Е. Хемінгуей. Дивні долі родичів письменника і його пошуки Бога

Ернест Хемінгуей. Фото: mavink.com

«Старий і море» – дивовижна повість. У кожного з нас своє житейське море, у кожному з нас живе втомлений старий. Рибак Сантьяго нагадує мені біблійного Іова. «Хто може схопити його (Левіафана) в його очах, гаками ніздрю продіравити?» (Іов 40:20), – запитує Бог у праведника. Як можна витягти на берег те, що заховано в глибинах Твого, Господи, задуму про світ? Як зрозуміти те «славне і жахливе», чому Ти допускаєш здійснитися на землі?

Колись, уже дуже давно, навчаючись на філологічному факультеті університету, я замислювався над тим, чому так трагічно складалися долі родичів видатного письменника. На це запитання немає відповіді, щось можна списати на спадковість, а щось ні. Але, як би там не було, доля розіп'яла не лише самого Ернеста Хемінгуея, а й багатьох його близьких.

Є така форма депресії, яка сумісна з життям. Душа просто не може її понести. Якщо покласти на плечі людини тягар у кілька тон, то вона його розчавить, як би вона не намагалася втриматися на ногах. Така й ця важка форма депресії. Ернест не виніс тягаря хвороби і перервав свої страждання пострілом із улюбленої рушниці. До цього він переніс тринадцять сеансів електрошоку, частково втратив пам'ять і можливість писати.

«Гени пальцем не роздавиш», – кажуть у народі. Так само наклав на себе руки і батько письменника. Молодший брат Ернеста Лестер укоротив свій вік пострілом у скроню. Але й на цьому черга трагедій у житті нащадків Ернеста Хемінгуея не закінчується.

Вишукана красуня, онука письменника, Марго Хемінгуей успадкувала від славного діда як харизматичний характер, так і хронічну депресію, до якої додалися ще й напади епілепсії. Цей букет потягнув за собою і решту: алкогольну, наркотичну залежність, булімію; і в свої неповні сорок два роки Марго добровільно пішла в інший світ, прийнявши смертельну дозу таблеток.

Письменник був одружений чотири рази. Історія життя сина Ернеста від другого шлюбу Грегорі нагадує швидше фільм жахів, аніж біографію.

Він один в один повторив життя свого батька, але помножив його біль і страждання в кілька разів.

Так само, як і батько, Грегорі був одружений чотири рази. Він також страждав від алкоголізму, депресії, але до цього додалися біполярні розлади і залежність від психотропних речовин. Але це не все. Грегорі мучився всі роки свого життя ґендерною дисфорією. Він вважав себе жінкою, називав себе Глорією, планував операцію зі зміни статі. Гендерний перехід тривав аж до смерті Грегорі-Глорії. Він переніс операцію зі збільшення однієї грудної залози, потім видалив імплантат, ходив то в жіночому, то в чоловічому одязі. За два дні до смерті був заарештований за непристойну поведінку і помер у центрі для ув'язнення жінок. Уся ця сумна історія життя тривала шістдесят дев'ять років.

До цього можна додати, що Ернест Хемінгуей довів до смерті свою другу дружину Полін, мати Грегорі. Після того, як Грегорі був уперше заарештований за наркотики. Ернест подзвонив дружині і в дуже грубій формі звинуватив її у всіх бідах сім'ї. Через кілька годин Полін померла в реанімації, оскільки була хвора на рідкісну пухлину надниркових залоз, яка викликала смертельний сплеск адреналіну під час стресу.

Ці біди в сім'ї письменника можна пояснити генетичною спадковістю, але, як не дивно, третя дружина Ернеста Хемінгуея, Марта Геллхорн, також наслідувала приклад свого відомого чоловіка. Шлюб із Ернестом у неї був не першим і не останнім, але як би там не було, своє життя Марта скоротила капсулою ціаніду.

Особисте життя Ернеста Хемінгуея було трагічним. Письменник змінював своїх дружин за тією ж схемою. На першій дружині Хедлі Річардсон Ернест одружився 1921 року. Через п'ять років вона дізналася про роман чоловіка з Полін, і вони вирішили розлучитися у листопаді 1926 року. У січні 1927 р. Хемінгуей одружується з Полін. Друга дружина Ернеста також дізналася про роман свого чоловіка з Мартою Геллхорн, і вони вирішили розлучитися в 1940 році. Того ж року письменник одружується з Мартою.

