Чому архімандрит Андрій (Конанос) став «простим громадянином світу цього»?

Архімандрит Андреас більше не служить перед престолом. Фото: СПЖ

24 серпня один з найвідоміших православних проповідників, місіонерів, богословів і духовних письменників, грецький архімандрит Андрій (Конанос) оголосив, що залишає священний сан. Мотиви свого вчинку отець Андрій пояснювати не став, обмежившись повідомленням у Facebook, що їх, мотивів, дуже багато.

«Сьогодні важливий день у моєму житті, – написав він. – Щось дуже важливе завершується. І починається щось нове. Сьогодні, 24.08.20, я подав у святу Афінську архієпископію прохання про звільнення з числа духовенства і знову став простим громадянином світу цього. Тепер я "просто" Андреас Конанос».

За словами отця Андрія, він йде зі священства, але не розчаровується ні в вірі, ні у своєму пройденому шляху, і його сутність ніколи не зміниться – тільки «форма і зовнішній вигляд будуть іншими».

Отець Андрій – дуже відома людина і священик, щоб його відхід залишився непоміченим. Однак реакції на залишення священного сану цією людиною серед православних дуже емоційні і часто – діаметрально протилежні. Одні жорстко засуджують рішення отця Андрія і кажуть, що тепер всі його книги потрібно якщо не спалити, то ніколи більше не відкривати. Інші запитують «як далі жити», якщо навіть такі глибокі і духовні люди залишають свій хрест? Є й такі, хто, навпаки, захоплюється «сміливістю» його вчинку і висловлюють на адресу отця Андрія слова підтримки. Хтось закликає до молитви за нього, а хтось зловтішається і пише, що «так і знав», і що його книги завжди «віддавали протестантським душком».

Виникають численні версії того, чому отець Андрій залишив сан (а судячи, за його словами, що він стане «простим громадянином світу цього» – і чернецтво). Одні користувачі Мережі впевнені, що тут не обійшлося без жінки, хтось стверджує, що після двадцяти років служіння архімандрит Андрій раптом зрозумів, що священство – «це не його», і що далі лицемірити він не може. Є версія і про певні дисциплінарні причини. Зокрема, слова тепер вже колишнього священика про те, що він буде і далі «писати, говорити і допомагати в міру своїх слабких сил чесно і щиро, але з більшою відкритістю, широтою і свободою» інтерпретували як вказівку на обмеження цієї самої «широти і свободи» з боку правлячого архієрея Афін (чого насправді ніколи не було).

Отже, як же нам, православним християнам, реагувати на залишення сану такими людьми, як отець Андрій? Чи можна вірити його книгам і словам після того, як він відмовився від священнослужіння? І, нарешті, що може бути істинною причиною такого вчинку?

«Чи любиш Мене більше цих?»

Згадаймо, що історія християнства – це не стільки історія праведників, що ніколи не грішили, скільки історія грішників, що стали святими. І випадків зради по відношенню до Христа і до Церкви в цій історії було предостатньо. Наприклад, перед смертними муками Христа, апостол Петро пообіцяв, що ніколи не «спокуситься» про свого Вчителя і навіть помре за нього: «хоча б належало мені з Тобою і вмерти, не відречуся від Тебе». Більше того, євангеліст Матвій повідомляє нам, що «так сказали й усі учні» (Мф. 26, 35). Тобто, вони були впевнені, що ніколи не залишать Спасителя і підуть за Ним до кінця...

Але, як ми знаємо, від Христа відвернулися всі апостоли. Петро взагалі тричі відрікся від Нього, а Юда зрадив за 30 срібняків. Випадок Юди – винятковий, тому що він закінчив життя самогубством і помер без покаяння. Але як бути з іншими апостолами? Чи маємо ми право засуджувати їх? Чи можемо сказати, що раз всі вони злякалися, розбіглися, а потім і деякі відцурались, то всі їхні попередні діяння ніякого значення не мають? Ні.

По-перше, тому, що людина слабка, а по-друге, тому, що вона завжди може змінитися через покаяння. Що, власне, і сталося з учнями Христа.

Євфимій Зігабен, тлумачачи Євангеліє від Матвія пише, що своїми словами «якби й усі спокусились про Тебе, я не спокушуся ніколи» апостол Петро виставляв свою віру «між тим, як мав би додати: якщо Ти мені допоможеш». Саме тому, каже Зігабен, «ми маємо сильний доказ того, що і готовність з боку людини нічого не зробить без дозволу Божого, і воля Божа не приносить користі без готовності з боку людини. Прикладами того й іншого служать Петро і Юда. Не слід тому бути недбалими, надаючи все Богові, ні думати, що своєю могутністю ми робимо все. Сам Бог не робить все, щоб ми не перебували в лінощах, але не надає і нам все, щоб ми не загордилися».

Іншими словами, як тільки людина загордиться, вирішить, що своїми власними силами вона може чогось досягти – з нею трапляється падіння, прикладом чого може служити апостол Петро. Але це не означає, що прояв слабкості ставить людину поза рамками Божого милосердя – той же Петро покаявся в гріхах зради і через ствердну відповідь на триразове прохання «чи любиш Мене більше за цих» підтвердив свою любов до Бога.

