Как будущий Архиепископ Дублянский призывал уничтожать евреев
Анатоль Дублянский. Фото: Facebook
«Ж_дов в концентрационные лагеря», «Мировое ж_довство», «Украинский ответ на грязные ж_довские торги», «Ж_довские массовые убийства в истории», «Украинцы, не забывайте о ж_довском терроре».
Это только несколько заголовков из луцкой газеты «Украинский голос» во время Холокоста. Главным редактором издания был «выдающийся публицист и краевед» Анатоль Дублянский.
В 1944 году Дублянский вместе с немцами бежал в Германию. Там принял сан священника и в 1983 году стал Архиепископом Парижским и Западноевропейским Украинской автокефальной церкви.
Сам Дублянский утверждал, что «немецкая пропаганда, которая печаталась в газете, никому не вредила, потому что мы увидели, что Гитлер и Сталин одинаковые преступники со своим коммунизмом и гитлеризмом».
При моральной поддержке и подстрекательстве Архиепископа Дублянского в Луцке были уничтожены более 20 тысяч евреев - большая часть населения города.
Читайте також
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.
Коли святиню перетворили на попіл
Храм підірвали, щоб стерти сліди грабежу. Німці знали час підриву — і зняли все на плівку. Через десятиліття хроніка знову спливла — щоб сказати правду за тих, кого намагалися змусити мовчати.