Чому вчить Іов Багатостраждальний сучасного віруючого
Рєпін І.Ю. Іов і його друзі. 1869. Фото: radiovera
В особі праведного Іова ми бачимо приклад невинного страждальця. Всупереч поширеному стереотипу, що існує, очевидно, вже не одну тисячу років, згідно з яким страждання завжди є покаранням за провину, книга Іова малює нам картину страждаючого праведника, страждання якого не можна пояснити ні гріхом, ні карою за гріх. Причому Іов твердий у своєму переконанні навіть перед друзями, які безапеляційно змушують його погодитися з їхньою примітивною життєвою правдою.
Треба сказати, що зараз, на тлі подій, що відбуваються з Церквою, книга Іова читається і, я б навіть сказав, переживається по-особливому. Якщо вдуматися, то вся вона – цілісний діалог Іова і Бога, який розвивається на тлі безперервного словесного галасу, що створюється різними людьми.
Зрозуміла досада дружини Іова, в очах Елфаза, Білдада і Цофара очевидна їхня правота, Еліу в своїй ревності безперечно щирий. На перший погляд, кожен із тих, хто говорить, має право говорити і бути почутим. Але на одних їхні ж слова накликають гнів Божий, а промови інших залишаються поза увагою не тільки Бога, але навіть Іова.
Страждаючий же праведник у підсумку сподобляється Божої милості, засуджений суспільною думкою, він виявляється єдиним, хто виправданий Праведним Суддею.
Наша Церква сьогодні також мусить спілкуватися з Богом на тлі шуму. У цьому шумі крім наклепів і образ виразно чути звинувачення. Їх не дуже багато, вони однотипні, частково просто безпідставні, частково дурні, частково абсурдні. Однак принцип, згідно з яким багаторазово повторена брехня стає правдою, вже вісім десятків років успішно працює, і суспільство, в якому ми живемо, є наочним підтвердженням цього.
Мабуть, лише глибоко віруючі, та хіба ще глибоко байдужі, не переливають сьогодні з порожнього в порожнє, розмірковуючи про те, чим Церква завинила перед суспільством, як і в чому вона має розкаятися, і які кроки їй робити, щоб повернути громадську довіру.
Іноді подібні думки охоплюють навіть наших вірних, і в такі моменти дуже доречно буде згадати основний мотив книги Іова – страждання може охопити людину чи спільноту людей без усякої провини. Згадані мною звинувачення ґрунтуються на хибному твердженні, що «Церква є інституцією суспільства». Насправді, це не так.
Церква не є громадською інституцією. А ще вона не підзвітна суспільству і не підсудна йому. Вона сама – суспільство. Але не звичайне людське, обмежене і недосконале. Вона – суспільство універсальне, наддержавне та наднаціональне.
Церква – це подолання розділу людства, яке звершилося у змішанні мов і відбувається у становленні народів і націй, вона – обраний народ Божий, членами якого є всі віруючі у Христа, незалежно від національності, місця проживання та всіх інших людських «ідентичностей».
Тому ніякої довіри суспільства Церква не потребує і жодної провини перед суспільством нести не може. Та й, чесно кажучи, хіба є в сьогоднішньому суспільстві такі моральні авторитети, моральна чистота життя яких давала б їм моральне право судити про Церкву?
Звідси будь-які міркування на тему провини Церкви перед країною або відповідальності перед суспільством настільки ж неспроможні і лицемірні, як промови друзів праведного Іова. І можна бути впевненим, що відповідь Господа на всі ці заклики до покаяння перед народом, до відкритості перед суспільством, до критичного осмислення ролі Церкви в житті країни буде такою ж гнівною і жорсткою, як і відповідь на міркування Елфаза, Білдада і Цофара.
А тим з наших вірних, хто, перейнявшись пропагандою, починає вишукувати неіснуючі провини, варто не забувати, що в очах Господніх життєва логіка, так само як і мудрість цього світу – безумство. І той шум, який підняли сьогодні безумці проти Церкви, аж ніяк не в змозі перешкодити її безперервному діалогу з Богом.
Зрештою, ніяке суспільство не вічне, і будь-який шум рано чи пізно замовкає. А звернення Церкви до Бога, її безперервне перебування в Ньому не може бути порушене жодними людськими зусиллями незалежно від того, індивідуальні вони чи громадські.
Читайте також
Патологія фараона: як серце втрачає чутливість
Бог не робить гонителів злими. Він перестає їх стримувати – і тоді осліпла від безкарності влада руйнує себе сама.
Вхід Господній до Єрусалима: між очікуванням чуда і Голгофою
Натовп чекав земного царя, а зустрів Агнця. Чому ми досі шукаємо «зручного» Бога.
Що сльози Христа біля гробу друга говорять про природу смерті
Горе Спасителя біля надгробка Лазаря – не просто людська скорбота. Це Бог дивиться на розпад найкращого Свого творіння і не погоджується з владою смерті над ним.
Розбитий сосуд: як Іуда став дзеркалом нашої духовної бухгалтерії
Аргумент зрадника завжди звучить переконливо. Коли лунає заклик «роздати убогим», більшість з нас з ним погоджується. У чому криється підступ цієї бездоганної логіки?
День брехні: чому 1 квітня руйнує душу і довіру
У культурі «День дурня» – привід для веселощів. Але де межа між невинною грою і руйнуванням душі? Про духовну небезпеку розіграшів, брехні та сарказму.
Нотатки старця Архипа: як сільський батюшка стяжав дари Духа
Історія схіархімандрита Архипа (Колодія) – дивовижного подвижника Чернігівщини, який відновив десятки храмів і залишив глибокі щоденники про віру та чудеса.