Тому, ні злорадства, ні відчаю з жорстким осудом по відношенню до отця Андрія бути не повинно. Нам не відомо, як складеться його подальше життя, не знаємо ми і того, чи знайде він сили у собі, щоб через покаяння повернутися до Бога і служіння. І хоча ми не можемо прийняти і зрозуміти його вчинок, хоч і обурені ним, нам все одно треба пам'ятати, що судити його буде і повинен тільки Господь.

Що робити з книгами архімандрита Андрія?

Спалювати їх точно не треба. Як і огульно засуджувати всю діяльність отця Андрія в якості священика. Книги, промови, інтерв'ю, відео – все це, сподіваємося, ще довго буде приносити користь бажаючим воцерковитися й пізнати ази православної віри. Так, його вчинок приніс біль одним і розчарування іншим, так, він задає багато запитань, але...

За словами великого святителя Іоанна Златоуста, навіть поганих вчителів варто слухати, тому що вони «пропонують не свої заповіді, але Заповіді, які Бог відкрив в законі через Мойсея».

Сам Господь підкреслює, що у випадках, подібних цьому, потрібно слухати слова вчителів, але не чинити за вчинками їхніми: «Тоді промовив Ісус до народу й до учнів Своїх, і сказав: На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї. Тож усе, що вони скажуть вам, робіть і виконуйте; та за вчинками їхніми не робіть» (Мф. 23, 1-3). Іоанн Золотоуст, пояснюючи це місце з Євангелія, каже, що Христос «і у розбещених вчителів не забирає належної поваги, піддаючи їх через це тим більшому осуду, а у тих, хто слухав Його вчення, віднімаючи всякий привід до непослуху; щоб хто не сказав: я тому став ледачий, що учитель мій поганий, Він і забирає сам привід». За словами великого святителя, навіть поганих вчителів варто слухати, тому що вони «пропонують не свої заповіді, але Заповіді, які Бог відкрив в законі через Мойсея».

Точно так само і з книгами отця Андрія – він, особливо спочатку, говорив не від себе, а від Євангелія і святих отців (пізніше його позиція дещо змінилася), а значить, в його працях можна знайти багато користі для себе.

Осел і Христос

З іншого боку, випадок отця Андрія чітко свідчить про справедливість слів пророка Давида – «всяк чоловік брехня». Як і справедливість народної мудрості: «щоб не розчаровуватися, не треба зачаровуватися».

З точки зору християнської, це означає, що не треба надто сильно прив'язуватися до людини або вважати її непогрішним авторитетом у духовних питаннях. Християнин може і повинен шукати тільки Христа і прагнути тільки до Нього. У свою чергу, священик – це поводир віруючих на шляху до Спасителя, а не до самого себе.

Хтось із сучасних богословів сказав, що під час Входу Господнього в Єрусалим простий народ стелив свій одяг не під ноги осла, а з поваги до Христа. Ця картина має символічне значення, в якому «жереб осла», на якому сидів Христос, – це кожен священик, що перетворюється на справжнього осла в той момент, коли думає, що вигуки «Осанна в вишніх!» і одяг на землі – призначені йому, а не Христу.

І ось, як нам здається, цю істину отець Андрій забув. Навколо його особистості виник справжній культ, прихильники якого сприймали слова батюшки як слова оракула і просто перестали критично мислити, чаруючись його особистістю і втрачаючи бажання прагнути до Христа. У той же час сам отець Андрій занадто багато часу присвячував зовнішній діяльності, а не тому, чим повинен займатися священик в першу чергу.

«Жереб осла», на якому сидів Христос – це кожен священик, що перетворюється на справжнього осла в той момент, коли думає, що вигуки «Осанна в вишніх!» і одяг на землі – призначені йому, а не Христу.

Чим повинен займатися священик?

Грецький богослов і видавець Димитрис Сотиропулос пише, що в сучасному церковному середовищі дуже часто можна спостерігати розподіл певної групи священиків на три категорії.

Перша з них – «зірочки», які змагаються, щоб набрати послідовників і досягти слави «великих імен». «Це архімандрити, священики, митрополити, які проявляють помітну активність в соціальних мережах, виголошують гучні промови, іноді голосно кричать, іноді постійно знімають на камеру і випускають прес-релізи про свою діяльність».

Друга – «зірки», тобто ті, хто прославився «церковним способом життя», але прагне піднятися ще вище. В цю категорію, на думку Сотиропулоса, входять люди, що страждають «пророчою пожадливістю, теоріями змови», і ті, хто несе «неприборкані нісенітниці». При цьому, «зірки» люблять виставляти безліч фотографій зі своїх богослужінь, навіть якщо храми у них напівпорожні, головне – «щоб пози вийшли вдалими».

