«Я сам із тих, хто сховався за двері…» Неділя про розслабленого

Микола Бруні «Овеча купіль. Зцілення розслабленого». 1885 р. Фото: hram-feodosy.kiev.ua

У юності одним із найулюбленіших співаків був для мене Костянтин Нікольський. Зараз я розумію його пісні зовсім інакше, ніж сорок років тому. І чомусь розпочати свою розмову на тему Неділі про розслабленого мені захотілося віршами однієї з пісень цього автора.

Я сам из тех, кто спрятался за двери.

Кто мог идти, но дальше не идет.

Кто мог сказать, но только молча ждет.

Кто духом пал и ни во что не верит.

Моя душа беззвучно слезы льет.

Я песню спел – она не прозвучала.

Устал я петь, мне не начать сначала,

Не сделать новый шаг и не смотреть вперед.

Я тот, чей разум прошлым лишь живет.

Я тот, чей голос глух, и потому

К сверкающим вершинам не зовет.

Я добр, но добра не сделал никому.

Я птица слабая, мне тяжело лететь.

Я тот, кто перед смертью еле дышит.

Но, как ни трудно мне об этом петь,

Я все-таки пою – ведь кто-нибудь услышит.

Той, хто не переживав ночей темряви, навряд чи колись зрозуміє, що це таке бути «розслабленим». Коли темрява проникає важким смогом у кожну клітинку душі. Розумом усе розумієш, усвідомлюєш, але нічого з собою вдіяти не можеш. Цей стан, який у тобі живе, існує сам собою.

Це і є розслабленість. Розум зациклюється на страху і дивиться, як загіпнотизований, у чорну дірку темряви над безоднею. Як би ти не намагався відвести від неї погляд, нічого не виходить. Магніт, який всмоктує тебе в це ніщо, в мільйони разів сильніший за тебе. Серце тане в грудях від жаху, стукає так, що ось-ось має луснути від напруження. Дихати важко, наче на груди поклали багатотонний камінь. Тіснота з усіх боків, наче тебе закопали живим у вузькій труні, а з усіх боків залили тоннами бетону.

Жити у цьому стані неможливо, душа просить смерті. Зневіра переростає в крайню форму розпачу. Людина готова на все, аби це припинилося, навіть на самогубство. Надії нема. Бог мовчить. Навколо страх, біль, жах. Це вже не життя, а якась застигла агонія душі. Таке почуття, що це триває вічність.

К. Нікольський говорив, що текст пісні «Я сам із тих…» він не складав, а просто написав за кілька хвилин. Привід? «Нікому такого не побажаю. Жити не хотілося – це слабо сказано. Довго мучився, а згодом написав пісню – і все минуло». (К. Нікольський. «Комсомольська правда», 2009)

Сильні духом, мабуть, засудять нас за цю малодушність і боягузтво. І мають рацію, тому що вони – олені, що скачуть по високих горах. А ми зайці, що шукають притулку в Камені (Пс. 103:18), який є Христос. У період розслабленості розумієш, що ти ніщо створене з нічого. Я − порожнеча, зшита нитками болю і заповнена страхом. У такі хвилини здається, що:

Время, когда радость меня любила

Больше не вернуть ни за что, никогда…

Но что-то же делать придется, хоть зло

Старается пуще добра.

Залишається, стиснувши зуби, терпіти. Все життя доводиться боротися, трудитися, змушувати себе бути таким, яким би тебе хотів бачити Бог. Навіщо? Лише для того, щоби зрозуміти, що в тебе так нічого і не вийшло?  

Пустые споры, слов туман,

Дворцы и норы, свет и тьма,

И утешенье лишь в одном –

Стоять до смерти на своем,

Ненужный хлам с души стряхнуть,

И старый страх прогнать из глаз.

Из темноты на свет шагнуть,

Как первый раз.

И в узелок опять связать

Надежды рвущуюся нить

И в сотый раз себе сказать,

Что можно что-то изменить.

Пускай не стоит свеч игра,

Поверь опять, что победишь.

В конечном счете будет прав

Тот, кто зажег огонь добра.

В моей душе осадок зла

И счастья старого зола,

И прежних радостей печаль.

Лишь разум мой способен вдаль

До горизонта протянуть

Надежды рвущуюся нить.

Еще раз может быть рискнуть,

Чтобы хоть что-то изменить когда-нибудь.

В моей душе осадок зла

И счастья старого зола,

И прежних радостей печаль.

Лишь разум мой способен вдаль

До горизонта протянуть

Надежды рвущуюся нить

И попытаться изменить хоть что-нибудь.

Досвід духовного життя може привести людину лише до одного – до розуміння власного безсилля. Неважливо яким ти став, важливо яким ти намагався бути. Нехай нічого в тебе і не вийшло, важливо інше – ти робив усе, що міг!

