Обміняй особисте щастя на чужі страждання

Фото: pxfuel.com

Цього недільного дня в храмах читалася притча, в якій Царство Боже уподібнювалося царю, який захотів розрахуватися з рабами своїми. Людина, яка отримала від свого владики прощення величезного боргу, не захотіла пробачити своєму боржникові, який їй заборгував зовсім небагато. За це жорстока людина була покарана. «Так і Отець Мій Небесний вчинить з вами, якщо не простить кожен із вас від серця свого брату своєму гріхів його» (Мф. 18:35), – підсумовує Спаситель свою притчу такими словами.

Сенс притчі простий і зрозумілий для будь-якого егоїста. Якщо ми хочемо, щоб Бог судив нас не за справедливістю, а з любові, то й ми самі повинні вчитися любити і прощати. Як я до інших, так і Бог до мене – суть цього повчання. Сказано воно було тим, хто вміє мислити лише категоріями зиску та доцільності. Але, мабуть, іншою мовою і неможливо було говорити у світі, де «ближній» – це людина одного з тобою племені, а іноземець, а тим більше іновірець – це завжди ворог; де презирство до язичників і національне звеличення вважалося чеснотою; де правила не любов, а сила і влада.

Але той, хто читає Євангеліє серцем, так, що суть Христових заповідей проникає в саму глибину духу, знає одне головне правило: перемога над егоїзмом – це прямий шлях до спасіння.

Саме егоїзм переконує нас, що ми народилися землі лише з єдиною метою – жити заради себе. Це він занурює нас у суєту, змушуючи забувати про смерть. В юності егоїзм спонукає вірити у велике земне кохання, а в зрілості у всевладдя грошей. І коли він зрештою зруйнує наше здоров'я і вишарпає всі нерви, то починає нас лякати раптовою смертю, лежачими хворобами, щоб ми почали маніакально дбати про власне тіло.

На завершення він отруює нашу душу безглуздим існуванням, знущаючись з наших зусиль уберегти це тіло від старіння і руйнування. Так все життя стає провалом.

Причина цього в тому, що все життя нашим богом був егоїзм. Спочатку ми йому поклонялися в дрібних бажаннях і потребах, а коли його апетит збільшився, ми повністю стали залежними від цього жорстокого та підступного володаря. В юності ми вигодовували цього бога мріями про майбутнє, у старості – годуємо його спогадами про минуле.

Егоїзм не вміє жити в теперішньому, «тут і зараз» йому нема за що зачепитися. Якщо зараз наш розум (а він і є тіло нашого егоїзму) зупинити, то «его» помре.

Нині живе тільки наш дух, для якого немає ні минулого, ні майбутнього.

Кожна людина їде у своєму житті однією з двох доріг. Широкою – яка проходить серед повсякденних чвар і турбот, дріб'язкових бажань і суєтних надій, на якій потрібно постійно боротися з людьми та обставинами. І вузькою, безкорисливою і простою, якою мало хто хоче йти. Середньої дороги у нас немає. Або ми живемо з Христом і в Христі, істинному Бозі і Спасителі душ людських, або ж поклоняємося власному егоїзму, вбивці й кату, і гинемо разом з ним, обстоюючи його земні хибні інтереси.

Благо в тому, що егоїзм це не є якийсь придаток нашого тіла. Він лише породження розуму і наших розумових уявлень, так що його можна позбутися. Але біда в тому, що егоїзм приріс до наших душ усіма своїми уявними присосками, і відривати його від самого себе – це хворобливий процес. І все ж у міру того, як наше его слабшає і зменшується, до подвижника починає приходити відчуття дійсного щастя, не вигаданого і не створеного його уявою, але справжнього і теперішнього.

Це щастя Божественної доброти, яка приходить до нас від Бога. Тоді пам'ять Божа знищує вщент наш егоїзм. Серце починає жити Богом вдень і вночі. Той, хто постійно живе пам'яттю Божою, хто безперервно ходить перед Богом, сам поступово стає подібним до Бога. В такому серці, що потонуло у Божественній благодаті, не залишається жодного місця ні для розуму, ні для егоїзму. Для такого серця, сповненого Богом, зникає сама смерть: «Смерть! де твоє жало? пекло! де твоя перемога?» (1Кор. 15:55).

Старець Симон Безкровний, який не з книг, а з власного досвіду знає, що таке Преображення душі, і що таке Фаворське світло в серці, вчить нас тому, що для спасіння необхідно своє щастя обміняти на чужі біль і страждання. Він каже, що у Христі всі люди – одна сім'я, і той, хто знайде таке розуміння і стане жити ним, уподібниться Христу і сяде поруч з Ним, як друг Його і родич: «Нехай будуть усі єдині, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у нас єдині» (Ін. 17:21). Це головна суть Святого Євангелія, суть Божественної любові.

Заповідей Христових, які призводять людину до освячення та обожнення, дві: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією цілістю твоєю, – ось перша заповідь! Друга, подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе» (Мк. 12:30-31). Перша заповідь дає нам з'єднання з Богом, як з абсолютною любов'ю, а друга заповідь – пізнання життя Пресвятої Трійці, як життя всього людства у досконалій повноті та єдності, оскільки ми всі єдині по суті та множинні за іпостасями.

Кожна людина покликана до досконалості: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5:48), тобто покликаний до обожнення або Богоподібності, так само як Христос умістив всю повноту Божества тілесно.

Якщо в плані аскетичному смирення полягає в тому, щоб вважати себе найгіршим, то в плані богословському Божественне смирення є любов, що віддає себе без залишку, цілком і до кінця. В першому випадку таке смирення ще є відносним, у другому випадку воно абсолютне. Якщо ми не чинимо згідно з тим, як жив і чинив Христос, то як може людина стати подібною до Нього у вічності і при переході в інший світ?

Той, хто бачив Христа, прямо і безпосередньо бачив себе самого, тобто таким, якою людина зумовлена бути за споконвічним задумом Отця. Спасіння – це пізнання Бога і себе в Дусі Святому такими, якими є.

«Ти ясно розумієш, що до того, як ти народився, Бог усе приготував для тебе. І твоя подяка Богові не має меж. Ти ясно бачиш, що кожен твій крок і кожне твоє зітхання зумовлені Господом, і ти з повною довірою вручаєш Йому все своє серце і дихання. Ти ясно розумієш, що турбуватися зовсім нема про що. Що гніватися і дратуватися зовсім нема на кого. Ти ясно знаєш, що засуджувати і ганити абсолютно нема кого. Ти ясно усвідомлюєш, що всі помилки і недоліки походять тільки від тебе самого, коли ти втрачаєш цю серцеву ясність, коли ти втрачаєш чистоту серця, коли ти допускаєш хвилювання і занепокоєння свого розуму, коли приймаєш його лукаві думки» (старець Симон Безкровний).

Читайте також