Третя дружина письменника розлучилася з Ернестом у 1945 році. Але до цього в травні 1944 р. Хемінгуей зустрів Мері Велш і, зупинившись біля столика, де вона сиділа в кафе, заявив: «Я зовсім вас не знаю. Але хочу одружитися з вами. Ви така жива! Ви така гарна. Я хочу одружитися з вами прямо зараз. А колись і ви захочете вийти за мене заміж. Просто пам'ятайте, що я на вас одружуся. Сьогодні чи завтра, чи за місяць, чи за рік».

Мері вже була двічі заміжня, але через рік вирішила розлучитися, щоб у березні 1945 року вийди заміж за Ернеста. Серед усіх чотирьох шлюбів Ернест не мав жодного року перерви. Всі вони йшли один за одним, як на конвеєрі. Тривалість шлюбів – п'ять, тринадцять, п'ять, шістнадцять років. Щоправда останній шлюб закінчився не розлученням, а самогубством. 

Ернест протягом усього свого життя захоплювався всім «чоловічим», але ніколи навіть близько не підійшов до віри в Бога.

«Думаючі люди всі атеїсти», – так він висловився вустами одного зі своїх героїв. Це багато що пояснює у його житті.

Проте всі герої письменника – це борці за гуманізм і тверді поборники добра. Еталон чоловіка для Ернеста − це такий собі приречений на смерть самурай чи камікадзе. Чоловіки його книг програють жінці, природі, смерті. Але роблять це мужньо та героїчно.

Хоч у Бога Ернест і не вірив, проте зло для нього – це гріх. «Є Бог чи немає Його, все одно вбивати грішно» («По кому подзвін»). Хемінгуей – послідовно антивоєнний письменник. «Я вважаю, що всіх, хто наживається на війні і хто сприяє її розпалюванню, слід розстріляти в перший же день воєнних дій» («Прощавай, зброє»). «Любити війну можуть лише спекулянти, генерали, штабні щури та повії».

Як це завжди буває, геніальні письменники завжди вищі за самих себе у своїй творчості. Ернест у житті і Хемінгуей-письменник – не те саме. Втім, те саме можна сказати і про Льва Толстого, Федора Достоєвського та інших письменників.

Герої книг Хемінгуея завжди вірні добру, правда всі вони, бачачи, що світ нестримно котиться у прірву зла, у перемогу добра не вірять. Але готові мужньо за нього померти. У антивоєнних романах письменника червоною ниткою проходить одна дуже важлива думка – зі зла не можна виліпити добро. Тому що зло завжди породжуватиме тільки зло і нічого іншого.

Олександр Галич так описав це в одному зі своїх віршів:

Итак, начнем, благословясь...

Лет сто тому назад

В своем дворце неряха-князь

Развел везде такую грязь,

Что был и сам не рад,

И как-то, очень рассердясь,

Призвал он маляра.

«А не пора ли, − молвил князь, −

Закрасить краской эту грязь?»

Маляр сказал: «Пора,

Давно пора, вельможный князь,

Давным-давно пора».

И стала грязно-белой грязь,

И стала грязно-желтой грязь,

И стала грязно-синей грязь

Под кистью маляра.

А потому что грязь − есть грязь,

В какой ты цвет ее ни крась...

Бруд він завжди бруд. І Ернест Хемінгуей дуже добре це відчував, тому його герої не спокушаються злом навіть тоді, коли воно замотане в упаковку добра.

Не знаючи Бога і навіть не намагаючись Його шукати, Ернест, сам того не розуміючи, у важких думах своїх героїв розливає велику тугу за Богом.

У кожному з них живе спрага любові і надія на те, що добро, незважаючи на те, що завжди програє злу, можливо, колись все ж таки переможе.

Якою б не була посмертна доля цього великого письменника, я знаю, що він посіяв своєю творчістю на землі добре насіння. А воно, як безперервна молитва, до кінця днів клопотатимуть про те, щоб душа письменника знайшла великий спокій. Як сказав старий рибалка Сантьяго: «Хотів би я, щоб це й справді було сном. Втім, як знати? Все ще може обернутися на краще».

Адже й справді: «Нерозумно втрачати надію…».

Читайте також