В «ПЦУ» почти пустые храмы
Храм ПЦУ в Мариуполе. Фото: 0629.com.ua
Общался с одной из центрально-украинских епархий нашей Церкви. Недавно архиерей этой епархии служил в одном большом селе, где проживает около 9,5 тысяч населения.
В селе три храма, - два «ПЦУ» (один раньше был УАПЦ, другой УПЦ КП, теперь оба ПЦУ) и один УПЦ (наш). Так вот, в воскресенье в каждом из обеих храмов «ПЦУ» не больше чем по 15 человек на службе, а в одном храме УПЦ больше 100 человек каждое воскресенье.
Та же ситуация и в областном центре, где в главном храме «ПЦУ» чуть больше 100 человек в воскресенье на службе, а в соборе УПЦ около 2.500 верующих на нескольких Литургиях, потому что на одну не помещаются люди.
Кстати, это реальная иллюстрация к недавним словам патриарха Варфоломея о том, как на самом деле «ПЦУ» «развивается и процветает», в чем Варфоломей убеждал Президента В. Зеленского.
Читайте також
Ханукія в Україні: не традиція, а нова публічна реальність
В Україні ханукія історично не була традицією, але сьогодні її дедалі частіше встановлюють за участі влади
Про подвійні стандарти та вибірковість церковних традицій
Уже не вперше український інформаційний простір вибухає дискусіями довкола церковних звичаїв. Особливо тоді, коли слова і діла духовних лідерів починають розходитися.
Алогічність любові
Вчинки істинної любові не піддаються логіці: вони слідують серцю, жертвують собою і відображають євангельську сутність Христа.
Справедливість не за ярликами
В Україні дедалі частіше замість доказів використовують ярлики. Одних таврують за приналежність, іншим прощають зраду. Коли закон стає вибірковим, справедливість перетворюється на інструмент тиску, а не захисту.
У ВКРАДЕНОМУ ХРАМІ ДО РАЮ НЕ ПОТРАПИШ
Ця фраза — не риторика, а моральне твердження: неможливо шукати спасіння там, де порушені заповіді. Слова «У вкраденому храмі в рай не потрапиш» нагадують, що святиня не може бути привласнена силою, адже те, що освячене молитвою і любов'ю, не належить людині, а Богу.
Коли святиню перетворили на попіл
Храм підірвали, щоб стерти сліди грабежу. Німці знали час підриву — і зняли все на плівку. Через десятиліття хроніка знову спливла — щоб сказати правду за тих, кого намагалися змусити мовчати.