашої духовної мертвості.
Ми тішимо себе надією на те, що там, потім, після смерті на нас, як манна небесна, звалиться все те хороше, добре, світле, яке ми зараз поки що в собі не бачимо, але віримо, що десь воно все-таки в нас зберігається. Але так ми лише обманюємо і себе, і тих, хто нам довіряє.
Духовні лаборанти, дослідивши в спеціально для цього створених лабораторіях безмовності досвід двохтисячолітньої історії православної аскетичної традиції, апробувавши його на власному досвіді, знайшли справжню причину наших духовних хвороб. Власне, вони не відкрили нічого нового, просто ще раз знайшли те, що книжники та кабінетні богослови давно втратили.
Це і є той самий вірус, який пожирає нашу душу. Він теж дуже маленький, його неможливо розрізнити недосвідченому оку, а ховатися й таїтися цей вірус вміє дуже майстерно. Таким вірусом є крихітний імпульс нашого розуму, який називається думкою. Але саме цей імпульс має колосальну руйнівну силу. Мерехтіння цих імпульсів повністю керують нашим розумом. Розум у свою чергу керує нашими діями та вчинками. Від наших думок, як сухий хмиз від вогню, запалюються почуття та емоції. А в сухому залишку ми отримуємо згарище безглуздо прожитого життя. Що ж робити?
«Якщо заміниш думку Ісусовою молитвою, то зможеш підкорити розум. Підкоривши собі свій розум, відкриєш існування власного духу. А дух за допомогою благодаті дасть тобі можливість віч-на-віч побачити Бога як Він є, щоб сказати Йому від щирого серця: "Здрастуй, рідний Господи, прости мене і помилуй великою Твоєю милістю! Бо Твоє є Царство, і сила, і слава на віки вічні!» (старець Симон (Безкровний)).
Поки християнин не навчиться контролювати свій розум, духовне життя для нього буде таким самим несмачним, як дешевий чай у пакетиках.
Так, ми будемо періодично збуджуватися та надихатися серцем, плутаючи душевність із духовністю, але все це буде швидко згасати. Якби ми так само ретельно шукали у своєму серці злобу та осуд, як шукаємо під час посту в харчах наявність тваринних білків, то наше життя було б зовсім іншим. Врятуватися можна тільки в чистоті серця, і іншого шляху до Христа немає.
В кожного з духовних вірусів є своя спеціалізація. Одні імпульси думок заганяють нас в болота суєти, де душа застряє остаточно та безповоротно. Інші тягнуть нас у болота багатознання. Там розум провалюється в багатослівність, а потім нерідко – в агресію та роздратування. В духовних лабораторіях було доведено, що з Істиною нас поєднує лише благодатне молитовне мовчання. А воно говорить із Богом мовою любові. Суєслови ж намагаються тлумачити мовчання мовою знань, яка ніколи не передасть те, про що говорить мовчання. Тому багато обізнані фахівці ведуть своїх послідовників у ще більше невігластво.
Треті імпульси думок сковують нас земними уподобаннями, які мирські сліпці називають «любов'ю». Цю лжелюбов оспівують у піснях, їй складають вірші, вона стала кумиром ідолів віку цього, але до істинної любові вона не має жодного відношення. А все, до чого так чи інакше прив'язалась наша душа, рано чи пізно обернеться великим і невтішним болем, бо така є гіркість цього життя.
Сатана, як досвідчений режисер і сценарист, крутить кіно нашого життя як напружений драматичний трилер. Людський розум, занурившись у це реаліті-шоу, забуває про те, що смерть «не за горами», і навіть не здогадується, що щастя, яке він із такою напругою хоче знайти, перебуває всередині його власного серця. Мирські «пригоди» прив'язують душу до цікавого і непосидючого розуму, а той пов'язує його мертвою хваткою з тілом та матеріальними потребами. Усе це наприкінці шляху приноситься на кладовище, а порожня душа йде в місце порожнього смутку.
Саме в такому безблагодатному житті головна причина всіх наших бід.
Сумна картина – служителі Церкви, що зійшли на камінь, відвалений від гробу Господнього, щоб проводити політагітацію; що вірять президентам, урядам, міністерствам, політикам, ВООЗ тощо більше, ніж Богу; що служать світу, а не Христу.
Все це – гнилі отруєні плоди, рясно вирощені на полі, засіяному помислами. В головах цих кліриків немає нічого, крім власних думок, а в серцях – нічого, крім власного егоїзму. Їм ніколи не зрозуміти прості слова старця Симона (Безкровного): «Повертаючись обличчям до Людинолюбця Христа, ми виходимо з цього створеного і тлінного світу в Царство вічної свободи духу, пізнавши істину Духом Святим. Коли ми перестаємо бути рабами цього світу, нашим нескінченним життям стає Христос у Отці і Святому Дусі. Живи просто і працюй – і Бог благословить тебе. Живи тихо і молись – і Бог спасе тебе». Ми спасаємося не думками про Бога, а життям у Богові. А Він, як і раніше, шукає Собі тих, хто зможе служити Йому в Дусі та Істині. Але де їх знайти?
Наш головний ворог – наше власне «Я».
