Що обрав би сьогодні князь Володимир? І що оберемо ми?

Володимир Великий. Фото: СПЖ

Сотні років тому одна велика людина зробила нам великий подарунок, обравши для свого народу християнську віру. Сьогодні ми маємо всі шанси втратити цей дар.

В оповіданні літописця про те, як князь Володимир вибирав віру, є момент надзвичайної важливості: спочатку Великий князь київський зважився на вибір віри переважно з політичних мотивів. Князю-державнику був необхідний потужний об'єднуючий чинник, здатний подолати роздробленість давньоруської держави. Потім він торкається істини через проповідь грецького ченця і, нарешті, після розмови з послами, що побували в Константинополі, приймає хрещення. Добровільне, щире, звершене з бажанням і вірою.

Що ж особливого розповіли князеві посли? Вони поділились досвідом. Своїм першим духовним досвідом, досвідом безпосередньої дії Бога в їхній власній душі та в їхньому власному житті. «Ми не знали, де знаходимося, на землі чи на небі» – тут, як то кажуть, нічого додати чи відібрати.

Реально пережитий і безумовно доступний досвід Церкви як Неба став основним чинником, який визначив рішення князя.

А тепер давайте подивимося на цей історичний момент із позиції сьогодення. Князь Володимир вибирав між різними вірами. Його рядові нащадки, тобто ми з вами, обираємо сьогодні між різними конфесіями. Чи в кожній з них нам доступний згаданий нами досвід переживання Церкви як неба, досвід досконалого інобуття, в якому точка зіткнення з навколишнім світом – сама людина, проте й зіткнення це здійснюється через освячення та повідомлення нового, духовного та вічного сенсу?

На жаль, боюся, що такий досвід не просто недоступний у низці конфесій, він відсутній там як такий. Будь-який інтерес до нього цілком може бути зустрінутий питаннями від «Що це таке?» до «Навіщо це треба?».

Хіба мало обивателю досвіду патріотизму, занурення в народну культуру, волонтерства, всяких можливих «активностей»? Все у звичному вигляді, ні про що не можна сказати, що це погано. І при цьому все сучасне, актуальне, затребуване, і так імпонує різноманітним лідерам громадської думки.

Однак на тлі цього всього Церква залишається Церквою: не платформою, майданчиком, локацією чи хабом, а середовищем, у якому «вільно небом дихає майже вільна душа».

І хай це тисячу разів несучасно, хай комусь незрозуміло, а комусь неприйнятно. Церква все одно залишиться Церквою – Небом, доступним на землі, просто тут і зараз, зроби лише крок назустріч і відкрий Богові серце.

І, зауважте: нічого поганого немає ні в патріотизмі, ні в активності парафіяльної або приходської молоді, ні у волонтерстві, все це не тільки сумісне з християнським способом життя, але нерідко стає його невід'ємною частиною.

Але разом з тим християнське життя є активністю, яка базується на прагненні долучити інших до справжнього досвіду Церкви. Можливе лише тоді, коли про цей досвід знаєш не від ближнього і не з книжок. Отримати його будь-де за межами Церкви неможливо. І це те, що визначає сьогодні наш вибір.

І, звичайно, наші умови докорінно відмінні від умов, у яких жив і виконував свою місію рівноапостольний Володимир. Він, долучившись до досвіду віри, зробив усе, щоб поширити віру на Русі.

Ми, маючи досі можливість долучатися до цього досвіду, маємо робити все, щоб зберегти віру в сьогоднішній Україні.

Навіть простіше: знаючи, що в Церкві Бог взаємодіє з людиною особисто, ми повинні просто не заважати. Не заважати людині знайти Бога і не заважати Богу спасти людину. Не заважати Богу, вірити Йому та не змішувати людське з Божим.

А єдність досвіду, пережитого послами князя Володимира, і який час від часу переживаємо ми самі, своєю чергою недвозначно вкаже, яку саме віру вибрав рівноапостольний князь, і яка саме Церква є спадкоємицею його хрещення та його апостольських праць.

Читайте також