Почати з того, чим закінчили американці

Різдво Христове чи День подяки? Фото: СПЖ

Кожному християнину відомо, що нормою ставлення людини до Бога є подяка. Причому подяка не тільки і не стільки як молитва, але як постійний стан душі. Подячна молитва – найдостойніша з усіх людських молитов, бажання дякувати більше, ніж просити, навіть у реальній нужді – головний показник щастя, адже й центральне таїнство Церкви – Євхаристія (грецьк. Ευχαριστία – подяка) є не що інше, як найвищий прояв подяки, доступний людині.

При цьому християнська подяка завжди гранично конкретна. Вона звернена до Бога, яким ми «живемо, і рухаємося, і існуємо» (Діян. 17,28).

В той же час ніяка абстрактна подяка сама по собі цінності для християнина не несе і нести не може, оскільки погляд християнина спрямований на Христа (навіть любов до ближнього будується насамперед на сприйнятті його як образу Божого), і будь-що інше в очах віруючого завжди буде дрібним і позбавленим значущості.

Зайнятися повторенням очевидного мене змусила чергова законотворча ініціатива, якими багаті останні роки. В цьому випадку нам пропонується на законодавчому рівні встановити нове свято – День подяки.

З цієї новини ясним стає те, що автор ідеї бачить необхідним на державному рівні висловлювати подяку в найбільш абстрактному і розмитому розумінні: незрозуміло кому, незрозуміло за що й незрозуміло, чому саме цього дня.

Зрозуміло, що ця ініціатива викликана бажанням наслідувати Сполучені Штати, де саме таке свято відзначається щорічно.

Однак там, в американців, в основі Дня подяки лежить цілком конкретна ідея: предки нинішніх американців висловлювали подяку Богу за вражаючі результати праць і поневірянь, які вони понесли в процесі обживання Нового Світу. Втім, навіть при цьому всьому до теперішнього часу ідея Дня подяки видихнулася настільки, що сьогодні центром святкування є звичайна індичка, до поїдання якої все звелося.

Нам же пропонується почати з того, чим закінчили американці: про Бога ні слова, ні думки, натомість підкреслюється, що восени встигає врожай овочів і фруктів, за які, зокрема, слід дякувати невідомо кому.

І, звичайно ж, цей день має бути вихідним. Що в результаті ми отримуємо? Вихідний день під назвою «День подяки», а по суті чи то день смаженої гуски, чи то день «святого ледаря», чи «свято врожаю в палаці праці».

Ось чесно, сідав за ці роздуми і думав побурчати, мовляв, нашій державній традиції вже тисяча років, а ми ні, щоб своє берегти, то ще чуже копіюємо. Хоча цьому чужому від сили кілька сотень років. Однак у процесі мені стало зрозуміло, що навіть скопіювати у нас нормально не виходить.

Зрештою виходить, що в ідеї з Днем подяки немає нічого ні від віри (яка віра, якщо дякувати не Богу), ні від патріотизму (патріотизм – це любов до свого, а не зневага до нього заради чужого), ні від здорового глузду ( адже ми не нащадки колоністів у третьому поколінні, наші предки жили тут понад тисячу років тому).

А що є? Як на мене, бажання стати трохи більш схожими на американців (у чому б хорошому?) та плюс можливість зробити ще один законний вихідний.

Може воно й непогано, але чи потрібне?

Читайте також