Апостоли Петро та Павло, або Чим наші часи схожі з апостольськими

Святі первоверховні апостоли Петро та Павло. Фото: tatmitropolia

Петро багато років був поруч із Христом. Павло ніколи Христа не бачив. Але обидва апостоли – первоверховні. І сьогодні ми святкуємо день їх пам'яті.

Апостоли Петро та Павло, імена яких ми так звикли чути разом, – абсолютно різні люди з таким несхожим життєвим шляхом до апостольства, що настільки по-різному покликані і так по-різному пройшли апостольське служіння. І водночас вони нерозривно єдині в головному – вірності справі благовістя Євангелія Христового та безкомпромісній відданості Богові.

Здавалося б, нас від апостолів відділяє понад дві тисячі років – часова, цивілізаційна, культурна прірва. Але водночас яким же актуальним є саме сьогодні і саме для нас те головне, чим жили учні Христові та ті, кого їхня проповідь навернула до Господа.

Не знаю як вам, а мені особливо впадає в око той факт, що на тлі явного і, прямо скажемо, кричущого гоніння, християн України з усіх рупорів намагаються переконати, що жодного гоніння немає, ніхто нікому вірити не заважає, держава просто позбувається «неправильної» Церкви. Вона ж, у свою чергу, може стати «правильною», нехай тільки навчиться чути громадянське суспільство та виконувати те, чого це суспільство вимагає.

На невимогливий погляд і справді може здатися, що гоніння на віру немає, а є тільки «суспільний запит», і якщо Церква цьому запиту відповідатиме, вона здобуде (або поверне, тут вже як кому подобається) довіру суспільства та зможе нормально функціонувати.

І все б нічого, але ніщо не нове в цьому світі, і саме в атмосфері «суспільних запитів» жила Церква апостольських часів. Наприклад, іудейське суспільство свій запит формулювало цілком однозначно: ті, хто поклоняється Розіп'ятому Галілеянину, повноцінними членами суспільства бути не можуть.

А тому умишляти зле братам по крові, де б вони не з'явилися, не лише припустимо, а й похвально. Римське суспільство було не менш категоричним: люди, які не беруть участі в належних ритуальних жертвоприношеннях і збираються в катакомбах ночами, – винуватці всіх можливих і неможливих лих. Вони і Рим підпалили, вони й гнів богів на римлян накликають, і взагалі – християн до левів, і скінчено розмову.

Нічого не нагадує? Як на мене, так саме час було міркувати, що дні християнства добігли кінця. Існував би тоді інтернет, він просто ломився б від роздумів іудейських активістів і римських експертів. Ось так би й писали: «Християнство не може бути національною релігією євреїв, у християн два шляхи – або в юдаїзм, або в підпілля», або: «Християни зробили все, щоб втратити довіру римського суспільства, але замість того, щоб на черговому святі на честь Юпітера довести свою патріотичність, вони знову провокують імператора на жорсткі заходи».

І не сумнівайтеся – багатьом, дуже багатьом здавалося тоді, що дні християнства полічені, що скоро вони втратять і свої катакомби, і можливість збиратися по домівках, і, замість того, щоб нескінченно схиляти їх до ідольських жертв, черговий імператор просто виріже їх із корінням.

Та й правда! Спробував же Діоклетіан раз і назавжди здолати християнство за допомогою терору в масштабах імперії. І що? Двох років не минуло від дня його смерті, як християнство було зрівняно в правах з офіційним римським язичництвом. А після ще понад півстоліття стало офіційною релігією імперії.

Втім, апостоли так далеко вперед не дивилися. Вони просто проповідували. Просто говорили. І не про те, як повернути довіру суспільства або як подружитися з державою. Вони жили Христом і проповідували життя у Христі. Проповідували тоді, коли за ім'я Христове заковували в кайдани, морили в катівнях, забивали камінням, згодовували дикому звірові на втіху пересиченим життєвими благами обивателям. І це життя Христове, таке непотрібне державі й ненависне суспільству, перемогло смерть у всьому різноманітті її проявів.

Ви сумніваєтеся, чи буде в Україні так само? Що ж, поки сумніваєтеся, мабуть, що й не буде. Але варто тільки навчитися жити Христом, як стане очевидною неминучість перемоги життя Христового. У своїй історії Церква пережила дуже багато, і те, через що вона проходить зараз, вона теж переживе. Безсумнівно та неминуче.

Тільки б і нам, подібно до апостолів, навчитися жити Христом і проповідувати Його Царство, а не виснажувати себе та інших у спробах вигадати, як би завоювати довіру суспільства і повернути благовоління держави.

Читайте також