Все наше життя ми гасаємо зі своїм «Его» як дурень зі ступою. А воно своєю чергою через лукавий і підступний розум водить нас за ніс. Наше «Я» змушує нас думати, переживати, хвилюватися, злитися, турбуватися, нервувати, відповідати на образи образою, на злобу злобою, на несправедливість ненавистю тощо. Це доводить нам, що у всіх наших бідах винні ті чи інші люди або обставини життя, тільки не ми самі.
Розум робить все від нього залежне, щоб ми думали, а не молилися. І навіть зараз, коли ти, дорогий друже, читаєш ці рядки, ти думаєш, а не молишся, і в цьому наша біда.
«Одна справа – віра в Бога, і прямо протилежна їй – віра у власні думки. У Бога – благодать Божа, що тече в молитовному серці, а думки – пилюка, солома в порожній голові, що роздмухуються вітром уяви. Світ зовсім не збирається няньчити тебе на руках, тому ним нема чого захоплюватися й милуватися - він зрадить тебе однієї миті. Вийти з нього повністю, забравши з нього свій розум і утвердивши його в серці, у Христі, – це і є спасіння християнина» (старець Симон (Безкровний)).
Християнин – це той, хто вийшов за межі відносних земних понять і повністю переніс своє життя в Христа, заглибившись у своє власне серце, в якому непомітно та таємно тече життя вічне. Християнин – це той, хто надав можливість світові йти своїм шляхом, а сам іде своєю дорогою. Християнин дозволяє оточуючим його людям розуміти те, що відбувається, мірою їхньої духовної зрілості, нікому не нав'язуючи свого погляду, ні з ким не сперечаючись і нічого нікому не доводячи. Але при цьому не стає байдужим до чужого болю. Він співчуває страждаючим, допомагає нужденним, здійснюючи все з любові щиро і безкорисливо, Христа заради.
А той, хто продовжує жити власним розумом, поступово розвиває його здібності, вирощує свої пристрасті, йде на поводі в своїх гріхів і обов'язково приходить до одержимості та біснування. Зовнішньо воно може й не проявлятися зримим чином. Але розум, почуття, бажання такої людини повністю контролюватимуться темними силами, а її совість, честь, шляхетність і людська гідність згинуть безслідно.
Якщо ми молимося, постимо, ходимо в храм і нічого в нашій душі не змінюється, отже, з нами відбувається не те, що потрібно. Десь нас диявол все-таки обдурив.
Але якщо в людини почалася серйозна боротьба із самою собою, зі своїм егоїзмом, значить його відвідала благодать Божа. Чим ближче душа до спасіння, тим суворіша її боротьба з внутрішнім революціонером і бунтарем – норовливим розумом. Через нього повстає в нас уся безодня пристрастей та помислів, страхувань та збентежень. Під час такої боротьби потрібна мужність і сміливість залишатися непохитно з Христом, нікуди від Нього не тікаючи. У цей час розум нашіптуватиме нам: «Кинь Христа, біжи в ліс помислів, туди, де ховаються всі люди, і ти врятуєшся, інакше тобі смерть». Єдине, що треба зробити в цьому випадку, сказати своєму розуму: «Провалюй», та продовжувати займатися молитвою.
Бог робить все поступово і благодатно, а всякий поспіх від диявола. Царство диявола перебуває у світі, тому все, що нам потрібно, так це вийти з нього розумом і увійти глибоко у своє серце, де закінчується влада денниці. Багато подвижників довгі роки пробували різні шляхи, але, не маючи простого розуму і смиренного серця, не просунулися ні на крок...
Запам'ятай одну просту істину, передану нам духоносними отцями: «Ми народилися на землі, щоб прийняти Духа Святого, більше тут робити нема чого. Тільки коли ми перестаємо жити земним, ми починаємо жити небесним» (старець Симон (Безкровний)).
Якщо все, що тут написано, було почуте серцем, то починай спасатися прямо зараз, цієї самої хвилини. «Вчора» вже давно немає, а «завтра», скільки про нього не думай, теж може не наступити. Є тільки тимчасово триваюче «зараз». Одне з приголомшливих відкриттів, яке зробили духовні лаборанти, таке: «Дивовижно, потрібно ціле життя витратити на те, щоб зрозуміти всім своїм серцем, що зараз – це і є вічність!»
Сам день свята Богоявлення видався цього року по-весняному теплим.
Я пам'ятаю ще ті часи, коли у нас завжди на Хрещення були люті морози, снігопади, хуртовини. Ряса після освячення перетворювалася на вкритий крижаною скоринкою панцир. Але цього року в день Хрещення чомусь запахло Великоднем, птахи співали по-весняному, світило яскраве сонечко. Вся ця дивовижна свіжість життя була намальована на полотні, розкресленому траєкторіями ракет, залпами ПЗРК, зруйнованими задимленими будинками.
Нове життя та нова смерть віч-на-віч. Ну що ж, і це колись минеться. Минеться хоча б тому, що все колись минає. Настане час, коли все буде Великдень. Буде Нове Небо і Нова Земля, на якій вже ніколи не буде чути автоматної черги, стогонів і криків людей, що вмирають у муках.
А поки що дай нам усім Боже залишитися людьми...
Читайте також
«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»
Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.
Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема
Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?