І, власне, третя категорія – «суперзірки», до якої Сотиропулос відносить і отця Андрія (Конаноса). Це – люди, для яких збирають спеціальні аудиторії, які займаються видавничою діяльністю і мають сотні тисяч підписників у соціальних мережах. «Священики, які займаються всім науковим, архімандрити, які отримують підозріло схвальні відгуки про свою красу від чоловіків і жінок, ченці з Афону, які запрошуються в ресторани високої кухні, інші насельники Афону, які не живуть у своїх монастирях, а проводять час у розмовах і зв'язках з громадськістю, а також митрополити, які постійно з'являються на каналах, прагнучи зайняти архієпископський престол».

У зв'язку з цим, Сотиропулос закликав священиків покинути соціальні мережі і зосередитися на молитві та богослужінні.

Звичайно, не з усіма його зауваженнями можна погодитися, тому що місіонерська діяльність просто необхідна, особливо в наш час і в нашій країні. Точно так само, як необхідна присутність священнослужителів в соціальних мережах. Тому що якщо їх там не буде, то ми просто втратимо молодь і віддамо інформаційне поле в розпорядження сектантам і атеїстам.

Але в одному він має рацію: ця діяльність не повинна нівелювати головне в житті священика – молитву і особисте благочестя. Проблеми в духовному житті починаються з залишення молитовного правила. Нехтування своїми прямими обов'язками, неблагоговійне звершення Літургії, неналежна підготовка до неї – все це призводить не тільки до «вигоряння», а й до втрати благодаті, що в кінцевому підсумку виливається або в цинізм і байдужість, що переходить в різного роду гріхи (пияцтво, блуд, бажання матеріального збагачення), або залишення священного сану.

Соціальна та громадська діяльність священнослужителя не повинна нівелювати головне в житті священика – молитву й особисте благочестя.

Тому, якою б не була активною зовнішня діяльність священика-місіонера, без внутрішньої роботи, без покаяння, очищення від гріхів і молитви, ця діяльність буде дорівнювати в кращому випадку нулю, а в гіршому до неї можна буде застосувати слова Христа: «Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині...» (Мф. 18, 6). Ось це треба пам'ятати всім священикам.

Про «радісне християнство» і священичу рясу

Справедливості заради, треба сказати, що останнім часом в поведінці отця Андрія відчувалися якісь тривожні деталі. Він майже повністю поголив свою колись розкішну бороду, уникав з'являтися в чернечому клобуку, а пізніше – і в чернечому одязі взагалі.

Крім того, у отця Андрія спостерігався певний крен у бік так званого «радісного християнства». Одна з його книг, випущена в Росії в 2018 році, так і називається «Добрий день, Господи! Книга про радісну віру». У передмові до неї сказано, що це книга «про звільнення від почуття провини».

Так, ніхто не сперечається, що християнство – це про радість. Але в той же час, бути християнином неможливо без сліз покаяння. Христос Свою проповідь починає не словами про радість, а словами про покаяння. Більш того, для християнина справжня радість – це завжди результат покаяння.

Що ж сталося?

Отець Андрій не розповів про причини, що спонукали його до прийняття такого рішення. Але, здається, певні висновки усе-таки можна зробити.

Річ у тому, що в останніх книгах і виступах архімандрита Андрія було занадто мало святих отців і Євангелія, і занадто багато мирського і, так сказати, психоаналітичного. Як нам здається, він почав шукати відповіді на злободенні питання повсякденності не у творіннях отців Церкви і не в Священному Писанні, а в працях Брайана Трейсі, Ентоні Роббінса, Діпака Чопри та інших сучасних «мотиваторів» і діячів self-made культури. І ось, на якомусь етапі вони стали для нього важливіше, ніж Апостол Матфей, Авва Дорофей і Іоанн Ліствичник. В кінцевому підсумку, на думку журналіста Михайла Тюренкова, отець Андрій (Конанос) «поповнив ряди завзятих і тих, що спеціально молодяться і хочуть здаватися хіпстерами, розстриги-психокоучі, число яких, на жаль, зростає і за рахунок руських ченців».

***

Досить часто з вуст деяких священиків і ченців можна почути слова про те, що Євангеліє – застаріло і не відповідає на сучасні питання. Більше того, вони вважають, що Слово Боже прямо суперечить нашим поглядам і повинно бути піддано істотній редакції і обробці. І мова не лише про позицію Біблії по відношенню до блуду або гомосексуалізму, мова про багато чого іншого, чого сучасна людина не хоче або не може прийняти.

В цьому ряду й те саме покаяння, яке в сучасній психоаналітичній літературі чомусь називається «почуттям провини», від якого треба неодмінно позбутися, і непоступливість Церкві по відношенню до посту, і неприйняття сучасних цифрових засобів контролю над людиною. Церква все більше і більше стає незручною, а раз так, то й непотрібною. Випадок архімандрита Андрія лише підтверджує той факт, що ми з вами живемо в століття загальної апостазії, тобто відступу. Саме тому нам, як ніколи, варто пам'ятати слова Євфимія Зігабена: «Будемо ж і ми завжди коритися Богу і не будемо противитися, якщо навіть здасться, що слова Його не узгоджуються з нашими думками і поглядами. Слово Його має бути важливіше за наші поняття і погляди».

Читайте також