Богові важливо не те, ким ти став, а те, чого ти прагнув, куди була спрямована твоя воля. Спастись людині неможливо, це тільки Богові під силу (Мф. 19:26). Засуджується не той, хто не зміг стати святим, а той, хто не намагався ним стати.

Сущность явлений и лет вереница,

Лица друзей и маски врагов,

Ясно видны и не могут укрыться

От взора поэта − владельца веков.

Свет дальних звезд и начало рассвета,

Жизни секреты и тайны любви,

В миг вдохновения солнцем согретый −

Все отражается в душах поэта −

В зеркале мира...

В зеркале мира видно, кто и как жил.

Видно, кто в песню неправду вложил.

Видно, кто хочет, чтоб все было ночь.

Видно, я должен людям помочь.

Зеркало мира есть у меня.

Хочешь взглянуть − так не бойся огня.

Этот огонь воспоет моя лира.

Пусь люди знают − есть добрая сила

В зеркале мира...

Новое утро − добрая весть.

Доброе утро − новая песня.

Ясен мой путь и послушна мне лира.

Голос поэта снова зовет вас заглянуть

В зеркало мира...

«Але як же? − запитаєте ви. – Скільки людей змогли досягти обожнювання вже тут, під час земного життя? Скільки праведників, преподобних, чудотворців, на яких явно спочив Дух Святий!». Так, це так, але, по-перше, всі ці люди дуже багато у своєму житті вистраждали. Найбільше у світі ми боїмося болю та страждань, тому бігаємо від них, що є сили. Але саме вони й зробили їх, грішників, святими за допомогою благодаті.

А по-друге, чим більше їм було дано, тим більше їм доводилося терпіти. Апостол Павло мав від Бога найбільші дари, яких не були удостоєні навіть ті, хто знав Христа у земному житті. Але при цьому, щоб Павло не звеличувався висотою і винятковістю цих обдарувань, йому було дано і жало в тіло, від якого він страждав день і ніч.

Але хіба мало було апостолу і без того скорбот, які він пив щодня, як воду? Проте промислом Божим йому дано було й це (2 Кор. 12:7). Обмін валют у небесному банку лише такий. Преподобний Іосиф Ісихаст вказав курс конвертації – «крапля благодаті за відро скорбот».

Когда поймешь умом, что ты один на свете,

И одиночества дорога так длинна,

То жить легко и думаешь о смерти,

Как о последней капле горького вина.

Вот мой бокал, в нем больше ни глотка

Той жизни, что, как мед, была сладка.

В нем только горечь неразбавленной печали,

Оставшейся на долю старика...

И если выйдет все, как я хотел,

То, Боже милый, мир прекрасным будет.

Послав страдания на голову мою,

Послав отчаянье душе моей правдивой,

Пошли мне веру, я о ней спою,

И дай мне силы, стану я счастливым.

Якщо ми в собі праці та подвигу не знаходимо, то не дивуватимемося, що за душею благодаті ні гроша, за душею нічого немає. Тим не менш, це не привід впадати у відчай і сумувати. Бог дивиться на працю, а не результат. А це якраз те, що від нас вимагається. А вже яку плату, як, кому і коли Він віддасть, це таємниця Його Промислу. І дякувати Богу, якщо ми тут нічого не отримаємо. Нам тільки дай, так наш розум відразу почне звеличуватися, і ми відразу все втратимо.

Результат від нас не залежить, тут ми безсилі. А ось прагнути свободи у Христі, боротися з гріхом, намагатися, що є сил, жити за заповідями, це те, що залежить тільки від нашої волі. Як би людина низько не впала, як би боляче не вдарилася об землю, осуд вона отримає не за падіння, бо Бог їй попустив впасти, а за те, що не спробувала встати і йти далі вперед. Роби що маєш, і будь що буде.

Бури и метели землю одолели,

Птицы белые мои к солнцу улетели.

По затерянным следам

Поспешите в край далекий,

В край далекий, в путь нелегкий

К светлым, солнечным годам.

Отыщите мою радость,

Что за горем затерялась,

Принесите песню мне

О родившейся весне.

Разыщите лучик, что закрыли тучи,

И родник живой воды − напоить сады...

Принесите мне веселье

Горных рек и рек весенних,

Жар людских сердец, согретых

Вольных странствий теплым ветром.

Попросите небо не темнеть от гнева,

Попросите у полей мирного раздолья,

Попросите у лесов

Чистых звонких голосов,

Отыщите острова,

Где зеленая трава –

В ней живут любви и мира

Позабытые слова.

Попросите у лесов

Чистых звонких голосов,

Чтоб сказать о том, как труден

Путь души, спешащей к людям.

Отыщите острова,

Где зеленая трава –

В ней живут любви и мира

Позабытые слова.

Читайте також